— Мені шкода бачити тебе тут, — серйозно сказав Роланд.
— А мені шкода тут бути, — відповів помічник шерифа. — Якщо ви приїхали, щоб убити, шкода, що ви так зволікали. І твій друг не повинен був так нахабно лишати свою візитну картку. — Він кивнув у бік Катберта.
Роланд гадки не мав, що має на увазі помічник Дейв, але це й не мало значення. То була лише частина плану, і ніхто з озброєних чоловіків у це не вірив. Включаючи помічника Дейва. Хоча, подумав Роланд, з роками вони й самі в це повірять і переказуватимуть цю історію онукам і правнукам, видаючи її за правду. Історію про той славетний день, коли вони впіймали зрадників.
Стрілець коліньми повернув Вітра… і біля хвіртки, яка відділяла подвір’я Смуги К од доріжки, що вливалася у Великий Шлях, побачив Джонаса власною персоною. Вбраний у зелений фетровий капелюх загонича і старий сірий пильник, той сидів на широкогрудому коні. Біля правого коліна в нього погойдувалася рушниця в чохлі. Ліва пола плаща була трохи відгорнута вбік і відкривала руків’я його револьвера. Розпущене біле волосся лежало на плечах.
Він зняв капелюха і ввічливо привітався з Роландом.
— Гарна гра. Ти непогано зіграв як для малого, на чиїх губах ще не обсохло молоко.
— Старий, — сказав Роланд, — ти надто затримався на цьому світі.
Джонас посміхнувся.
— Ти б виправив цю прикру помилку, якби зміг, ге? — він зиркнув на Ленґіла. — Забери в них іграшки, Френе. Особливо ретельно шукай ножі. Зброя в них є, але не з собою. Я знаю трохи більше про їхні пукалки, ніж вони здогадуються. А в сміхотуна заберіть рогатку. Не забудьте. Не так давно він хотів відстрелити нею голову Рою.
— Ти про ту ходячу моркву? — спитав Катберт. Кінь під ним танцював, і Берт щосили намагався втриматися на ньому, як цирковий вершник. — Голови він би не втратив, бо як можна втратити те, чого в тебе нема? За яйцями він би сумував, а от за головою ні.
— Мабуть, так, — погодився Джонас, спостерігаючи, яку них забирають списи, а в Роланда — лук. Рогатка кріпилася в Катберта на поясі ззаду, в чохлі, який він зробив власноруч. Роєві Діпейпу просто пощастило, що Берт у нього не вистрелив — Роланд знав, що Берт міг збити птаха в польоті на висоті шістдесяти ярдів. Сумочка зі сталевим шротом висіла біля лівого боку хлопця. Бріджер забрав і її.
Поки все це відбувалося, Джонас не зводив з Роланда очей, приязно всміхаючись.
— Як тебе звати насправді, хлопче? Зізнавайся, тепер тобі вже все одно. Ти ж знаєш, що довго тобі не жити.
Роланд не відповів. Ленґіл, звівши брови, глянув на Джонаса. Джонас знизав плечима і смикнув головою в бік містечка. Ленґіл кивнув і боляче тицьнув Роланда в бік потрісканим пальцем.
— Вперед, хлопче. Поїхали.
Роланд стис ногами Вітрові боки, і кінь рушив у бік Джонаса. І раптом Роланда наче осяяло. Інтуїція завжди захоплювала його зненацька — всі найкращі істинні здогади вигулькували нізвідки.
— Хто відправив тебе на захід, хробаче? — спитав він, проминаючи Джонаса. — Навряд чи Корт, бо ти застарий. То був його батько?
Вираз знудженої цікавості зник — злетів — з обличчя Джонаса, наче йому дали ляпаса. На якусь дивовижну мить сивий чоловік перетворився на маленького хлопчика: шокованого, присоромленого, ображеного.
— Так, Кортів батько, я прочитав це по твоїх очах. А тепер ти тут, на Чистому морі… ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід.
Джонас так блискавично витяг револьвер, що лише гострий зір Роланда спромігся розгледіти рух. За їхніми спинами загомоніли чоловіки, від шоку і благоговіння.
— Джонасе, не дурій! — прогарчав Ленґіл. — Ти ж не прикінчиш їх після того, як ми стільки промучилися, щоб їх пов’язати?
Але Джонас не звернув на ці слова жодної уваги. Його очі були широко розплющені, кутики вуст тремтіли.
