— Покатайся верхи. Довго покатайся. Охолонь, прийди до тями. Від нашого братерства так багато залежить…
— Ти йому це скажи!
— Ні, я кажу тобі. Джонас написав гидоту про мою маму. Думаєш, мені не кортить йому помститися? Гадаєш, я не пішов би з тобою, якби вважав, що Роланд помиляється? Але він правий: це саме те, що потрібно Джонасові. Щоб ми втратили обережність і наосліп висунулися зі Сховку.
— Все це правильно, але водночас і хибно, — сказав Катберт, проте повільно розстискаючи кулаки. — Ти цього не бачиш, а мені бракує хисту пояснити. Якби я сказав, що Сюзен отруїла криницю нашого ка-тету, ти назвав би мене ревнивцем. Але я вважаю, що так і було, навіть якщо вона зробила це ненароком. Вона отруїла його мозок і відчинила двері до пекла. Роланд відчуває пекельний жар і думає, що це кохання… але ми маємо діяти інакше. Ми маємо думати інакше. Заради нього, заради нас і заради наших батьків.
— Ти вважаєш її нашим ворогом?
— Ні! Набагато легше було б, якби вона справді ним була, — він тричі глибоко вдихнув і видихнув. І з кожним вдихом відчував, як помалу повертається холоднокровність. — Не зважай. Цю розмову закінчено. Ти дав мені гарну пораду. Треба поїхати на прогулянку. Тривалу прогулянку.
Берт рушив до свого коня, а тоді повернувся.
— Скажи йому, що він помиляється. Навіть якщо він правий щодо очікування, то правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий, — він завагався. — Перекажи йому мої слова про двері до пекла. Скажи, що це мій особистий дар. Скажеш?
— Так. І тримайся подалі від Джонаса, Берте.
Катберт сів на коня.
— Не можу нічого обіцяти.
— Ти не дорослий чоловік, — Алан мало не плакав, — ми всі ще не стали чоловіками.
— Краще б ти помилявся, — сказав Катберт, — бо невдовзі на нас чекає купа роботи для справжніх чоловіків.
Він повернув коня і галопом помчав геть.
Намагаючись ні про що не думати, він поїхав далеко на північ по Сікоуст-роуд. Якщо іноді звільняти в голові місце, то часом туди можуть завітати несподівані думки. І в багатьох випадках вони виявлялися корисними.
Але того дня нічого подібного не сталося. Збентежений, нещасний і без жодної свіжої думки в голові (чи бодай проблиску думки), Берт врешті-решт повернувся до Гембрі. Він перетнув Хай-стрит з одного кінця в інший, дорогою махаючи рукою й вітаючись із тими людьми, які віталися з ним. У містечку троє хлопців заприязнилися з багатьма добрими людьми. Декого з них Катберт уже вважав друзями. У нього було таке відчуття, що мешканці містечка Гембрі всиновили їх, молодих хлопців, які перебували так далеко від домівки й рідних. І що більше Берт зближався з цими людьми, то дужче переконувався, що вони не брали жодної участі в підступній грі, яку затіяли Раймер і Джонас. Напевне, Добрий Чоловік саме тому й обрав Гембрі, що це містечко могло слугувати ідеальним прикриттям для його планів.
Народу на вулиці було багато. На базарі з городиною яблуку ніде було впасти, біля палаток — не проштовхнутися, діти веселилися під час вуличної вистави «Пінч і Джиллі» (Джиллі саме ганялася за бідолахою Пінчем із віником). Поспіхом зводилися декорації до свята врожаю. Але думка про ярмарок не сповнювала Катберта радісними емоціями й добрими передчуттями. Тому що він був не в Ґілеаді й свято було іншим? Можливо… але здебільшого тому, що на душі в нього лежав важкий камінь. Якщо це й називалося словом «дорослішати», то він би залюбки обійшовся без цього.
Він виїхав з міста. Тепер за спиною був океан, в обличчя світило сонце, а тінь видовжувалася позаду. Невдовзі він збирався з’їхати з Великого Шляху і рушити через Крутояр до Смуги К. Але несподівано побачив свого старого друзяку Шимі, який вів за собою мула. Шимі йшов, похнюпивши носа і згорбившись. Рожевий солом’яний бриль з’їхав набік, чоботи були вкриті порохом. Катберт подумав, що в нього вигляд людини, яка щойно повернулася з краю землі, подолавши весь шлях пішки.
