— Гусейне, а ходи-но сюди! Поцілуй руку своєму рятівнику. Якби не пан лікар, лежав би ти в землі.
Гайруллах-бей погладив засмаглу спітнілу щоку Гусейна.
— Не треба, дитино, цілувати мені руку. Краще покатай нас…
Ми стали на молотило, яке тягнули двоє дужих волів, і хвилин десять пливли жовтими хвилями пшеничного моря.
Сьогодні я вже можу розповісти все.
Наступного ранку, після того, як я востаннє писала в щоденнику, Мунісе погіршало. Горло так опухло, що вона не могла говорити. Бідна дитина задихалася, їй не вистачало повітря. Треба було йти по лікаря. Хоч якого-небудь…
Я одягла чаршаф, та якраз увійшов Гайруллах-бей. Він оглянув Мунісе й сказав, що не треба непокоїтися. Та сам насупився, і очі стали стурбовані.
Я боязко зауважила, що мені не подобається вираз його обличчя. Він знизав плечима й роздратовано відповів:
— Чого його чіплятися? Я щойно приїхав… Страшенно стомився, їхав чотири години. Мало, що я вам прислуговую, то хочете, щоб я ще й запобігав перед вами?
Я знала, що коли Гайруллах-бей має справу з тяжкохворими, він стає роздратованим і навіть брутальним.
Не дивлячись мені в лице, він сказав:
— Хутко дай папір і перо. Хоча й немає такої вже потреби, та обачність не завадить. Я, мабуть, запрошу кількох лікарів… Це мої приятелі.
Як на те, і в школі того дня все склалося не гаразд. Вранці зі школи прислали прибиральницю, бо приїхав інспектор і два члени з ради міністерства освіти. Вони хотіли поговорити зі мною. Коли прибиральниця прибігла втретє, я ладна була її вигнати.
Гайруллах-бей скипів:
— А що тобі тут робити? Іди на роботу, і без тебе стомився до смерті. Стільки клопоту, так ще з тобою водися тут. Бери чаршаф — і геть з хати! Сидиш тут та голову морочиш. А то я піду, ось аллахом присягаюся!
Старий лікар сказав це так сердито й рішуче, що я не наважилася перечити йому. Напнулася чаршафом і, заливаючись сльозами, пішла до школи.
Якщо міністерство освіти обдарує мене всім щастям і добром, яке тільки є на землі, все одно йому не розрахуватися зі мною за всю мою саможертовність того дня. Чиновники заходили у класи, екзаменували учнів, просили їхні зошити й питали таке, чого годі було й сподіватися.
Голова йшла обертом, і не знаю, як тільки вдавалося мені щось відповідати. Вони ж не йшли зі школи, хоч був уже полудень. Нарешті котрийсь помітив мій нещасний вигляд.
— Ви нездужаєте, мюдіре-ханим? У вас таке скорботне обличчя.
Нерви мої не витримали, я опустила додолу очі, стиснула на грудях руки, ніби просила милосердя, й промовила:
— Дома вмирає дитина…
Чиновники почали втішати мене звичайними на те словами й дозволили піти.
Додому я завжди йшла не більше п’яти хвилин, але того дня я брела доброї півгодини. Цілий ранок мучилася я й хапалася до Мунісе, а зараз ноги наче приросли до землі. Я зупинялася і тулилася до огорожі на порожніх вулицях, сідала на каміння біля води, мов зморений подорожній.
У відчиненому вікні своєї хати я побачила двох незнайомих чоловіків. Хвіртку відчинив мені онбаші. Я боялася запитати його й очима, всім своїм єством благала його мовчати.
Але той обізвався до мене несподіваними словами:
— Бідна дівчинка хвора… Та коли воля аллаха, то очуняє.
Почувся гуркіт. На сходи вийшов Гайруллах-бей— без кашкета, груди голі.
— Хто там, онбаші? — крикнув він.
Я знемогла й сіла додолу. В кам’яному дворику було темно. Нарешті лікар помітив мене й розгублено запитав:
— Це ти, Феріде? Чудово, дочко, чудово…
Він поволі зійшов зі сходів і взяв мене за руки. На моєму обличчі було написано, що я все знаю.
— Тримайся, моя дитино, — надламно промовив лікар. — Коли воля аллаха, дівчинка одужає. Ми ввели сиворотку. Зробили все, що можна було. Не треба втрачати надії. Аллах великий.
— Я хоч гляну на неї, не бороніть мені.
— Постривай, Феріде, зараз не можна. Нічого не сталося, повір… Слово честі… Просто дівчинка впала в забуття, присягаюся…
Я сказала спокійно, але настирливо:
— Я повинна її побачити. Ви не маєте права, пане лікарю. — На очах мені забриніли сльози. Я затамувала подих і додала: — Я дуже сильна, ви не думайте. Я не зроблю дурниці, не бійтеся.
Гайруллах-бей мовчки слухав мене, потім кивнув головою й погодився.
— Гаразд, тільки не забувай, що марне голосіння налякає дитину.
Коли людина відчуває, що їй не уникнути чогось навіть найстрашнішого, то стає покірною й спокійною. Я притислася чолом до плеча Гайруллах-бея і зайшла в кімнату, не зронивши й сльози.