— Тримай язика на припоні, Вілле Деаборне, — низьким хрипким голосом промовив він. — Стеж за тим, що кажеш. Мій палець на гачку, і йому кортить натиснути сильніше.
— Гаразд, то стріляй у мене, — сказав Роланд, гордовито підвівши голову і дивлячись на Джонаса згори вниз. — Стріляй, вигнанцю. Стріляй, хробаче. Стріляй, невдахо. Все одно ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.
Спершу йому здалося, що Джонас справді вистрелить. І Роланд відчув, що смерть буде прийнятним кінцем, розплатою за те, що дозволили так ганебно себе захопити. Тієї миті він не думав про Сюзен. У його душі ніщо не ворухнулося, не було жодного поштовху. Тіні чоловіків, що спостерігали за їхньою кінно-пішою сутичкою, пласкими відбитками лежали на землі.
А тоді Джонас відпустив гашетку і сховав револьвер у кобуру.
— Заберіть їх до міста і посадіть за грати, — розпорядився він, звертаючись до Ленґіла. — І щоб жодна волосина не впала з їхніх голів. Якщо вже я зміг втриматися і не вбити цього, то ви й поготів можете не чіпати інших. Їдьте.
— Вперед, — наказав Ленґіл. У його голосі більше не вчувалося авторитарних ноток пихи. То був голос людини, яка запізно зрозуміла, що ставки у грі занадто високі.
Вони рушили. Трохи від’їхавши, Роланд востаннє озирнувся. Презирство, яке побачив Джонас у цих холодних молодих очах, вжалило його сильніше, ніж батоги, якими багато років тому в Ґарлені пошматували йому спину.
Коли вони зникли з поля зору, Джонас зайшов до барака, підняв дошку підлоги, під якою хлопці ховали свою зброю, і знайшов лише два револьвери. Шестизарядних — поза сумнівом, вони належали Деаборнові — не було.
Ти й справді на заході. Душа такого, як ти, ніколи не зможе залишити захід. Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.
Джонас заходився розбирати револьвери, які Катберт і Алан привезли на захід. Алан ніколи так і не носив своїх, крім як на пробні стрільби. Вийшовши надвір, Джонас розкидав деталі револьверів. Він жбурляв їх подалі, прагнучи позбутися того холодного погляду синіх очей і шоку від того, що розгадано його найзаповітнішу таємницю. Рой і Клай підозрювали, проте жоден із них нічого не знав напевне.
До заходу сонця кожен собака в Меджисі знатиме, що Елдред Джонас, сивочолий охоронець мера з татуюванням у вигляді труни на руці, колись не зумів стати стрільцем.
Ти вигнанець, у вигнанні й сконаєш.
— Можливо, — сказав він, втупившись невидющим поглядом у згорілі рештки ранчо. — Але проживу я довше, ніж ти, юний Деаборне, і помру, коли твої кістки вже давно гнитимуть у землі.
Він злетів у сідло і розвернув коня, щосили рвонувши поводи. Він наввипередки з вітром мчав на Ситґо, де на нього мали чекати Рой із Клаєм, але позбутися погляду тих блакитних очей так і не зміг.
— Прокидайтеся! Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся!
Слова долинали десь здалеку, якимось дивом просочувалися в ту темну місцину, де вона лежала. Навіть коли до голосу приєдналася рука, що рвучко торсала її за плече, і Сюзен збагнула, що вона мусить прокинутися, боротися зі сном було неймовірно важко.
Ось уже кілька тижнів їй не вдавалося нормально поспати вночі. Минулої ночі теж не спалося… особливо минулої ночі. Вона лежала без сну в своїй розкішній спальні в Будинку-на-набережній, крутилася з боку на бік, знемагаючи від думок, що, одна одної гірша, нагромаджувалися в її голові. Нічна сорочка збилася на стегнах. Вставши, щоб скористатися нічним горщиком, вона скинула ненависну річ, пожбурила її в куток і гола повернулася в ліжко.
Щойно важкий шовк сорочки перестав їй надокучати, як її зморив сон. Вона наче провалилася… саме так, провалилася: це було більше схоже на падіння в якесь забуття, бездонне провалля в землі.
А тепер цей голос. Ця рука, що торсала її так сильно, що голова перекочувалася на подушці з боку на бік. Сюзен спробувала вивернутися від неї, підтягла коліна ближче до грудей і безгучно забурмотіла щось на знак протесту. Проте рука не вгавала, торсала й торсала, голос не змовкав.
— Прокидайтеся, сей! Прокиньтеся, в ім’я Черепахи й Ведмедя!