Друга ж вада ще страшніша, як мені здається, ніж перша. У цієї грубої людини на диво тонка душа. Він майстерно витягає в людей найпотаємніше, те, про що вони навіть самим собі не наважуються сказати. Я намагаюся нікому не розповідати про себе, та він вже знає майже всю мою пригоду. Я не помітила, коли сама розповіла йому все. Іноді він питав щось, я ж відповідала йому коротко й сухо. Та він складав ті слова, аж поки не дізнався про все.
У нього немає нікого. Двадцять п’ять років тому він одружився, та дружина померла за рік з тифу. І з того часу він самотній. Народився на Родосі, але в Куша-даси має якесь там обійстя. Платні полковника він не потребує, на хворих витрачає більше своїх грошей. Позавчора, наприклад, я прочитала пораненому солдату листа з дому. Стара мати писала, що злидні та голод порозганяли з хати всіх дітей. Вояк слухав та й гірко зітхнув.
Гайруллах-бей неподалік схилився над пораненим. Раптом він повернувся й сказав:
— Оце мені подобається! Яку ж надію ви маєте, коли обзаводитеся купою старченят?
Злий жарт пронизав мені серце, мов стріла. Якби це було не в палаті, я одказала б йому. Та трохи загодя він сам почав розмову про лист:
— Дівчинко, дізнайся якось адресу матері того ведмежати. Пошлемо якихось десять лір.
Я бачу, що старий лікар працює в армії не задля заробітку та й не заради почуття обов’язку. У нього тільки одне почуття: любов до безжалісних солдатів, котрих він називає «мої любі ведмежата». Тільки не знаю, чому він приховує це почуття, наче в цьому є якийсь сором.
Сьогодні вранці, коли я прийшла до шпиталю, мені сказали, що привезли чотирьох тяжкопоранених офіцерів. Сестри повідомили мене, що я потрібна Гайруллах-беєві.
На час складних операцій лікар брав асистенткою тільки мене.
— Дівчинко, — казав він, — це, звичайно, зле — показувати тобі такі жахливі речі, але ж надійніших за тебе немає. Інші мене тільки дратують, я кричу, а через те все плутаю.
Я скинула чаршаф і похапцем одягла халат. Та було пізно, операція вже закінчилася. Пораненого понесли нагору.
— Маленька, ми тут без тебе так добряче краяли, — звернувся лікар до мене. Краяти — це, його словами, оперувати хворого. — Молодий майср штабу. Гранатою понівечило руку й обличчя. Лежить у моєму кабінеті. Доглядатимеш його ти, сердезі так потрібні увага й піклування.
Ми зайшли в кабінет. На ліжку нерухомо лежав поранений. Ми підійшли. Незабинтовані в нього були тільки ліва щока й підборіддя. Обличчя здалося мені знайомим, але під бинтами важко було роздивитися.
Гайруллах-бей узяв ліву руку пораненого, послухав пульс, а потім нахилився й покликав:
— Іхсан-бею… Іхсан-бею!..
І тут блискавицею пронизало мені мозок. Та це ж той самий капітан штабу, з яким я познайомилася в домі Абдуррахіма-паші в Ч. Я зробила крок назад, хотіла вибігти, а потім попрохати лікаря, щоб ніколи більше не посилав мене до цього пораненого. Хворий уже розплющив очі, глянув на мене і впізнав. Тільки, здається, не повірив тому, що побачив. Хто знає, скільки разів з того часу, як поранили, непритомнів він, марив та бачив божевільні сни. Вираз його каламутних очей підказав мені, що він не йняв собі віри. Він ледь усміхнувся безкровними вустами й знову заплющив очі.
Іхсан-бею! Кілька місяців тому люди скористалися з того, що в мене немає ні батька, ні брата, які могли б захистити сироту від тих, хто хотів ошукати її вночі на гульках. Я їхала в Ч., закутавши обличчя, бо всім серцем відчула сором повії, яку висилають деінде. Мені
здавалося тоді, що в світі лише збайдужіння і кривда, а мені, безталанній, не лишилося нічого іншого, як скоритися жорстокій долі. І тоді ви, нехтуючи своєю кар’єрою, майбутнім, а може, навіть життям, благородно захистили мене. Сумний випадок звів нас сьогодні віч-на-віч. Ні, я не втечу, а буду в ці важкі дні доглядати вас, як ваша менша сестра.
— Куиіадаси, 7 лютого
За місяць Іхсан-бей стане на ноги, здоров’я рана йому не похитне. Але обличчя його неймовірно спотворить страшний шрам, який перетне всю праву щоку від брови до підборіддя.
Коли Гайруллах-бей перев’язує його, я не заходжу. І не тому, що в мене слабкі нерви. Щодня я бачу ще страхітливіші рани. Просто я відчуваю, що мій погляд завдає йому більше страждань, аніж гостре лезо в рані.
Сердега знає, яким спотвореним вийде він з цього шпиталю. Йому, мабуть, дуже важко, хоч він відверто про це й не говорить.
— Май крихту терпцю, юначе, — втішає його лікар, — за двадцять днів ти вже зовсім одужаєш.
Та Іхсан-бея ці слова доводять до відчаю.
Я віддаю хворому все тепло, на яке лише здатне моє серце, тільки б у ці дні йому було добре. Я сідаю біля ліжка й читаю книжки, а інколи навіть розповідаю казки.