— Так, сер, дуже добре, сер. — Гендрикс повернувся і енергійно помахав своїм солдатам: змикай ряди, змикай ряди.
— Спішитися! — закричав Роланд, коли вони опинилися біля лінії кучугури віття. Від неї линув запах, сухий і маслянистий водночас, як від багаття, що чекає не дочекається, коли його запалять. Він не знав, чи Латіґо не загальмує, коли побачить, як вони залишають коней біля входу до каньйону, але йому було байдуже. Ці породисті коні з Ґілеаду були чудові, а Вітер за останні кілька місяців став йому справжнім другом. Роланд нізащо не повів би його чи коней друзів у каньйон, у пастку між вогнем і тонкоходом.
Хлопці блискавично злетіли з коней. Алан зірвав з луки сідла мішок на шворці й перекинув його через плече. Коні Катберта й Алана, іржучи, відразу поскакали геть повз загату з гілля, але Вітер на мить завагався, дивлячись на Роланда.
— Біжи, — поплескав його Роланд по крупу. — Рятуйся.
І Вітер поскакав, тільки хвіст замайорів на вітрі. Катберт і Алан прослизнули в щілину між гіллям. Роланд вчинив так само, але спершу кинув погляд униз, щоб переконатися, що рівчак із порохом на місці. Порох нікуди не подівся і досі був сухий — відтоді, як вони його засипали, з неба не впало ні краплини дощу.
— Катберте, сірники, — звелів він.
Простягаючи йому сірники, Катберт так широко посміхався, що дивно, як вони взагалі не повипадали з його рота.
— Ми підігріли їхній інтерес до життя, правда ж, Роланде? Еге!
— Авжеж, — погодився Роланд, і собі всміхаючись. — А тепер іди. Вибирайтеся розколиною нагору.
— Дозволь мені це зробити, — попросив Катберт. — Будь ласка, Роланде, ви з Аланом ідіть, а я лишуся. В душі я палій, я завжди мав до цього схильність.
— Ні, — рішуче відказав Роланд. — Ця частина завдання — моя. І не сперечайся. Йди. І перекажи Аланові, нехай за будь-яких обставин пильнує магічну веселку.
Якусь мить Катберт не зводив з нього погляду, але потім кивнув.
— Довго не зволікай.
— Не буду.
— Нехай щастить, Роланде.
— А тобі хай щастить двічі.
Шурхочучи чоботами об каміння, що встеляло землю каньйону, Катберт швидким кроком приєднався до Алана, котрий помахав Роландові рукою. Стрілець кивнув у відповідь. А наступної миті припав до землі: біля скроні, зачепивши криси капелюха, просвистіла куля.
Навпочіпки він відповз ліворуч від проходу в гіллі й озирнувся. Тепер вітер віяв йому просто в обличчя. Люди Латіґо швидко наближалися. Швидше, ніж він очікував. Якщо вітер загасить сірники…
Забудь про «якщо». Вичікуй, Роланде… вичікуй… нехай під'їдуть…
Він чекав навпочіпки, тримаючи в кожній руці по сірнику й визираючи в щілини між гілками. Ніздрі шарпав міцний запах мескітового дерева і горілої нафти. Від дзижчання тонкоходу розколювалася голова, його млоїло, переслідувало відчуття, що він сам собі чужий. Він згадав, як було летіти в рожевому вихорі… як його відірвало од видива Сюзен. «На щастя, в неї є Шимі, — відсторонено подумав він. — Шимі подбає, щоб вона без пригод доїхала десь до безпечного місця». Але підступне виття тонкоходу наче знущалося з нього, питало, як він гадає: може, бува, чогось недобачив?
Латіґо і його люди галопом наближалися. Тепер вони перетинали останні триста ярдів до каньйону, і ті вершники, що були позаду, швидко наздоганяли передніх. І передні не зможуть різко зупинитися, щоб на них не налетіли задні.
Саме час. Роланд кресонув голівкою сірника об передні зуби. Той запалився, крапнувши гарячою і кислою іскрою на мокру спинку язика. Поки сірник не встиг догоріти, Роланд підніс вогонь до пороху в канавці. Займання сталося миттєво: веселою жовтою ниткою ліворуч під північним краєм кучугури побіг вогонь.
Він метнувся на інший бік проходу (досить широкого, щоб ним бік у бік могли пройти двоє коней), вже тримаючи сірника напоготові між зубів. Щойно затулившись трохи від вітру, запалив сірник, кинув у порох, почув шипіння, розвернувся і щодуху побіг.
