Свого друга Берт знайшов там, де Роланд останнім часом проводив багато часу. Це місце Крутояру мешканці Гембрі називали Оглядовим Майданчиком. Звідти відкривався дивовижний вид на Гембрі, яке мріяло в полуденному блакитному мареві святкового дня, проте Катберт чомусь сумнівався, що його давнього друга приваблювала краса містечка. Найімовірніша причина полягала радше в тому, що звідти було добре видно будинок Сюзен Дельґадо.
Того дня Роланд був там у товаристві Алана. Обидва мовчали. Думки про те, що двоє чи більше людей можуть сидіти поряд і годинами мовчати, Катберт не відкидав. Але збагнути її він не зміг би ніколи.
Примчавши до них галопом, він сягнув собі за пазуху і витяг звідти корвет.
— Від Сюзен Дельґадо. Вона вручила це мені на верхньому базарі. Вона прекрасна і в’юнка, як змія. Кажу це із захватом.
Роланд весь просяяв. Катберт кинув йому корвет, і він спіймав його однією рукою, а шнурівку розв’язав зубами. Всередині, де якийсь мандрівник міг би тримати свої кілька монет, лежав складений клаптик паперу. Швидко пробігши його очима, Роланд спохмурнів. Усмішка зійшла з його лиця.
— Що пише? — поцікавився Алан.
Роланд віддав йому папірець і повернувся до свого заняття: споглядати краєвид. І лише побачивши в очах друга справжнє спустошення, Катберт збагнув, яке місце посідала Сюзен Дельґадо в житті Роланда — а отже, і в їхньому з Аланом житті.
Прочитавши, Алан передав йому записку. Лише один рядок, два речення:
Краще нам ніколи більше не бачитися. Вибач.
Катберт перечитав двічі, наче це могло щось змінити, і повернув папірець Роландові. Той поклав його в корвет, зав’язав мотузку і поклав крихітний гаманець собі за пазуху.
Мовчанку Катберт ненавидів сильніше, ніж небезпеку (на його думку, саме мовчання якраз і було небезпечним), але кожен початок розмови, який він придумував, здавався грубим і черствим з огляду на вираз обличчя його друга. Роланд виглядав так, наче його отруїли. Катберту була огидна думка про те, як ця мила дівчинка перепихується з довготелесим кістлявим мером Гембрі, але вираз Роландового обличчя зараз викликав інші, сильніші емоції. За цей вираз Катберт був готовий її зненавидіти.
Нарешті першим несміливо порушив мовчанку Алан.
— То що, Роланде? Полюватимемо на нафтовому полі без неї?
Катберт був у захваті. Після першої зустрічі з Аланом Джонсом люди зазвичай починали вважати його йолопом. А дарма, бо це було дуже далеко від істини. От і тепер Алан спромігся на те, чого Катберт не зумів би ніколи в житті: дипломатично вказав Роланду, що його нещасливе перше кохання не скасовувало їхніх обов’язків.
І Роланд відгукнувся. Він піднявся над лукою сідла і випростався. Золоте світло літнього полудня забарвило його обличчя в різкі контрастні тони, і на якусь мить на цьому обличчі проступила тінь чоловіка, яким він невдовзі стане. Побачивши цього привида, Катберт здригнувся. Не тому, що впізнав його, а тому, що привид був страшний.
— Великі мисливці за трунами, — мовив Роланд. — Ти зустрів їх у місті?
— Джонаса й Рейнолдза бачив, — відповів Катберт. — А Діпейпа й досі не видно. Мабуть, Джонас так розлютився після тієї ночі в барі, що скинув його зі скель у море.
Роланд заперечно похитав головою.
— У Джонаса надто мало людей, яким він міг би довіряти, щоб так запросто ними розкидатися. У нього наразі таке саме хистке становище, як і у нас з вами. Ні, він просто кудись спровадив Діпейпа на певний час.
— Куди спровадив? — спитав Алан.
— Туди, де йому доведеться срати в кущах і спати під дощем, якщо погода зіпсується. — Роланд коротко і безрадісно розсміявся. — Швидше за все, Джонас пустив Діпейпа по нашому сліду, який веде додому.
Алан тихо гмикнув, втім, не надто здивовано. Роланд сидів у сідлі й дивився на замріяні далі, де паслися стада коней. Однією рукою, сам того не усвідомлюючи, він гладив запханий за пазуху корвет. Але врешті-решт озирнувся на друзів.
— Почекаємо ще трохи. А раптом вона передумає?
— Роланде… — почав Алан безжально лагідним тоном.
