Чорний Реїн візок мало не наїхав на Шимі, котрий причаївся у високій траві й намагався роздивитися, що діється на галявині. Щось бурмочучи й раз у раз викрикуючи прокльони, відьма промчала так близько повз нього, що він відчув кислий сморід її шкіри й немитого волосся. Якби вона глянула вниз, то неодмінно побачила б його і перетворила на пташку чи пухнастика-шалапута, а можливо, навіть комара.
Хлопець бачив, як Джонас передав Сюзен чоловікові в плащі, й поповз довкруж галявини. Він чув, як Джонас промовляв до чоловіків (багатьох із них Шимі знав особисто, і йому соромно було усвідомлювати, що так багато ковбоїв у Меджисі слухаються наказів тих поганих мисливців за трунами), але не звертав уваги на його слова. Коли вони посідали на коней, Шимі закляк на місці, перелякавшись, що вони поїдуть саме в той бік, де він переховувався. Проте вони обрали інший напрям — західний. Неначе помахом чарівної палички, галявина спорожніла… чи точніше було б сказати — знелюдніла. Капризного залишили напризволяще, і його повід волочився втоптаною травою. Капик провів поглядом вершників, один раз крикнув, наче посилав їх усіх до дідька, а потім повернувся і помітив Шимі, котрий спостерігав за ним з трави. Мул вітально стріпнув вухами і спробував вщипнути трохи трави. Але, скуштувавши, підвів голову і з докором закричав на Шимі по-віслючому, наче хотів сказати, що це хлопчик-наймит винен у тому, що трава погана.
Шимі задумливо дивився на Капризного, зважуючи, як легше пересуватися — верхи чи пішки. Так, авжеж… проте коли мул закричав удруге, Шимі передумав. Він міг виказати хлопця, невчасно попередивши про його наближення чоловіка, який кудись повіз Сюзен.
— Ти сам знайдеш дорогу додому, — сказав Шимі. — Прощавай, друже Капику. Колись та й побачимося.
Шимі знайшов стежку, якою поїхали Сюзен і Рейнолдз, та знову гайнув услід за ними.
— Вони знову наближаються, — сказав Алан за мить до того, як Роланд відчув це сам — короткий спалах у голові, схожий на рожеву блискавку. — Вся ватага.
Роланд присів навпочіпки перед Катбертом. Той подивився на нього, і в погляді не було ні сліду його улюблених жартів.
— Від тебе залежить дуже багато, — сказав Роланд, а потім постукав по рогатці. — І від цієї штукенції також.
— Я знаю.
— Скільки набоїв у твоєму арсеналі?
— Майже чотири сотні сталевих кульок. — Берт підніс догори полотняну торбинку, яка у мирний час правила його батькові за кисет для тютюну. — А в сідельній сумці купа феєрверків.
— Скільки там великих?
— Достатньо, Роланде, — відповів без тіні усмішки. Тепер, коли його очі не всміхалися, в них зяяла порожнеча душі ще одного вбивці. — Достатньо.
Роланд провів рукою по своїй накидці спереду, призвичаюючись до грубої фактури ниток. Подивився спершу на Катберта, потім на Алана, знову переконуючи себе в тому, що в них усе вийде, за умови, якщо вони зберігатимуть спокій і не думатимуть про те, що їх троє проти сорока чи п’ятдесяти.
— Адже ті, що біля Скелі Вішальників, почують стрілянину, коли вона почнеться? — спитав Алан.
Роланд кивнув.
— Вітер віє в їхній бік, тож вони обов’язково почують постріли.
— Тоді нам доведеться рухатися швидко.
— Поїдемо так швидко, як тільки зможемо. — Роланд згадав, як стояв між двома зеленими живоплотами поза Великою Залою, тримаючи на руці сокола Давида, і по спині йому стікав піт страху. «Напевно, ти сьогодні помреш», — сказав він тоді соколові. І не помилився. Втім, сам він вижив і пройшов випробування, і вийшов з нього коридором, що вів на схід, а не на захід. А сьогодні настала черга Катберта й Алана пройти випробування. Не в Ґілеаді, в традиційній місцині позаду Великої Зали, а тут, у Меджисі, на краю Поганої Трави, в пустелі й у каньйоні. Каньйоні Петлі.
— Переможи або помри, — сказав Алан, наче прочитавши стрільцеві думки. — До цього все зводиться.
— Так. Зрештою, у цьому суть життя. Як гадаєш, скільки їм потрібно часу, щоб дістатися сюди?
— Щонайменше година. Може, дві.
— Вони пильнуватимуть.
Алан кивнув.
