— Стули пельку, шмаркачу, — порадив шериф. Він клював носом після ситної вечері, мріючи про те, як розповідатиме братові (і його гарненькій дружині), що жили в сусідній баронії, про цей героїчний день. Він буде скромним, але все одно дасть їм зрозуміти, хто відіграв одну з вирішальних ролей. Якби не він, ці троє молодих покидьків могли…
— Тільки не співай, — попрохав Катберт Дейва. — Якщо пообіцяєш не співати, я зізнаюся в чому завгодно, навіть в убивстві самого короля Артура.
Ліворуч від Берта, схрестивши ноги на ліжку, сидів Алан. Роланд лежав, підклавши руки під голову і втупившись у стелю. Проте щойно клацнула засувка дверей, він сів. Наче чекав цього.
— Це, мабуть, Бріджер, — помічник Дейв радо відставив гітару вбік. Йому не терпілося якнайшвидше піти звідти. Насмішки Гіта діймали його до печінок. Як і те, що він здатен був жартувати, незважаючи на завтрашню страту.
— Я думаю, це швидше один із них, — сказав шериф Ейвері, маючи на увазі Великих мисливців за трунами.
Та виявилося, що всі вони не мали рації. То був ковбой, щільно загорнутий в накидку, що вочевидь була йому завелика (краї волочилися підлогою, коли він важко переступив поріг і зачинив за собою двері), і в капелюсі, насунутому на очі. Герк Ейвері подумав, що в чиїйсь уяві це могло би бути опудало ковбоя.
— Агов, незнайомче! — сказав він, розпливаючись в усмішці… адже це напевно був чийсь жарт, а Герк Ейвері полюбляв жарти. Особливо після чотирьох відбивних і гори товченої картоплі на вечерю. — Привіт! Які справи привели тебе…
Руку, що не зачиняла двері, ковбой тримав під накидкою. А коли дістав її, то всі побачили, що вона незграбно стискає в пальцях знайомий усім трьом в’язням револьвер. Усмішка поволі сповзла з обличчя Ейвері. Пальці, сплетені на череві, розтислися. Закинуті на стіл ноги опустилися на підлогу.
— Спокійно, хлопче, — повільно проговорив він. — Побалакаймо.
— Зніми зі стіни ключі та відімкни камери, — неприродно хрипким голосом сказав ковбой. Надворі знову затріскотіли феєрверки — довгою сухою чергою, хоча ніхто, крім Роланда, цього не помітив.
— Я не можу цього зробити, — сказав Ейвері, висуваючи нижню шухляду письмового стола ногою. У ній із того самого ранку лежало кілька револьверів. — Я не знаю, чи та штука в тебе заряджена, але сумніваюся, що такий ковбой, як ти…
Незнайомець наставив цівку револьвера на стіл і натис на гачок. У маленькій кімнаті звук пострілу пролунав, як вибух бомби, проте Роланд сподівався, що ззовні, за зачиненими дверима і під акомпанемент феєрверків, ніхто не розбере, що то було насправді. Лише феєрверк, не великий і не маленький.
«Розумниця дівчинка, — подумав він. — Ох, розумниця. Але будь обережна. Заради богів, Сью, будь обережна».
Троє хлопців тепер стояли біля дверей своїх камер, широко розплющивши очі й стиснувши губи.
Куля втрапила у куток шерифового бюро і вибила суттєвий шмат. Ейвері пронизливо скрикнув, відкинувся на спинку стільця і впав на підлогу. Ногою він зачепився за ручку шухляди і, падаючи, висмикнув шухляду зі столу. Звідти на підлогу посипалися три старовинних мушкети.
— Сюзен, стережися! — крикнув Катберт, а тоді: — Дейве, ні!
Наприкінці життя саме обов’язок, а не страх перед Великими мисливцями за трунами, змусив Дейва Голліса діяти. Він сподівався посісти місце шерифа, коли Ейвері піде на пенсію (і, як він часом казав своїй дружині Джуді, був би таким крутим шерифом, яким Товстун навіть мріяти не міг стати). Дейв забув, що в нього були серйозні сумніви щодо того, чи справді хлопці вчинили той злочин, у якому їх звинуватили, а також чому їх схопили саме таким способом. Все, про що він думав тієї миті, — не дозволити звільнити злочинців, в’язнів баронії.
Він стрибнув на ковбоя в сміховинному строї, щоб вирвати у нього з рук револьвер. І застрелити його ним, якщо в цьому буде потреба.
