Зачувши ці слова, Раймер сахнувся, мов ужалений.
— Ти не знав, що я в курсі? Ласло, мені варто було б розсердитися на те, що ви всі настільки мене недооцінювали… та тільки нащо мені взагалі перейматися через те, що такі, як ви, про мене думають чи не думають? Я знаю достатньо, щоб мене нудило від цього. Я знаю, що саме чоловік, котрий перебуває зараз поряд з тобою…
— Стули пельку, — пробурмотів Раймер.
— …швидше за все, і виконав цю брудну роботу: випустив чорний дух твого брата з його тіла. Сея Рейнолдза бачили зрання в тому крилі. Так мені казали…
— Заткнися, лярво!
— …і я в це вірю.
— Краще послухайся його поради й тримай язика на припоні, — сказав Рейнолдз. Утім, йому вже було не так весело. «Йому не подобається, що люди знають про його злочин, — подумала Сюзен. — Не подобається навіть попри те, що зараз він головний і вони не зможуть йому зашкодити. Без Джонаса він ніхто. Практично нуль. Це йому теж добре відомо».
— Дайте нам проїхати, — сказала Олів.
— Ні, сей, цього я зробити не можу.
— Ну то я вам допоможу.
Ще під час розмови непомітно сягнувши рукою під свою накидку, що більше пасувала би якомусь велетневі, тепер вона витягла звідти величезний старовинний pistolaз руків’ям із пожовтілої слонової кістки, зі стволом старезного тьмяного срібла, прикрашеним філігранню. Курок був мідним.
Олів не могла до ладу навіть дістати зброю — пістоль зачепився за край накидки, і довелося виборсуватися. Зводити курок вона теж не вміла, зробити це вдалося лишень із другої спроби, та й то обома великими пальцями.
Проте, побачивши в неї в руках старезний мушкетон, чоловіки заклякли, мов громом уражені. І Рейнолдз не був винятком: з відвислою щелепою сидів на коні. Джонас би заплакав.
— Хапайте її! — заверещав надтріснутий голос старої з-за спин чоловіків, що перегородили дорогу. — Чого заклякли, кретини? ХАПАЙТЕ!
Стрепенувшись, Рейнолдз потягнувся до власного револьвера. Він був спритний, проте дав Олів занадто велику фору і тепер відставав у часі. Він лише діставав револьвер із кобури, а мерова вдова наставила на нього цівку пістоля і, заплющивши очі, як маленька дівчинка, котру примушують їсти щось огидне, натиснула на гачок.
Спалахнула іскра, проте вологий порох лише змучено схлипнув і зник у хмарці синього диму. Куля (достатньо велика, щоб знести Клаєві Рейнолдзу півголови, якби пістоль не дав осічки) залишилася у стволі.
Наступної миті прогримів револьвер Рейнолдза. Заіржавши, кінь Олів заточився назад, і його вершниця впала, бо в помаранчевій смузі її пістрявого пончо, смузі, під якою билося її серце, з’явився чорний отвір.
Сюзен закричала, і власний крик долинув до неї наче здаля. Кричати вона могла ще довго, проте зачула цокіт копит поні за спинами чоловіків на дорозі… і все збагнула. Збагнула ще до того, як чоловік із одним заплющеним оком наблизився, щоб узяти її під варту. І її крики стихли.
Загнаного поні, що привіз відьму до Гембрі, замінили новим, але віз був той самий: ті самі загадкові знаки, той самий кучер. Рея сиділа, стискаючи віжки в своїх хижих пазурах, її голова гойдалася з боку в бік, як у іржавого старого робота. В її усмішці не було й тіні гумору. Так міг би шкіритися труп.
— Здоров, моя перепілочко, — назвала вона її достоту так, як тоді, тієї ночі багато місяців тому, коли Сюзен прийшла до неї для перевірки цноти. Тієї ночі, коли Сюзен більшу частину шляху пробігла — просто тому, що її переповнювала жага життя. Вона прийшла до Реї під Місяцем-Цілунком, і її серце від бігу билося швидше, а щічки зарум’янилися. Дорогою вона співала «Безжурне кохання».
— А твої друзяки-харцизяки поцупили в мене кулю, — поскаржилася Рея, зупиняючи поні перед вершниками. Навіть Рейнолдз дивився на неї згори вниз з якоюсь тривогою. — Забрали мою гарненьку цяцьку, от що наробили твої коханці. Покидьки, мерзота. Але поки вона була у мене, я багато бачила, еге ж. З нею можна і в майбутнє заглядати. Багацько я позабувала… але тільки не те, кудою ти поїдеш, ясочко. Не те, кудою тебе повезе те стерво, що тепер валяється там-о на дорозі. А тепер час їхати до міста. — Злобна посмішка розтяглася до вух. — Пора на ярмарок.