— Думаю, так.
— Погано, — мовив Катберт.
— Джонас боїться засідки в траві, — сказав Роланд. — Може, вважає, що ми підпалимо її. Коли вони виберуться на відкриту місцевість, то вже не так стерегтимуться.
— Це ти так сподіваєшся, — прокоментував Катберт.
Роланд серйозно кивнув.
— Так. Я сподіваюся.
Попервах Рейнолдз віз дівчину на коні швидкою ходою, але за тридцять хвилин по тому, як залишив Джонаса, Ленґіла й решту, поскакав клусом. Пілон легко наздоганяв Рейнолдзового коня і так само легко через десять хвилин перейшов на нешвидкий, але постійний біг.
Сюзен зв’язаними руками трималася за луку сідла і легко їхала праворуч від Рейнолдза, лише розпущене волосся майоріло позаду на вітрі. Вона подумала, що її обличчя, напевно, має дуже барвистий вигляд, бо шкіра на щоці неначе припіднялася на два дюйми чи більше і стала дуже чутлива. Навіть від вітру щоку пекло вогнем.
На межі Поганої Трави і Крутояру Рейнолдз зупинився, щоб дати коням перепочинок. Зліз, повернувся до Сюзен спиною і помочився. Тим часом Сюзен подивилася на узвишшя й побачила величезний табун коней, за яким тепер ніхто не наглядав. Принаймні це їм з хлопцями вдалося зробити. Не надто багато, проте це було щось.
— Тобі треба справити нужду? — спитав Рейнолдз. — Якщо треба, я тобі допоможу спуститися. Але начувайся, якщо відмовишся зараз і запросишся потім.
— Ти боїшся. Такий великий правозахисник наклав у штани! Хоч у нього й домовина на руці, і все решта.
Рейнолдз спробував презирливо посміхнутися, але посмішка вийшла якоюсь невпевненою.
— Залиш провіщення долі тим, хто в цьому тямить, міс. Тобі треба піти до вітру чи ні?
— Ні. А ти таки боїшся. Чого саме?
Рейнолдз знав лишень, що його сподівання не справдилися, і, коли він відокремився від Джонасового загону, лихе передчуття не полишало його. Тож він просто вишкірив зуби, жовті від тютюну.
— Якщо не здатна сказати щось розумне, то стули пельку.
— Може, відпустиш мене? Тоді й мої друзі, можливо, зглянуться над тобою, коли наздоженуть.
Цього разу Рейнолдз реготнув майже щиро. Виліз у сідло, відхаркнув, сплюнув. Місяць-Демон блідою набряклою кулею плив у небі.
— Можеш собі мріяти, скільки влізе, міс сей, — сказав він, — за це грошей не беруть. Але тих трьох ти більше не побачиш ніколи. Їх згодують хробакам. Їдьмо.
І вони рушили.
Напередодні Жнив Корделія не лягала спати взагалі. Усю ніч вона просиділа в своєму кріслі у вітальні, тримаючи на колінах шитво, проте не зробила жодного стібка і не випорола жодної нитки. Тепер, коли надворі вже достатньо розвиднілося (була десята година ранку), вона так само нерухомо сиділа в кріслі, вдивляючись у порожнечу. Та й що їй лишалося? Всі її мрії й задуми було зруйновано вщент: сподівання на статок, яким Торін, можливо, наділив би Сюзен і її дитину за життя і, безперечно, в своєму заповіті після смерті, всі надії посісти належне їй високе місце в суспільстві, всі плани на майбутнє розсипалися на порох. Їх знищила свавільна парочка підлітків, яким свербіло в одному місці.
Заклякнувши в своєму старому кріслі з шитвом на руках і слідом від попелу на щоці, який, наче тавро, залишила Сюзен, вона розмірковувала:
«Одного дня мене знайдуть у цьому кріслі мертвою — старою, вбогою, всіма забутою. Яка невдячність з її боку! І це після всього, що я для неї зробила!»
До дійсності її повернуло кволе шкряботіння у вікно. Корделія не мала уявлення, як довго воно тривало, поки нарешті не пробилося до її свідомості, проте одразу ж відклала шитво й пішла поглянути, що там. Можливо, то була пташка. Або дітлахи розважалися, не розуміючи, що настав кінець світу. Хай там що, вона мусила покласти цьому край.
Спершу Корделія не побачила нічого. А коли вже збиралася відвернутися, помітила на краю подвір’я поні й візок. Візок був страшнуватий — чорний із золотими рунами на боках, а запряжений у нього поні стояв, похнюпивши голову й не щипаючи трави. Загнаний до напівсмерті.