«Прокляття, — подумав він. — Я маю думати про майбутню битву. Щойно все це скінчиться, я знову стану самим собою».
Аби ж то так і сталося…
…але він чомусь почав у цьому сумніватися.
Ренфру їхав поряд із Клаєм. Джонас пустив коня між ними. Страшенно боліла хвора нога. Ще один недобрий знак.
— А де Ленґіл? — спитав він у Ренфру.
— Збиває загін, — відказав Ренфру. — За Френа Ленґіла не турбуйся. Буде тридцятеро людей.
— Тридцять! Чума на ваші голови, я ж казав, що треба сорок! Щонайменше сорок!
Ренфру змірив його поглядом світлих очей, а тоді поморщився від пориву холодного вітру і заховав ніс у нашийну хустку. Ковбої, що їхали слідом, ще раніше вчинили так само.
— Ти так сильно боїшся цих трьох пуцьвірінків, Джонасе?
— Я боюся за нас обох, бо ти надто дурний, щоб розуміти, хто вони такі й на що здатні, — він і собі підняв хустку, а тоді змусив свій голос звучати розсудливіше. Ці селюки ще були йому потрібні, тож ліпше йому притримати язика. Та щойно кулю буде передано Латіґо, ситуація зміниться. — Хоча ми можемо їх і не здибати.
— Швидше за все, вони вже за тридцять миль звідси й скачуть на захід, пришпорюючи коней, — погодився Ренфру. — Багато б я віддав, тільки б дізнатися, як їм вдалося втекти.
«Яка вже тепер різниця, йолопе?» — подумав Джонас, але промовчав.
— Ленґілові парубки будуть найміцнішими, запевняю тебе. Якщо буде бій, то ці тридцятеро битимуться, як шістдесят.
Джонас на мить зустрівся поглядом із Клаєм. «Повірю в це, лише коли побачу», — промовисто свідчив його погляд, і Джонас знову впевнився, що недарма Рейнолдз завжди подобався йому більше, ніж Рой Діпейп.
— Скільки з них озброєні?
— Револьверами? Може, половина. Вони відстануть од нас не більше ніж на годину.
— Добре. — Принаймні тили в них були прикриті. Хоч це тішило. Він уже не міг дочекатися, коли нарешті позбудеться тієї триклятої кулі.
«Невже? — прошепотів хитрий, напівбожевільний голос десь із найтемніших глибин душі. — Справді не можеш?»
Джонас не звертав на голос уваги, тож через деякий час той замовк. А ще за півгодини вони звернули зі шляху на Крутояр. Лише кілька миль відділяло їх від Поганої Трави, що срібним морем хвилювала на вітрі.
Приблизно о тій самій порі, коли Джонас із супутниками спускалися Крутояром, Роланд, Катберт і Алан сідали на коней. Сюзен і Шимі, тримаючись за руки, стояли в дверях хатини і спостерігали за ними з серйозними обличчями.
— Коли ми підірвемо цистерни, ви почуєте вибухи і відчуєте запах диму, — проінструктував їх Роланд. — Хоч вітер віє і не в цей бік, ви все одно відчуєте дим. А потім, не пізніше ніж за годину, дим з’явиться знову. Там. — Він показав рукою, де саме. — Займеться гілля перед входом до каньйону.
— А якщо ми не відчуємо диму?
— Тоді їдьте на захід. Але дим буде, Сью. Клянуся тобі, буде.
Вона підійшла до нього, поклала руки йому на стегно і в світлі пізнього місяця подивилася вгору, на його обличчя. Він нахилився, лагідно притримав її потилицю і поцілував в губи.
— Простуй своїм шляхом у безпеці, — сказала Сюзен, відступаючи назад.
— Еге ж, — несподівано озвався Шимі. — Тримайтеся і не сходьте зі шляху, всі троє. — Він теж вийшов уперед і несміливо торкнувся Катбертового чобота.
Нахилившись, Катберт потис Шимі руку.
— Подбай про неї, друзяко.
Шимі поважно кивнув.
— Обов’язково.
— Їдьмо, — сказав Роланд, відчуваючи, що от-от розплачеться, якщо не перестане дивитися на її звернуте вгору до нього обличчя. — Вперед.
Вони повільно рушили дорогою. Поки трава не зімкнулася за їхніми спинами, відрізаючи від них хатину, він озирнувся востаннє.
— Сюзен, я кохаю тебе.