Забувши про все на світі, Сюзен з недовірою дивилася на жовте дерево столу в тому місці, де його прошила куля. Подумати тільки, якої шкоди завдало одне натискання на гачок! Але відчайдушний крик Катберта привів її до тями.
Вона відсахнулася до стіни, щоб Дейв не зміг ухопити її за край накидки, і бездумно натиснула на гачок. Ще один гучний постріл — і Дейв Голліс, молодий хлопець, лише на два роки старший від неї самої, відлетів до стіни. З дірочки в сорочці між двома кінцями зірки помічника шерифа курився димок. Очі були широко розплющені від подиву і недовіри. Монокль на чорній шовковій стрічці теліпався біля руки. Ногою Дейв зачепив гітару і скинув її на долівку. Вона впала зі звуком, що за мелодійністю не поступався Дейвовим акордам.
— Дейве, — прошепотіла Сюзен. — О Дейве, що я накоїла?
Дейв спробував підвестися і впав обличчям на підлогу. Отвір, де куля увійшла в його тіло, був майже непомітним, але зараз Сюзен дивилася на страхітливу величезну діру в його спині, чорно-червону, з обгорілою тканиною по краях… неначе вона прохромила його розжареною кочергою, а не застрелила з револьвера (що вважалося милосерднішим і більш цивілізованим способом, але вочевидь не було ні тим, ні іншим).
— Дейв, — прошепотіла вона. — Дейве, я…
— Сюзен, обережно! — закричав Роланд.
Ейвері. Він підкрався повзком, обхопив її за литки і збив з ніг. Сюзен приземлилася на сідниці (від удару об підлогу її щелепи голосно клацнули одна об одну) і опинилася віч-на-віч з шерифом Ейвері. Навпроти його жаб’ячих очей, носа з розширеними порами й рота, що смердів часником.
— О боги, ти дівчина, — прошепотів він і потягнувся до неї руками. Сюзен знову натиснула на гачок Роландового револьвера. Куля прошила стелю, і звідти ринув потік тиньку. Від пострілу зайнявся край її накидки. Ручища Ейвері вже добралися до її горла і перекривали дихання. Десь віддалік викрикував її ім’я Роланд.
У неї лишався тільки один шанс.
Можливо.
«Одного буде достатньо, Сью, — промовив голос її батька в голові. — Одного разу тобі цілком вистачить».
Боком великого пальця вона звела курок револьвера, втопила цівку глибоко в жирові складки підборіддя шерифа Герка Ейвері й натиснула на гачок.
Результат був жахливим.
Голова Ейвері, важка й волога, як мокрий шмат м’яса для смаження, впала їй на коліна. Краєм ока Сюзен бачила жовті язики полум’я. Жар уже був відчутним.
— На столі! — закричав Роланд, торсаючи грати камери так сильно, що воші заторохкотіли. — Сюзен, глек із водою! Заради батька!
Вона скинула голову Ейвері з колін, звелася на ноги і, хитаючись, рушила до стола. Перед її накидки горів. Вона відчувала димний сморід і в якомусь дальньому закапелку свідомості подякувала, що мала час зав’язати волосся на потилиці.
Глечик був майже повний, але не води. Ніздрі Сюзен залоскотав кисло-солодкий запах ґрафу. Вона вилила рідину на себе, і полум’я, зашипівши, згасло. Сюзен вибралася з накидки й кинула її на підлогу, а разом з нею — і завелике сомбреро. Знову глянула на Дейва, хлопця, з котрим вони разом росли, а можливо, навіть по-дитячому цілувалися біля дверей стайні Гукі, колись давно.
— Сюзен! — голос Роланда був хрипким і наполегливим. — Ключі! Хутко!
Сюзен зняла в’язку ключів з гвіздка на стіні. Підійшла до камери Роланда і наосліп кинула крізь грати. Повітря було густо насичене револьверним димом, смородом паленої вовни і крові. З кожним подихом її шлунок судомило.
Роланд вибрав потрібний ключ, вставив його в замкову шпарину з зовнішнього боку грат і повернув у замку. Наступної миті він уже був на волі й міцно притис її до себе, коли вона розридалася. Згодом Катберта й Алана також було випущено.
— Ти янгол, — сказав Алан, теж її обнімаючи.
— Не я, — вона заплакала ще сильніше. Потім кинула револьвер Роландові, бо не хотіла більше ніколи тримати його в руках — таким брудним він їй здавався. — Ми з ним гралися, ще коли були зовсім дітьми. Він був хороший, ніколи не тягав за кіску і не хуліганив. І виріс добрим. А я його вбила. І як буде дізнатися про таке його дружині?