— Яка краса! От якби зірвати!
Я засміялася й запитала:
— Хочете, я подарую вам ту хризантему.
А через річку переходити небезпечно — глибоко та й водою брести довелося б чималенько. Дівчата засміялися, а котрась пожартувала:
— А так, якби місток, то подарувала б.
— А я кажу, що можна перейти й без мосту, — відповіла я й кинулася у воду.
Дівчата почали галасувати.
Річку я, хоч і з труднощами, перейшла, та хризантеми зірвати мені не вдалося. Край берега вже я посковзнулася і, щоб не впасти, ухопилася за гілку терну. Бідні мої руки, як я їх поранила.
Так, якби не цей сумний випадок, через який я, ідучи до вілли, плакала в сутінках, я назвала б сьогоднішній день найщасливішим і найвеселішим у моєму житті.
Кямране, я втекла на чужину, бо ненавиджу тебе. Але тепер ненависть душить мене, мені вже не досить, що поміж нами далека дорога. Я хочу піти навіть з цього світу, бо в ньому ти живеш і дихаєш.
Я вже вирішила нізащо не лишатися в цьому домі. А тому часто ходжу до міста, у відділ освіти. Два місяці тому зустріла тут свою стару виховательку, сестру Береніш, котра добре ставилася до мене ще в пансіоні. Я розповіла їй свою долю, а вчора ми знову зустрілися з нею на пароплаві, і вона дуже втішилася.
— Феріде, я вже кілька днів шукаю тебе. Для нашого пансіону в Карантіна потрібна вчителька турецької мови та малювання. Я порадила директорові взяти тебе. Хати шукати не треба, житимеш при пансіоні, адже ти звикла до нашого життя.
Моє серце схвильовано закалатало. Мені здалося, що коли я знову оселюся в цьому світі фіміаму й глибоких звуків органа, то поверну для себе часточку дитинства. Я відповіла одразу ж:
— Гаразд, ma soeur, я приїду. Дякую вам.
А сьогодні, перш ніж поїхати в Карантіна, я зайшла у відділ освіти, щоб забрати документи. Мені сказали, що завідувач відділу розшукує мене вже третій день. Отак завжди!
Завідувач, побачивши мене, вигукнув:
— Довго тебе ждати доводиться, дочко. Тобі поталанило, є гарне місце. Поїдеш у школу Кушадаси.
З одного боку тихе життя в пансіоні, але ж, може, в Кушадаси і справді гарне місце. Що ж робити, адже я погодилася вже працювати в Карантіна.
Минали хвилини, а я все думала, що вибрати: тихе життя, чи, може, злигодні й труднощі? Але ж у труднощах є й краса. Я подумала про наших безталанних школярок, чиє життя калічать якісь грубезні руки. Ці нещасні, мов прибиті морозом квітки, чекають хоч трохи сонечка й ласки, щоб нагрітися. Тому, хто дає їм це тепло, вони дарують любов своїх серденяток. Я відчувала, що незважаючи на все, полюбила цих маленьких жебраків. Хіба й Мунісе не одна з них?
Та й два роки самостійного життя мене дечому навчили. Світло завдає болю хворим очам, щастя тамує біль пораненого серця. Сутінки — найкращі ліки на хворі очі, так само як і на розбите серце.
Я стала вчителькою, щоб заробити на хліб. Але, я не вигадала, люди цієї професії можуть померти з голоду. Тільки я не боюся. Адже моя робота приносить людям добро. Хіба не щастя — присвятити себе для щастя інших? Та й хіба можна оживити марення минувшиною, воно вже мертве. Мене вже не хвилюють терпкуваті пахощі фіміаму, а сумний голос органа, який колись звучав у моїх вухах, замовк. Я усміхнулася, як подумала про моїх майбутніх учнів в Кушадаси, що не знають лагідної любові, і сказала:
— Гаразд, бей-ефенді, я поїду.
Мені не хотілося щось говорити в будинку Решіт-бея, аж поки не прийде наказ, та довелося. Ключниця, яка вже давно розмовляла зі мною якось дивно, вчора, ні сіло ні впало, сказала:
— Дочко, я що не день, то все дужче тебе люблю. Та й хіба тільки я, ми всі так… Фергунде й Сабагат — дівчата молоді, та вони хати не прикрасять. А приїхала ти — і все стало інакше. В тебе чудовий характер, з вельможними людьми ти й сама поводишся благородно, а з простими — по-простому.
Я не надала б тій балаканині ніякого значення. Я собі подумала, що ключниці просто захотілося порозмовляти зі мною, як з колегою. Та увечері стара ще заходилася дужче.
— Дочко, — почала вона вже зовсім відверто, — як би нам зробити, щоб ти пристала до цієї хати? Тут я собі дещо надумала… Ти тільки не подумай чогось такого… Присягаюся аллахом, мене ніхто не напоумлював.
Та мені було зрозуміло, хто навертав її на цю розмову. Стара, здається, соромилася говорити відразу все, як є, й почала натяками:
— Наш бей-ефенді ще таки не старий. Я знаю його змалечку. Він не красень, зате багатий, поважний та й характером непоганий… Оце тільки без господині в хаті лихо. Фергунде й Сабагат ось-ось повиходять заміж… Не доведи господи, прийде в хату якась причинна — то вже буде нам горе. Феріде-ханим, дівчина може вийти заміж за молодого, та ще й з вусом, але ж такого багатиря годі й шукати. Оце висватати б нам, дочко, за нашого бея гарну дівчину, га?