Вона чарівливо всміхнулася йому. І мовила:
— Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка.
Наступного разу Роландові судилося побачити її вже в магічному кристалі.
На заході від Поганої Трави Роланд і його друзі побачили пронизливо-самотню красу. Вітер здіймав над камінно-твердою пустелею величезні простирадла піску, а місячне сяйво перетворювало їх на фантомів, що змагалися в спортивній ході. Часом Скелю Вішальників було видно на відстані двох коліс, а вхід до каньйону — ще на два колеса далі. А потім вони враз зникали з поля зору, сховавшись за хмарою куряви. За спинами шелестіла й співала висока трава.
— Як ви? — спитав Роланд у друзів. — Усе нормально?
Обидва кивнули.
— Думаю, стрілянина буде чимала.
— Ми пам’ятатимемо лиця наших батьків, — відказав Катберт.
— Так, — з дещо відсутнім виразом обличчя погодився Роланд. — Дуже добре пам’ятатимемо. — Він випростався в сідлі. — Вітер — наш союзник, а не їхній. Хоч це добре. Ми почуємо, коли вони під’їжджатимуть. Треба оцінити величину загону. Згода?
Вони знову кивнули.
— Якщо Джонас досі не втратив упевненості в своїх силах, він скоро з’явиться, з купкою головорізів, яких зможе назбирати за такий короткий час. І в нього буде з собою куля. Тож ми нападемо на них із засідки, вб’ємо всіх і заберемо чародійську веселку.
Алан і Катберт мовчки слухали. Вітер налітав поривами, тож Роландові доводилося притримувати капелюха рукою, щоб його не зірвало з голови.
— А якщо він боїться, що ми ще завдамо йому клопоту, то поїде пізніше, в супроводі більшого числа вершників. У такому разі ми їх пропустимо… а потім, якщо вітер не відмовиться бути нашим другом, впадемо їм на хвіст.
Катберт заусміхався.
— О Роланде, — сказав він. — Твій батько пишався б тобою. Тобі лише чотирнадцять, а ти вже підступний, як сам диявол!
— Наступного місяця буде п’ятнадцять, — серйозно відповів Роланд. — Якщо ми вчинимо так, то зможемо знищити вершників, що прикривають тили. Пильнуйте за моїми сигналами, гаразд?
— Ми поїдемо до Скелі Вішальників у складі їхнього загону? — спитав Алан. Він завжди на крок чи два відставав від Катберта в кмітливості, проте Роланд не мав нічого проти. Часом надійність була кращою за метикуватість. — Я правильно зрозумів?
— Як карта ляже.
— Якщо рожева куля у них, то можна лише сподіватися на те, що вона нас не викаже, — промовив Алан.
В Катбертових очах з’явився здивований вираз. Роланд закусив губу й подумав, що часом Алан буває дуже тямущим. Авжеж, бо ця неприємна думка першому спала Аланові, а не Берту… і не самому Роланду.
— Цього ранку нам є на що покладати великі надії, але діяти ми будемо поступово.
Вони злізли з коней і посідали коло них на землю на межі поля. Майже не розмовляли. Роланд спостерігав, як ганяються одна за одною сріблясті хмарки куряви в пустелі, й думав про Сюзен. Він уявляв, як вони одружаться і житимуть десь у маєтку на півдні Ґілеаду. На той час Фарсон уже зазнає поразки, дивний занепад світу припиниться (його дитяче «я» вірило, що кінець Джона Фарсона якимось магічним чином просто покладе край цьому неприємному явищу) і його стрілецтво теж скінчиться. Менше року минуло, відколи він здобув право носити на стегнах шестизарядні револьвери — і великі револьвери батька, коли Стівен Дескейн вирішить передати їх синові, — але він уже втомився від них. Поцілунки Сюзен пом’якшували його серце і надихали на краще. Ці поцілунки говорили про те, що він може жити інакше. Краще. У цьому новому житті буде домівка, дітлахи і…
— Вони їдуть, — вирвав його з глибокої задуми голос Алана.
Стрілець підвівся, тримаючи в кулаці Вітрові поводи. Катберт став поряд, напружено чекаючи.
— Їх багато чи мало? Ти відчуваєш?
Алан дивився на південний схід, тримаючи руки піднятими долонями вгору. Понад його плечем Роланд бачив Стару Зорю, що вже спускалася за обрій. До світанку лишалася якась година.
— Поки що не можу сказати, — відповів Алан.