«Мама й тато, — спершу подумав шокований Роланд. Той спогад був так глибоко похований у надрах пам’яті, що справив ефект ляпаса. — На озері Сароні».
Коли ж вони туди їздили, на прекрасне озеро Сароні в північній частині баронії Ґілеад? Так давно, що Роланд навіть згадати не міг. Єдине, що пам’ятав, — він тоді був ще зовсім малою дитиною, бавився на мальовничому піщаному пляжі. Такому юному будівникові замків, яким він тоді був, було де розгулятися. Саме цим він і займався одного дня (канікул? то були канікули? невже мої батьки колись мали канікули?)
подорожі, й щось — можливо, крики птахів, що кружляли над озером, — змусило його підвести погляд. І він побачив маму й тата, Стівена і Ґабріелу Дескейнів, біля води. Вони стояли спинами до нього, обіймаючи одне одного за талію, й дивилися на синь води під синім літнім небом. Як же він їх любив! Якою безмежною здавалася йому ця любов, що впліталася в надію й спогади, як третє пасмо товстої дівочої коси, любов — осяйна вежа кожного людського життя і кожної душі.
Але зараз він відчував не любов. У душу закрадався жах. Фігури, що виникли на його шляху, коли він побіг туди, де закінчувався каньйон (точніше, де закінчувалася його раціонально пізнавана сутність), належали не Стівену з Ґілеаду і Ґабріелі з Артену, а його приятелям — Катбертові й Алану. І хоч вони не обіймали один одного за талію, проте трималися за руки, як діти в казці, що загубилися в дрімучому лісі. Птахи кружляли над озером, але то були не чайки, а стерв’ятники, і мерехтлива поверхня, понад якою стелився туман, була не водою.
Просто на очах у Роланда Катберт і Алан прямували в тонкохід.
— Стійте! —пронизливо закричав він. — Заради ваших батьків, зупиніться!
Але вони не послухалися. Тримаючись за руки, йшли до білого краю туманного зеленого марева. Тонкохід стогнав від утіхи, бурмотів ніжні слова, обіцяв винагороду. Він спалював нерви й іржавою пилкою вгризався в мозок.
Добігти до друзів Роланд би не встиг, тож він зробив єдине, до чого зміг додуматися тієї миті: підніс один зі своїх револьверів і вистрелив понад їхніми головами. Каньйоном прокотився гуркіт пострілу, і стогін рикошету на мить заглушив плаксивий голос тонкоходу. Од потворного марева хлопців відділяло лише кілька дюймів. І вони зупинилися. Роланд боявся, що от-от із озера виткнеться рука і вхопить їх, як у ніч під Місяцем-Торговцем, коли на їхніх очах вона зграбастала пташку, яка наважилася пролетіти низько над поверхнею.
Роланд випустив у повітря ще дві кулі, відгомін знову одбився від стін і прокотився каньйоном.
— Стрільці! — закричав він. — До мене! До мене!
Першим на його голос озирнувся Алан. Застиглий погляд його друга наче існував окремо від обличчя, вкритого порохом пустелі. Катберт зробив ще крок уперед, носки його чоботів вгрузли в зеленкувато-срібну піну на краю тонкоходу (плачливе бурчання на тон по гучнішало, наче від радості), але наступної миті Алан смикнув його за стрічку сомбреро. Катберт перечепився через великий уламок скелі й важко осів на землю. Коли він підвів погляд, його очі прояснилися.
— О боги, — пробурмотів він. І коли спинався на ноги, Роланд побачив, що носки його чоботів зникли, акуратно відчикрижені, наче садовими ножицями. Великі пальці стирчали назовні.
— Роланде, — видихнув він, коли вони з Аланом, спотикаючись, побрели до стрільця. — Роланде, нам мало не настав гаплик. Воно розмовляє!
— Так. Я чув. Ходімо. Часу обмаль.
Він повів їх до розколини в стіні каньйону, подумки молячись, щоб вони встигли видряпатися достатньо високо і не втрапити під кулі… що неодмінно станеться, якщо Латіґо влетить до каньйону раніше, ніж вони встигнуть піднятися бодай на якусь висоту.
У повітрі вже ширився запах, ядучий і гіркий — наче варилися в окропі ягоди ялівця. Каньйоном поповзли перші вусики білувато-сірого диму.
— Катберте, ти перший. За ним ти, Алане. Я піду останнім. Швидше, хлопці, хутко. Вилазьте нагору, якщо вам дороге життя.