В ясних і лагідних очах Гайруллах-бея я побачила такий страшний полиск, якого раніше не помічала. Обличчя йому пересмикнуло, звело щелепи, і він замовк. Потім посварився на когось кулаком і сказав:
— Я, звичайно, не стримався, а роззявив свого пречудового рота й так вишпетив цього моржа, що, мабуть, якби влучила в нього куля, то вже не було б крові. А позавчора я дізнався, що мене позивають у суд. Я нетерпляче чекаю цього дня. Хочу в присутності суддів розповісти людям усе, що вони наробили…
Старий лікар замовк. У його очах погасло страхітливе поблимування, з обличчя спала кров, і тільки тоді він промовив своїм теплим голосом, лагідно дивлячись на мене:
— Найтяжче тобі. Ти в скруті. Я не хочу, щоб ти колись думала про мене погано, адже це я силоміць примусив тебе написати прохання про звільнення. Але ти повинна рішуче порвати з тим, що зв’язує тебе з минулим. Аллах дав тобі очі й твої вуста на те, щоб вони сміялися й тішили всіх довкола, а не щоб плакали й тремтіли перед жахливим моржем. Феріде, я повинен сказати тобі ще щось. Зараз я двічі завинив перед тобою… Та й усе твоє лихо через мене. Я мушу все виправити. Але кажу ще раз, ти повинна прогнати й думку про роботу. Якщо навіть нам і вдалося б сьогодні якось виправдатися, то завтра тебе однак втопчуть у болото новими брехнями. А раптом мене вже тоді не буде на світі? Думай зараз… Може, ти повернешся додому, до родини?..
Я похилилася головою й одказала:
— Ні, пане лікарю, вони померли для мене навіки.
— Тоді інший варіант. Може, ти вийшла б за якогось гарного юнака, га?
— Ні, пане лікарю, я вже вирішила, що доживатиму віку старою дівкою…
— Та я й сам не вірю, Феріде, що заміжжя дасть тобі щастя. Той клятущий так полонив твоє серце, що ніяка сила вже не вирве його звідтіля.
— Благаю вас, пане лікарю, говоріть все, що вам заманеться, тільки не це…
— Гаразд, моя маленька, гаразд.
— Дякую.
Гайруллах-бей ще трохи щось міркував, кусаючи свого вуса.
— Тоді що ж нам робити? Злиднів боятися тобі нема чого, мого небагатого прибутку нам таки вистачить. Навпаки, я оце все думав, куди мені подіти мої гроші. Адже я можу віддати їх на твоє щастя?
Я знала, що моя відповідь погніває лікаря. Та що зробиш? Я погладила боязко його по коліні й сказала:
— Але ж, подумайте собі, лікарю, як я виглядатиму, коли братиму ті гроші? І чи зможу я після цього відчувати себе людиною?
Гайруллах-бей не розгнівався, а тільки сумно, навіть жалісливо глянув на мене:
— Соромно, Феріде, соромно!.. Сором говорити таке. Адже ми такі близькі. Та ба! То тільки здається, що ти вільна, незалежна й смілива, насправді ж в тобі живе обмеженість і бездушність маминої доці. Ти з тієї породи, про кого кажуть: «Фарбована вівця». Ось тобі скрутно., Але хіба може жити самотньо отака горда дівчина, як ти, котра не хоче взяти допомоги навіть з рук давнього й щирого товариша? Надто ж після тієї історії, після всіх балачок. Ось через те я й вирішив, Феріде, що тобі краще одружитися. Допомоги брати не хочеш. Воліла б працювати, та це неможливо. Якщо я запропоную тобі не розлучатися, а жити разом зі мною, ти знову не погодишся, адже так? Опускаєш голову? Боїшся відповісти? Як направду, то я й сам не вбачаю в цьому порятунку. Отже, розмовляймо відверто. Мешканці нашого кварталу послали до каймакама делегацію, котра поскаржилася, що в моєму будинку живе чужа дівчина, яка не має до моєї рідні жодного відношення. Вони сказали, що це суперечить законам і моралі, тому попросили вислати тебе деінде. Ти знаєш, який я відвертий. Усім кажу те, що думаю, прямо у вічі. От мене й не люблять за це. А тут така нагода штовхнути мене, де вже не скористатися цим? Одне слово, ти не маєш змоги жити ані сама, ані зі мною вкупі. Куди б ти не поїхала, підозра без жодної на те причини отруюватиме тобі життя повсюди. Кожний твій сумнівний вчинок в минулому даватиме право будь-якій нікчемі, будь-якому пройдисвіту ображати тебе. Що ж нам робити, Феріде? Як нам поводитися, щоб захистити себе?
Я глянула на лікаря сумно, мов рокована на смерть. Я спробувала навіть усміхнутися, тільки невимовно щеміло серце.
— Нарешті й ви визнали моє право думати про смерть. Пане лікарю, гляньте на це сонце, на ці дерева, на це море вдалині… Хіба захоче людина, яка попала так, як я, у скруту, покинути цей гарний білий світ?