— Я пробачаю тобі, тьотю.
Скринька з попелом, майже порожня, випала з рук Корделії, неначе Сюзен дала їй ляпаса.
— Що? — прошепотіла вона. — Що ти сказала?
— Пробачаю за те, що ти зробила зі своїм братом і моїм батьком, — сказала Сюзен. — За те, до чого ти була причетна.
Вона витерла ногу рукою і нахилилася до тітки. Не встигла та відсахнутися, як Сюзен провела замащеною в попелі рукою по її щоці. Там лишився слід, широкий і темний, як шрам.
— Та все одно ти маєш носити на собі це, — сказала Сюзен. — Можеш змити, якщо схочеш, але я думаю, що в твоїй душі цей попіл залишиться. — Вона помовчала. — Хоча він там уже й так є. Прощавай.
— Куди це ти зібралася? — рукою в рукавичці тітка Корд нестямно терла щоку зі слідами сажі, а тоді рвонула вперед, щоб ухопити Пілона за віжки, перечепилася через скриньку на землі й мало не впала. Але Сюзен, котра ще не встигла випростатися, підхопила її за плече й втримала від падіння. Корделія сахнулася від неї, наче побачила гадюку. — Не до нього! Зараз ти не поїдеш до нього, дурна ти гуско!
Сюзен розвернула коня.
— Це не твоя справа, тітонько. Ми з тобою більше не родичі, це кінець. Але затям мої слова: до Кінця Року ми вже будемо чоловіком і дружиною. Нашого первістка вже зачато.
— Якщо ти підеш до нього зараз, то ви одружитеся завтра ввечері! Поєднаєтеся в диму, одружитеся у вогні, ляжете в ложе попелу! В ложе попелу, ти чуєш?
Божевільна все наступала на неї, але Сюзен вже не мала часу слухати. Дорогоцінний час спливав. Вона ще могла зробити те, що від неї залежало, проте не можна було зволікати.
— Прощавай, — повторила вона і пустила коня в галоп. А навздогін їй неслися останні тітчині слова: «У попелі буде ваше ложе, ти чуєш?»
їдучи з міста Великим Шляхом, Сюзен помітила вершників, що мчали їй назустріч, і звернула з дороги. Вона вирішила, що час для зустрічі з подорожніми невдалий. Неподалік видніло старе зерносховище, тож вона завела Пілона всередину, погладила його по шиї й пробурмотіла заспокійливі слова, щоб він поводився тихо.
Виявилося, що вершники були далі, ніж вона думала, тож порівнялися вони з тим місцем, звідки вона з’їхала, не так вже й скоро. І лише побачивши їх зблизька, Сюзен зрозуміла причину. З ними була Рея. Сиділа в чорному візку, розписаному магічними символами. Тієї ночі, коли на небі висів Місяць-Цілунок, відьма здалася Сюзен страшною, проте в ній ще можна було впізнати людину. А та істота, яку дівчина побачила зараз і яка розгойдувалася в чорному візку, стискаючи на колінах якийсь мішок, була позбавлена статі, вкрита чиряками і більше схожа на троля, ніж на людину. Її везли Великі мисливці за трунами.
— До мера! — загорлала істота у візку. — Ворушіться, покваптеся! Сьогодні я спатиму в ліжку Торіна! Спатиму і сцятиму туди! Еге гей, ворушіться!
Діпейп — адже це його кінь був запряжений у візок — озирнувся на неї з огидою та острахом.
— Стули пельку.
Відповіддю був новий напад реготу. Вона розгойдувалася, однією рукою тримаючи на колінах мішок, а другою тицяючи в Діпейпа покрученим вказівним пальцем з довгим нігтем. Від її жахливого вигляду Сюзен стало млосно, і вона відчула приплив паніки, що, наче якась темна рідина, ладна була затопити її мозок, якби їй дали таку нагоду.
Вона щосили боролася з панікою, не дозволяючи їй знову захопити себе в полон і перетворити на безмозку пташку, що тріпоче крилами в хліві, б’ється в стіни й не помічає відчиненого вікна, крізь яке залетіла всередину.
Навіть коли віз зник за наступним пагорбом, тільки курява в повітрі лишилася, Сюзен все ще чула дикий сміх Реї.
