«Там, куди падала його тінь, була кров, — розповіла б Олів чоловікові, — а тінь його падала скрізь. Баронія потопала в крові, від Гембрі до Петлі. А вітер доніс до моїх ніздрів запах великого багаття. Я побігла до тебе, але ти сидів мертвий у своєму кабінеті біля каміна. Хтось виколов тобі очі і поклав на коліна череп».
Але замість прокинутися він уві сні взяв її за руку, як робив це раніше, до того, як почав задивлятися на молоденьких дівчат — навіть служниць, — і Олів вирішила, що вона просто тихо полежить коло нього, не забираючи руки. Нехай усе бодай на мить стане, як у старі добрі часи, коли між ними двома панували мир і злагода.
Вона задрімала. А коли прокинулася, надворі вже розвиднілося. Він відпустив її руку, взагалі перекотився од неї на інший бік ліжка. Він не надто зрадіє, якщо, прокинувшись, побачить її, вирішила Олів, та й переляк від нічного кошмару вже минувся. Вона відгорнула ковдру, поставила ноги на підлогу, а тоді ще раз озирнулася на нього. Його нічний ковпак перекособочився. Вона поправила його, погладила рукою тканину і кістляве чоло під нею. Він знову поворухнувся. Олів почекала, поки він затихне, а тоді підвелася і непомітно, як привид, повернулася до своєї спальні.
Намети-атракціони в «Зеленому серці» відкрилися за два дні до Ярмарку Жнив, і до них потяглися перші відвідувачі — випробувати своє щастя на колесі, жбурлянні пляшок і кошику з кільцем. Ще там був поїзд, запряжений конячкою-поні, — візок, що возив радісних дітлахів вузькими рейками у вигляді вісімки.
(«Поні звали Чарлі?» — поцікавився у Роланда Едді Дін.
«Навряд, — відповів Роланд. — У Високій Мові є одне неприємне слово, схоже на це ім’я».
«Яке слово?» — спитав Джейк.
«Слово, що означає смерть», — відповів стрілець.)
Якийсь час Рой Діпейп спостерігав, як поні насилу тягне візок, описуючи вісімку, і з ностальгією згадав, як сам у дитинстві катався на такому візку. Звісно, більшу частину дитинства у нього вкрали.
Надивившись донесхочу, Діпейп неквапом рушив до офісу шерифа і зайшов усередину. Герк Ейвері, Дейв і Френк Клайпол займалися чищенням дивного пістрявого арсеналу зброї різних гатунків. Ейвері привітався з Діпейпом кивком і повернувся до свого заняття. Щось у його вигляді здалося Діпейпові дивним, і через декілька секунд він збагнув, що саме. Шериф нічого не їв. Уперше, відколи Діпейп приїхав до Гембрі, шериф не пхав собі до рота їдла, загрібаючи з тарілки, яка завжди була під рукою.
— Всі готові до завтрашнього дня? — спитав Діпейп.
Ейвері зиркнув на нього: напівроздратовано, напівглузливо.
— Що це, в біса, за питання?
— Питання, з яким мене прислав сюди Джонас, — відрубав Діпейп, і шерифова посмішка трохи зблякла.
— Еге ж, ми готові, — Ейвері провів м’ясистою рукою над зброєю. — Що, не бачиш?
Діпейп міг би процитувати стару приказку «не спробуєш — не дізнаєшся», але хіба в цьому був сенс? Діло мало вигоріти, лише якщо хлопці ні про що не здогадуються (як вважав Джонас). Але якщо їх не надурили, то хлопці виріжуть Геркові Ейвері його товстий зад і згодують росомахам. Хоча Роєві Діпейпу було до цього байдуже.
— Ще Джонас звелів нагадати, що бути треба рано.
— Еге-еге, ми будемо там рано, — погодився Ейвері. — Ці двоє і ще шестеро. З нами попросився Френ Ленґіл, а в нього є автомат. — Останнє слово Ейвері вимовив з такою гордістю, неначе зброя була не у Ленґіла, а в нього самого. І хитро зиркнув на Діпейпа: — А ти, трунорукий? Хочеш з нами? Раз — і ти помічник шерифа.
— У мене є інші справи. У Рейнолдза теж, — всміхнувся Діпейп. — У нас у всіх повно роботи, шерифе, адже на носі Жнива.
Того дня Сюзен і Роланд зустрілися в хатині на полі Поганої Трави. Дівчина розповіла йому про книгу з вирваними сторінками, а Роланд показав їй те, що залишив у північному кутку хижі, у схованці під купою напівзогнилих шкур.
Вона зазирнула у сховок, а тоді круглими від подиву і страху очима подивилася на Роланда.
— Що сталося? Що тебе лякає?
Він похитав головою. Нічого поганого не сталося… принаймні, такого, про що він міг би сказати. І все ж він відчував нагальну потребу зробити те, що зробив, залишити те, що залишив. Йому це підказала звичайна інтуїція, бо даром він не володів.