— Шимі! — гукнув він, сподіваючись, що зараз хлопець розпливеться в усмішці й заторохкотить, як завжди. — Довгих днів і приємних ночей! Як тобі…
Шимі підвів голову, і коли край капелюха припіднявся, Катберт обірвав свою балаканину на півслові. Хлопець був сірий від страху: бліді щоки, зацькований погляд, губи тремтіли.
Якби Шимі захотів, він міг опинитися біля будинку Дельгадо ще дві години тому. Проте він повз зі швидкістю черепахи. Лист за пазухою наче тягнув його до землі. Це було жахливо, так жахливо. Думати про це він не міг, бо його думалка була поламана.
Катберт блискавкою зіскочив з коня й поспішив до Шимі. Поклав руки хлопцеві на плечі.
— Що таке? Можеш розповісти старому другові? Він не сміятиметься, правда-правда.
Зачувши лагідний голос «Артура Гіта» й побачивши його стривожений вираз обличчя, Шимі розплакався. Строгий наказ Реї нікому не розповідати вивітрився в нього з голови. Схлипуючи, він виповів усе, що сталося з ним того ранку. Двічі Катберт просив його не торохкотіти так швидко, але Шимі спромігся на це лише тоді, коли Берт відвів його в затінок дерев, де вони обидва сіли на землю. Катберт слухав, і в душі в нього наростала тривога. Закінчивши свою розповідь, Шимі дістав з-за пазухи конверт.
Катберт зламав печатку та почав читати. І поки він читав, очі в нього помалу лізли на лоба.
Коли Джонас у піднесеному настрої повернувся зі Смуги К, Рой Діпейп чекав його в «Раю для подорожніх». Посланець нарешті прибув, оголосив Діпейп. І настрій у Джонаса поліпшився ще більше. Та тільки вигляд у Роя був зовсім не такий радісний, як міг би сподіватися Джонас. Далеко не щасливий.
— Він поїхав до Будинку-на-набережній, думаю, його там чекають, — сказав Діпейп. — Він хоче тебе бачити, негайно. На твоєму місці я б не затримувався, навіть щоб з’їсти брутербот. І пити не раджу. З таким треба розмовляти на тверезу голову..
— У тебе сьогодні день безкоштовних порад, ге, Рою? — пустив саркастичну шпильку Джонас. Та коли Петті принесла йому порцію віскі, відмовився, а натомість звелів принести води. Рой мав якийсь дивний вигляд, вирішив Джонас. Давній друзяка Рой був аж занадто блідий. Коли Шеб сів за своє піаніно і взяв акорд, Діпейпа пересмикнуло і він вхопився за руків’я револьвера. Цікаво. І трохи не по собі.
— Кажи, сину. Чого ти так схарапудився?
Рой понуро похитав головою.
— Не можу пояснити.
— Як звуть того посланця?
— Я не питав, а він не казав. Але він показав мені Фарсонів сіґул. Ти знаєш, — Діпейп стишив голос. — Око.
Авжеж, Джонас знав. Він терпіти не міг того виряченого ока, не міг навіть уявити, який демон вселився у Фарсона, коли той обирав собі такий сіґул. Чому не кулак у броні? Перехрещені мечі? Чи птах? Наприклад, сокіл. Із сокола вийшов би непоганий сіґул. А те око…
— Гаразд, — сказав він, допиваючи склянку води. Вода промочила йому спрагле горло незгірш за віскі. — Решту я дізнаюся сам.
Коли він уже був біля стулкових дверей і взявся за них, щоб відчинити, Діпейп покликав його на ім’я. Джонас повернувся.
— Він виглядає, як усі, — сказав Діпейп.
— Ти про що?
— Точно не знаю, — вигляд у Діпейпа був збентежений, та заразом і зацькований. Руків’я револьверів він не випускав. — Ми поговорили лише п’ять хвилин. Але коли я на нього глянув, переді мною був старий сволоцюга з Рітці, той, якого я застрелив. А через кілька хвилин я знову глянув і побачив, що це мій старий. А потім він знову набув своєї власної подоби.
— Як це?
— Сам побачиш, зуб даю. Але не знаю, чи ти будеш у захваті.
Джонас так і стояв у задумі, відкривши одну стулку дверей.
— А може, то був сам Фарсон, Рою? Замаскований?
Діпейп задумливо набурмосився, а тоді похитав головою.
— Ні.
— Ти впевнений? Ми ж бачили Доброго Чоловіка лише раз, та й то здаля.
Фарсона їм показав Латіґо. То було півтора року тому чи десь так.
— Впевнений. Пам’ятаєш, який він здоровезний?
Джонас кивнув. Звісно, Фарсон був не лорд Перт, але зросту мав шість футів чи навіть більше і був широчезний у грудях і плечах.