Але Роланд заперечно зажестикулював руками: мовляв, не хочу нічого чути.
— Не сумнівайся в мені, Алане. Я говорю як син свого батька.
— Гаразд, — Алан простягнув руку і на мить стиснув Роландові плече. Що ж до Катберта, то він утримався від будь-яких суджень. Бо підозрював, що Роланд сам не тямить, що робить, незалежно від того, батьків він син чи не батьків.
— Пригадуєте, що Корт казав про основну слабину таких шмаркачів, як ми? — з тінню усмішки на устах спитав Роланд.
— «Біжите, не розбираючи дороги, й провалюєтеся в першу-ліпшу яму», — процитував Алан, так вдало імітуючи буркотливі нотки свого вчителя, що Катберт розреготався.
Роланд і собі трохи ширше всміхнувся.
— Еге ж. Саме ці золоті слова я й не хочу забувати, хлопці. Я не хочу перевертати тачку, аби тільки побачити, що в ній… звісно, якщо в мене буде вибір. Сюзен може передумати і прийти, треба тільки дати їй час. Я вірю в те, що вона хотіла зі мною побачитися… але обставини склалися несприятливо.
Він замовк, і на якийсь час між ними запала тиша.
— Я шкодую про те, що наші батьки відправили нас сюди, — першим заговорив Алан… хоча відправив їх сюди саме батько Роланда, і всім трьом це було добре відомо. — Ми ще надто молоді для таких справ. Надто недосвідчені.
— А тієї ночі в «Раю» ми наче незле впоралися, — заперечив Катберт.
— То була лише репетиція, а не справжня сутичка. До того ж вони не вважали нас серйозними супротивниками. Більше вони такого не допустять.
— Якби мій батько чи ваші батьки знали, що ми тут знайдемо, вони ні за що б нас сюди не вирядили, — сказав Роланд. — Але так вже сталося, що ми це виявили. І тепер відповідаємо за це. Так?
Його друзі кивнули. Ніхто вже не мав ані крихти сумніву щодо того, що тепер вони відповідають за свою знахідку.
— Хай там як, хвилюватися вже пізно. Ми будемо чекати і сподіватися на допомогу Сюзен. Я волів би не потикатися до Ситго без людини з Гембрі, яка добре знає місцевість… але якщо Діпейп повернеться, то, напевно, доведеться ризикнути. Хтозна, що він там може нарити чи вигадати, щоб загладити провину перед Джонасом. І хтозна, що робитиме Джонас після їхньої розмови. Може початися стрілянина.
— Знаєш, після всіх цих пересторог я, мабуть, зрадів би їй, — сказав Катберт.
— Ти передаси їй ще одну записку, Вілле Деаборне? — спитав Алан.
Роланд замислився, і Катберт подумки вже побився об заклад із самим собою на те, яким буде Роландів вибір. Але програв.
— Ні, — відповів той. — Доведеться дати їй час на роздуми, хоча його й обмаль. І сподіватися, що її цікавість візьме гору.
З цими словами він розвернув Вітра і поїхав у бік покинутих бараків, що тепер слугували їм домівкою. Катберт і Алан вирушили слідом.
Увесь вихідний до самого вечора Сюзен виснажувала себе працею: вичищала стайню, носила воду, мила сходи. Тітка Корд тільки мовчки спостерігала з недовірливим і здивованим виразом обличчя. Але Сюзен було байдуже, як дивиться на неї тітонька. Все, що вона хотіла, — змучитися, щоб знову не лежати в ліжку без сну до ранку. Все було скінчено. На той час Вілл також мусив про це дізнатися, і на краще. Що зроблено — те зроблено.
— Дівчино, ти що, здуріла? — тільки й спитала тітка Корд, коли Сюзен виливала з цебра останню брудну воду за кухнею. — Нині ж неділя!
— Анітрохи, — коротко відказала вона, не озираючись.
Своєї мети вона частково досягла — лягла в ліжко одразу після сходу місяця, відчуваючи, як болить усе тіло: ниють руки й ноги, ломить у спині. Але сон не йшов. Вона лежала в ліжку, широко розплющивши очі, й почувалася дуже нещасною. Спливали години, місяць зайшов, а Сюзен досі не спала. Вона вдивлялася у темряву і думала, чи не могло так трапитися, що її батька справді вбили. Щоб він не міг нікому розповісти про те, що побачив.
Зрештою в своїх думках вона дійшла висновку, який Роланд вже для себе зробив: ні хвилини не вагаючись, вона погодилася б на їхню зустріч, якби її так не вабили його очі, дотик його рук і губ. Тільки б заспокоїти стривожений розум.