— Відпустіть мене, — сказала Сюзен. — Відпустіть, якщо не хочете відповідати перед Роландом з Ґілеаду.
Не звертаючи на неї уваги, Рея заговорила до Рейнолдза.
— Зв’яжіть їй руки попереду і поставте ззаду у візок. Люди хочуть її побачити. А як хочуть — то побачать. Якщо її тітонька зробила все правильно, людей у місті буде чимало. Тож хутенько вантажте її, і їдьмо.
Лише одна чітка думка встигла промайнути в голові Алана: «Ми могли оминути їх — якщо Роланд каже правду, тоді важливим є лише магічний кристал, а він уже в нас. Ми могли обминути їх стороною».
Та, звісно, це було неможливо. Проти цього повстали б сотні поколінь у стрілецькому родоводі. Вежа не Вежа, а попускати злодіям не слід. Тим паче якщо їх можна спинити.
Нахилившись уперед, Алан прошепотів на вухо своєму коневі:
— Тільки спробуй піді мною затанцювати чи стати на диби, коли я відкрию вогонь, — і я прострелю тобі довбешку.
Обігнавши обох на своєму міцнішому коні, Роланд повів їх у бій. Чоловіки, що скупчилися найближче до них, — п’ятеро чи шестеро верхи, ще дюжина чи більше піших, що оглядали биків, які притягли сюди цистерни, — тупо вирячалися на них, аж поки Роланд не почав стріляти. З першим пострілом вони порснули навсібіч, як налякані куріпки. Жодного з вершників не оминула його куля. Їхні коні розбіглися, не розбираючи дороги, тягнучи за собою поводи (а один з жеребців — навіть свого мертвого вершника, чия нога застрягла в стремені). Хтось десь волав: «Розбійники! Розбійники! На коней, одоробала!»
— Алане! — закричав Роланд на повному скаку. Перед цистернами для захисту вже шикувалася в незграбний ряд (а радше збивалася докупи) жменька вершників і озброєних піших. — Давай! Давай!
Алан підняв автомат, притулив іржавий приклад нижче плеча і покликав на допомогу всі свої мізерні знання про скорострільну зброю: цілитися низько, поливати вогнем швидко й рівномірно.
Він натиснув на гашетку, і скоростріл проревів у порохняві повітря. Швидкими поштовхами пішла в плече віддача, а з перфорованого ствола полився яскравий синій вогонь. Алан водив зліва направо, цілячись у високі сталеві боки цистерн понад головами горе-захисників, що з криками розбігалися хто куди.
І одна з цистерн справді вибухнула. Такого вибуху Алан не чув ще ніколи: потужний гортанний розрив, що супроводжувався яскравим спалахом червоногарячого вогню. Сталева оболонка в повітрі розпалася навпіл. Одна половина пролетіла тридцять ярдів і палаючою кучугурою приземлилася на землю пустелі, друга піднялася разом зі стовпом чорного диму. Дерев’яне колесо, охоплене вогнем, промайнуло небом і впало, тягнучи за собою шлейф іскор і скалок.
Люди з лементом розбігалися, вершники в паніці пригинали голови до ший своїх коней.
Довівши траєкторію вогню до кінця ряду цистерн, Алан повернув цівку в зворотний бік. Автомат у його руках розжарився до червоного, але він не спускав пальця з гашетки. У цьому світі користуватися чимось слід було доти, доки це «щось» працювало. Кінь під ним скакав так, неначе зрозумів кожне слово з того, що Алан прошепотів йому на вухо.
Ще одну! Треба ще одну!
Але підірвати ще одну цистерну він не встиг — замовк скоростріл. Можливо, механізм заклинило чи спорожнів магазин. Жбурнувши його на землю, Алан витяг револьвер. Десь у нього за спиною заспівала Катбертова рогатка, перекриваючи навіть крики чоловіків, цокіт копит і стугоніння вогню в цистерні. Алан побачив, як велика бахкалка, шиплячи, описала в небі дугу й упала саме там, куди цілив Катберт: у калюжу нафти, що натекла під колеса цистерни з написом «САНОКО». Якусь мить Алан чітко розрізняв вервечку дірок у блискучому боці цистерни — дірок, які він пробив скорострілом сея Ленґіла, — а потім щось затріщало і феєрверк вибухнув. За мить отвори в цистерні запалахкотіли. Нафта, що натекла з них, зайнялася.