— Думаю, все гаразд… наскільки це взагалі можливо. Сюзен, наш єдиний шанс — захопити їх зненацька. Ти ж не збираєшся його втратити? Не збираєшся піти до Ленґіла і помахати в нього перед носом батьковим обліковим журналом?
Вона похитала головою. Якщо Ленґіл був винен у тому, в чому вона його підозрювала, то через два дні він отримає по заслузі. Жнива будуть чудові. Непоганий урожай. Але це… це лякало її, і вона так і сказала Роландові.
— Послухай, — Роланд узяв її обличчя в долоні й зазирнув у вічі. — Я лише намагаюся бути обережним. Якщо нічого не вийде (а таке може статися), ти єдина, хто зможе поїхати звідси. Ти і Шимі. Якщо це станеться, Сюзен, ти маєш прийти сюди і забрати мої револьвери. Поїхати з ними на захід, до Ґілеаду. Знайти мого батька. Покажеш йому револьвери, і він повірить, що ти та, за кого себе видаєш. Розповіси йому, що тут сталося. Це все.
— Якщо з тобою щось станеться, Роланде, я не переживу. Я помру.
Досі тримаючи її обличчя в долонях, він похитав ним з боку в бік.
— Ти зробиш це. Пообіцяй.
— Я… я обіцяю, Роланде. Обіцяю.
— Скажи вголос, що ти обіцяєш.
— Я прийду сюди. Візьму твої револьвери. Відвезу твоєму татові. Розповім, що сталося.
Він кивнув і відпустив її обличчя. На її щоках залишився ледь помітний слід його долонь.
— Ти налякав мене, — сказала Сюзен і похитала головою. Ні, трохи не так. — Ти мене лякаєш.
— Я такий як є, нічого не можу з цим вдіяти.
— А й не треба, — вона поцілувала його в ліву щоку, в праву, в губи. Запустила руку під сорочку і погладила сосок, відчуваючи, як він бубнявіє під пучкою її пальця. — Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка, — сказала вона, вкриваючи його обличчя лагідними поцілунками, — здійснять коханої мрію спочатку.
Після кохання вони лежали під ведмежою шкурою, яку привіз з собою Роланд, і слухали шелест вітру в траві.
— Люблю цей звук, — сказала вона. — Коли чую його, завжди хочеться стати часткою вітру… літати з ним туди, де літає він, бачити те, що він бачить.
— Цього року, якщо на те буде воля ка, побачиш.
— Еге ж. З тобою, — вона звелася на лікоть. Світло проникало крізь діри в стрісі й лягало плямами на її обличчя. — Роланде, я кохаю тебе. — Вона поцілувала його… і розплакалася.
Стривожений, він пригорнув її до себе.
— Що таке? Сью, що тебе бентежить, скажи?
— Не знаю, — відповіла вона і заплакала ще сильніше. — Знаю лишень, що на серці в мене тінь. — Вона подивилася на нього заплаканими очима. — Ти ж не покинеш мене, любий? Не поїдеш без Сью?
— Ні.
— Бо я віддала тобі все, що мала. І моя цнота — лише найменша частка цього, ти знаєш.
— Я ніколи не покину тебе, — але, попри ведмежу шкуру, йому раптом стало холодно, і вітер надворі, що так заспокоював ще кілька хвилин тому, тепер, здавалося, дихав, як звір. — Ніколи, клянуся.
— Мені все одно страшно. Страшно.
— Не треба боятися, — повільно, добираючи слова, сказав він… бо раптово йому забаглося сказати геть неправильні слова. «Ми поїдемо звідси, Сюзен. Не післязавтра, на Жнива, а зараз, негайно, цієї ж миті. Вдягайся, і ми поїдемо всупереч вітру, на південь, не озираючись. Ми будемо…»
— …зрадниками.
От ким вони стали б. І їх би завжди переслідували обличчя Алана і Катберта, обличчя всіх тих людей, що могли загинути в горах Шавед, вбиті зі зброї, яка мала б навіки лишатися у криптах. Решту життя їм не давали б спокою обличчя їхніх батьків. Врятуватися від них вони не змогли б навіть на Південному полюсі.
— Все, що від тебе вимагається післязавтра, — вдати, що ти нездужаєш після обіду, — вони вже проговорювали це раніше, але це єдине, що він міг придумати тієї миті, охоплений раптовим, безглуздим страхом. — Підеш до своєї кімнати, потім виберешся звідти, як тоді, коли ми зустрічалися на цвинтарі. Перебудеш у сховку. А тоді, о третій годині, приїдеш сюди і зазирнеш під шкури в кутку. Якщо моїх револьверів там не буде… а їх не буде, клянуся… тоді все гаразд, їдь зустрічати нас, до тієї місцини над каньйоном, про яку ми тобі казали. Ми…