ЯК ЛЮДИ БАЧАТЬ ТЕ, ЧОГО НЕМА
Під впливом страху і подиву людина цілком щиро може перекручувати найзвичайніші події. Ось що розповідає, наприклад, якийсь голландець Гаафнер про одну подію, що сталася під час його подорожі на острів Цейлон у 1787 році.
«Під час моєї подорожі пішки в кінці дощової пори року мені довелося зробити дуже важкий перехід через майже непрохідний пояс лісів, який на Цейлоні оточує внутрішню гористу частину острова. Зовсім один, стомлений і виснажений, я добрався до дикої, зритої розколинами, голої гори Бакаул і розташувався на ночівлю під виступом скелі.
Раптом опівночі почувся нібито віддалений гавкіт собак. Здавалося, він доносився з скель, розташованих напроти гори Бакаул. Згодом таємничі звуки повторилися. Вони лунали всюди і ставали все голосніші й голосніші. Раптом звуки почулися недалеко від мене, позаду тієї скелі, під якою я сидів. Я виразно чув, нібито безліч людських голосів балакали і реготали щосили. Звуки ці то наближались, то віддалялися, знову з’являлись і зникали, лунали то поблизу, то далеко, і так протягом кількох хвилин. Ось, здавалося мені, вони спустилися з голих гірських верховин униз, але через якусь мить уже долинали з-під землі. Я схопився й почав прислухатися. Знову все стихло, завмерло. Потім голоси пронеслися дуже швидко в повітрі і відбилися луною в сусідніх горах. Я почав прислухатися з ще більшим напруженням. Раптом за скелею, де я розташувався на нічліг, почувся такий несамовитий крик, що в мене у вусі мало не лопнула барабанна перетинка. Я в нестямі вибіг із свого сховища. А позаду мене начебто гримнули тисячі верескливих голосів, таких фальшивих, дивних, нечуваних, що, нарешті отямившись, я не придумав нічого кращого, як заткнути вуха пальцями й кинутися назад під скелю. Вже давно стихли ці страшні звуки, але вони все ще дрижали в моїй стурбованій душі навіть тоді, коли навколо запанувала цілковита тиша. Її лише інколи порушувало гуркотіння уламків, які, відірвавшись од скель, котилися по схилу гори в безодню…»
Щось дивне і незрозуміле, надприродне й таємниче прозирає в цій розповіді. Невже ж це не та сама «нечиста сила», про яку розповідали бабусі? Цілком можливо, що страшні голоси, які чув Гаафнер, дуже навіть підтвердили віру багатьох людей в різну «нечисть». Гаафнеру було не до міркувань. Він був здивований і зляканий. Ці почуття сповнювали всю його душу страхом, і невідомі крики здались йому занадто вже незвичайними, надприродними.
Але що ж то було?
Простісінький крик птаха, якого тубільці звуть чортовим птахом, або уламою. Він дуже схожий на сову і вилітає із свого гнізда лише вночі. Англійський вчений Джон Деві розповідає про нього так: «У Юдалгаммі ми чули вночі крик улами. Сидячи на сусідньому дереві, вона жахливо дивно і неприємно кричала. Її крик був схожий на дуже пронизливий зойк».
Джон Деві чув те саме, що й Гаафнер. Але як відрізняється його розповідь од розповіді Гаафнера! Вчений Деві описав те, що сам пережив; тільки описав — і те, що він чув, і за яких саме обставин він це чув, як і належить мислячій людині. А Гаафнер під впливом свого почуття не лише описав, а й розписав, та ще й так що, читаючи його розповідь, інший і не зрозуміє, про що, власне, йде річ у цій розповіді. Може й справді про нечисту силу. А подумавши так, неважко й додати: «Адже ж нечиста сила па світі таки водиться! Ось Гаафнер своїми вухами чув, як вона завиває. Гаафнер — справді свідок, Гаафнер — очевидець. Є ж, виходить, на світі люди, котрим довелося віч-на-віч зустрічатися з «нечистою силою».
А якщо хтось зустрічався, то може й інший зустрітися. Ось і готові докази того, що на світі «водиться нечисть».
ЯК ПРАВДА ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ В БРЕХНЮ НАВІТЬ В УСТАХ ПРАВДИВИХ ЛЮДЕЙ
Отак і виникає багато розповідей, причому не тільки про бісів, але й про богів.
Це робиться за приказкою: «Страх має великі очі». Починається насамперед усе з того, що якась подія здається якомусь очевидцеві занадто вже незвичайною, а тому — дуже вже дивною або навіть страшною. Він її не розуміє, боїться і — перебільшує, розмальовує. Розповідає про неї іншим людям схвильовано і переконливо. Ще б пак! Адже він — очевидець! Палкі, захоплюючі розповіді дуже впливають. їх запам’ятовують. їм вірять. їх переказують іншим. А переказують теж захоплено, з почуттям. А почуття, як відомо, завжди заважало і заважає правильному розумінню і неупередженій розповіді. То одна, то друга подробиця додається до розповіді, та ще такі подробиці, яких насправді і не було. Зате інші подробиці затемнюються, пом’якшуються, стираються. Через те розповідь ще більше віддаляється од правди, але зате дужче впливає. Нарешті, справа доходить до того, що й не дізнаєшся, чи далеко від правди одхилилась розповідь. Правда сама по собі пропадає, а на її місце поступово стає вигадка — те, чого не було зовсім.