Я смикнула жінку за руку:
— Не треба.
Та вона не звернула уваги.
— Бей-ефенді, ви знайшли були кілька французьких книжок з малюнками, то де вони?
Старий лікар раптово розсердився. Навіть не оглянувшись, він так погано вилаявся, що я затулилася руками й хотіла утекти. Але тепер він озирнувся й вигукнув;
— Ой, це ти, маленька?
Я ж, упізнавши його, теж закричала?
— Пане лікарю! Та де ж ви були в Зейнілер!
Я не перебільшую, це справді був крик.
Він кинувся до мене, аж пляшечки поскидав додолу, ухопив мої руки, притиснув мене до себе й поцілував крізь чаршаф коси.
Ми бачилися тільки один день, навіть менше — усього одну годину, та вже тоді відчули одне до одного якусь внутрішню симпатію. І тепер, по двох роках, ми, як найближчі друзі, а скоріше, мов батько й дочка, кинулися одне до одного. Що зробиш, людське серце — така загадка, яку не розгадаєш…
— Розповідай, пустунко, що тобі тут треба?
Його блакитні і ясні, мов у дитини, очі так дивно сяяли під білуватими віями. Я теж так само, як і в Зейнілер, усміхнулася йому й одказала:
— Пане лікарю, адже ви знаєте, що я вчителька, то й їжджу, куди пошлють… Оце призначили сюди.
Невимовно сумним голосом, наче йому було відоме моє життя і все, що діється у мене в серці, лікар промовив:
— Маленька дівчинко, ти все ще не маєш вістей?
Я здригнулася, наче мене хтось облив холодною водою, і закліпала, прикинувшись здивованою:
— Від кого, пане лікарю?
Старий лікар насупився й посварився пальцем:
— Нащо ти мене дуриш? Твої губи навчилися брехати. Але очі й обличчя ще цнотливі. Від кого, питаєш? Від того, через кого ти мандруєш з краю в край…
Я знизала плечима й засміялася:
— Це ви про міністерство освіти? Але ж ви знаєте, що вчителька повинна прислужитися дітям своєї батьківщини.
Лікар слухав мої слова з сумнівом, так само як і в Зейнілер. Від його доказів мені стало гірко, я запам’ятала їх до єдиного словечка.
— В такому віці?.. З такою зовнішністю?.. З таким обличчям? Гаразд, хай буде так, маленька дівчинко, хай так. Тільки не будь дикункою.
Він забув про свої ліки, я — про книжки. Ми вже розбалакалися.
— Отже, ти вчителюєш у цій школі, га?
— І як недобре, що ви одняли у нас її, пане лікарю!
— Я про інше думаю. Як називалось те злощасне село, де я навчав тебе фаху жалібниці? Пам’ятаєш? Тепер ти мені теж допомагатимеш? Яка різниця, у тебе мавпенята, а в мене мої славні ведмежата — душа в них однакова. І в цих, і в тих вона чиста, щира і проста. А час бачиш який настав — війна! Допомагати моїм ведмежатам тепер ще благородніше.
Раптом він усміхнувся, і мені стало так легко на душі. Так, так, і в мене буде справа, якій я зможу віддавати свою силу й любов.
— Я згодна, пане лікарю. Почну, коли накажете.
— Та хоч би й зараз. Поглянь, що тут робиться. Наче тут не руками поралися, а…
Він присмачив свою мову поганим словом, і я зніяковіла:
— Тільки за однієї умови: ви не казатимете отакого… Наче солдафон.
— Я намагатимуся, маленька дівчинко, намагатимуся, — усміхнувся він. — Та вже як не стримаюся коли-небудь, вибачай.
Ми з лікарем до самого вечора переробляли школу на шпиталь, щоб завтра вже приймати поранених.
— Куиіадаси, 26 січня
Ось місяць вже я працюю у Гайруллах-бея сестрою-жалібницею, а війні немає кінця. Поранені все прибувають і прибувають. Роботи стільки, що інколи я не ходжу додому й ночувати. Учора всю ніч доглядала пораненого капітана, а на ранок була така зморена, що пішла в нашу кімнату, де ми готуємо ліки, та й заснула в кріслі.
Кріаь сон я чула, як хтось торкнувся мого плеча. Розплющила очі. Гайруллах-бей накинув на мене легеньку ковдру. Боїться, щоб не застудилася. Його блакитні очі лагідно усміхнулися, лице ж при місяці здалося мені таким стражденним і змореним.
— Спи, моя дівчинко, спи спокійно…
Які любі слова! Я хотіла якось відповісти, щоб подякувати йому за них, та сонлива змора подужала мене. Я тільки усміхнулася й знову заплющила очі.
Незважаючи на всі його вади, я дуже полюбила старого лікаря. Найперша вада — його непристойна сварка. Щоправда, помічники лікаря вряди-годи заслуговують того. Але ж хіба цим можна виправдати погану лайку? Іноді він таке скаже, що я тікаю, а потім по кілька днів не можу дивитись йому в обличчя.
Він знає свої вади й не раз просить мене:
— Дівчинко моя, не зважай, таке солдатське життя.
Гайруллах-бей нагадує мені малого хлопчика, якому дарують геть усе тільки тому, що він щиро кається, мило соромлячись при тому.