А він, бідний, мовчить. Тільки ж я знаю, як він карається. Знаю, що він і на мить не полишає думок про своє спотворене обличчя. Я намагаюся його розважити, починаю хитру мову про щось далеке від нашого життя й ненароком кажу, що на світі немає нічого беззмістовнішого й навіть шкідливішого, ніж вродливе обличчя, та що красу треба шукати в душі людини.
____ Кушадаси, 25 лютого
Іхсан-бей очуняв швидше, ніж ми сподівалися. Сьогодні вранці я принесла йому чаю з молоком і побачила, що він одягнувся. Мимоволі я пригадала осяйного капі-тана штабу, якого зустріла в саду Абдуррахіма-паші, прекрасного, й з таким гордим обличчям. А зараз переді мною стояв хворий, кволий чоловік. Його тоненька шия, здавалося, хиталася в широкому комірі мундира. Свого шрама він так соромився, наче в цьому було щось гідне осуду. Невже ж це той самий красень офіцер?
Мабуть, мені не вдалося приховати смутку, та я спробувала прикинутися, ніби гніваюся.
— Іхсан-бею, ви ж не маля! Ще й не очуняли, а вже одягаєтеся!
— Ліжко робить людину зовсім хворою.
Ми мовчали. Нарешті Іхсан-бей, намагаючись приховати роздратування, промовив:
— Я хочу піти звідсіля. Вже очуняв, усе гаразд.
Моє серце з жалю обливалося кров’ю. Я хотіла перевести все на жарт:
— Іхсан-бею, я бачу, ви в мене не шануєтеся. Чи не прокинулася солдатська впертість? Але попереджую, що протестуватиму й розповім лікареві. Хай пробере вас добряче. Тоді побачите.
Я залишила тацю й хутко вибігла. Тільки по лікаря не пішла…
— 25 лютого (надвечір)
З Гайруллах-беєм я посварилася. Правда, не на роботі. Тут інше, — занадто вже вмішується в чужі справи.
Ми говорили про Іхсан-бея. Я сказала, що молодого майора дуже пригнічує спотворене обличчя. Гайруллах-бей скривив губи й відповів:
— Бо й правда. Я на його місці втопився б. Таке лице хіба що рибі на їжу здасться.
Кров так і вдарила мені в обличчя:
— Я була про вас іншої думки, пане лікарю. Що таке вродливе обличчя в порівнянні з красою душі!
Гайруллах-бей зареготався й почав глузувати:
— Дівчинко, все це тільки слова. До людини з таким писком ніхто й не підійде. Надто ж такі молоді дівчата, як ти.
І він знизав плечима, неначе доводив, що каже таки правду.
Я обурилася:
— Ви силоміць випитали в мене мою таємницю, отже, знаєте мою пригоду. Так, я мала вродливого нареченого, це був справжній красень. Та коли він обдурив мене, я викинула його з серця. Він ненавидний мені.
Гайруллах-бей знову зареготав. Його блакитні очі з білявими віями так і вп’ялися в мене, наче хотіли пройти в саму душу.
— Слухай, дівчинко. Це все зовсім не так. А глянь-но мені в очі! І тепер кажи: хіба ти його не любиш?
— Я ненавиджу його.
Лікар узяв мене за підборіддя й пильно глянув у вічі:
— Гай-гай, біднесеньке моє дівчаточко! Всі ці роки ти палаєш, мов скіпка. І все через нього. І той телепень страждає разом з гобою. Де йому знайти ще таку?..
Я захлинулася від гніву:
— Яка брехня! Звідки ви взяли?
— А згадай ще той день, коли ми зустрілися в Зейні-лер. Я вже тоді зрозумів усе. Не ховайся, марна праця. В дитячих очах любов видно так само, як і сльози…
У мене запаморочилося в голові, задзвеніло в вухах, а лікар вів далі:
— Ти не така, як всі. Ти чужа всім і всьому. У тебе скорботна, повна задуми, усмішка, так усміхаються тільки вві сні. Маленька дівчинко, як мені крається серце. Ти й народжена не так, як усі. Коли розповідають про красунь пері, народжених з чарівного поцілунку й вигодуваних поцілунками, то не вигадують. Вони є. Люба Феріде, ти — одна з них. Ти народжена на любов. Божевільне дитя! Ти погарячкувала. Тобі нізащо не можна було залишати того дурного хлопця. Ти була б щаслива.
Я залилася сльозами й закричала, тупаючи ногами:
— Нащо ви говорите це? Що вам треба від мене?
Лікар кинувся й почав мене розважати:
— Правда, дівчинко, не треба було говорити тобі цього. Та й дурень же я! Вибач мені, маленька.
Та я була така люта, що місця собі не знаходила, де вже там зважати на лікаря.
— Ось побачите! Я вам доведу, що не люблю його! — грюкнула я дверима й вибігла.
Коли я принесла Іхсан-беєві лампу, він стояв уже одягнений і дивився, як сонце вчервонило над морем небо.
Аби щось сказати, я промовила:
— Ви вже нудьгуєте, мабуть, ефендім, хочете швидше одягнути форму…
Вечірні сутінки панували в кімнаті, і мені здалося, що цей напівморок робив Іхсан-бея сміливішим. Він похитав головою, сумно усміхнувся і вперше відверто забалакав про своє горе.