Хатини в Поганій Траві вона дісталася о першій дня. Трохи посиділа в сідлі, роздивляючись хижку. Невже вони з Роландом були тут менш ніж добу тому? Кохалися і мріяли про майбутнє? Важко було в це повірити. Але плетений кошик усередині, в якому вона прихопила з собою з дому їжу, розвіяв її сумніви. Кошик досі стояв на хисткому столі.
Глянувши на кошик, вона згадала, що з учорашнього вечора нічого не їла. Та й то — вечеря була так собі, їй шмат у горло не ліз через те, що Гарт Торін обмацував її тіло поглядом. Що ж, то був останній хтивий погляд Гарта Торіна. Вже ніколи їй не доведеться скрадатися коридором у Будинку-на-набережній, не знаючи, з котрих дверей він вигулькне, мов той чорт із табакерки, тягнучись до неї загребущими руками і набубнявілим жагучим прутнем.
«Попіл, — подумала вона. — Все попіл. Але не ми, Роланде. Клянуся тобі, мій коханий, не ми».
Вона була налякана і напружена. Силкувалася робити все по порядку — як тоді, коли сідлала коня. Але їй було шістнадцять, і молодий здоровий організм потребував їжі. Один погляд на кошик, і в ній прокинувся лютий голод.
У кошику вона знайшла два сендвічі з холодною яловичиною, які вже обсіли мурахи. Зігнавши їх рукою, Сюзен ум’яла сендвічі. Хліб зачерствів, але вона цього навіть не помітила. Ще в кошику лишалося півглечика солодкого сидру і шмат пирога.
Доївши все до останньої крихти, вона підійшла до північного кутка хижі й зсунула шкури, які хтось колись почав вичиняти, а тоді втратив до них інтерес. Під ними була ямка, в якій лежали Роландові револьвери, загорнуті в м’яку шкіру.
Якщо все піде шкереберть, ти маєш повернутися сюди, забрати їх і поїхати на захід до Ґілеаду. А там знайти мого батька.
Зі слабким, проте щирим інтересом Сюзен подумала: невже Роланд справді сподівався, що вона залюбки гайне в Ґілеад з його ненародженою дитиною в череві, поки він і його друзі волатимуть, згоряючи на святковому багатті.
Вона дістала револьвер із кобури. Кілька секунд знадобилося для того, щоб зрозуміти, як відкривається барабан, але зрештою він викотився, і Сюзен побачила, що він заповнений набоями. Клацнувши, вона закрила барабан і перевірила другий револьвер.
Потім, загорнувши у ковдру, сховала їх за сідлом, як це робив Роланд, сіла на коня і знову попрямувала на схід. Але не в бік містечка. Поки що ні. Їй треба було здійснити на шляху ще одну зупинку.
Близько другої години місто в Меджисі облетіла новина, що Френ Ленґіл виступить із заявою в міській залі зібрань. Назвати новину чуткою ніхто не міг — надто вже впевнено її поширювали. Невідомо звідки росли ноги, та людям було байдуже. Вони просто передавали її далі.
До третьої години залу зібрань вже було заповнено вщерть. Ще дві сотні люду зібралося надворі, слухаючи коротку промову Ленґіла, яку їм переказували пошепки. Корал Торін (в «Раю для подорожніх» саме вона почала ширити звістку про майбутній виступ Ленґіла) серед них не було. Вона й так добре знала, що скаже Ленґіл, адже вона сама підтримала Джонаса в тому, що промова має бути якомога стислішою і зрозумілішою. Потреби збурювати народ не було. Ще до заходу сонця в день Жнив вони матимуть розлючений натовп, який завжди обирає собі здібних ватажків.
Ленґіл говорив, тримаючи в одній руці капелюха. На грудях у нього висів срібний амулет із закляттями на добрий врожай. Він говорив стисло, грубо і переконливо. Більшість люду в залі знали його все життя, тож ніхто не ставив під сумнів жодне його слово.
Гарта Торіна і Кімбу Раймера вбили Деаборн, Гіт і Стокворт, повідомив Ленґіл натовпу чоловіків у джинсах і жінок у линялих картатих сукнях. Злочинців виказав грачиний череп, який вони впустили на коліна мерові Торіну.
Ці слова зустріли невдоволеним гомоном. Багато хто з тих, хто слухав Ленґіла, бачили цей череп: і на луці Катбертового сідла, і на мотузку в нього на шиї. Тоді вони сміялися з його дивацтва. А тепер згадали, що він теж сміявся, і збагнули, що це їх він вважав смішними. Їхні обличчя потемніли.