А одного разу тітоньки вчинили справжній лемент. Бо я зробила жест, наче хотіла покласти в ту розкішну сумочку цілу жменю ягід. А сумочка була з м’якенької блискучої шкіри. Коли я гладила її рукою, мене охоплювало якесь неймовірне почуття.
Ет, якби я була мудріша, то, мабуть, ще довго б користалася Кямрановим страхом і він був би змушений не раз приносити мені то се, то те,
І хоч я любила оті речі, ще дужче хотілося мені їх
ухопити й побити, порвати, кинути під ноги й стерти на порох і заридати.
Так, він мені був ненависний, огидний, і моє почуття до кузена не змінилося.
Раніше думка про те, що треба їхати в пансіон, завдавала мені гіркого смутку. А цей рік я не могла дочекатися того дня, коли зможу поїхати з цього дому, від цих людей.
Якось першої ж неділі в новому навчальному році сестри повели нас на прогулянку в Кяйтхане. Взагалі сестри не любили гуляти по вулицях, але того дня ми чомусь ходили до вечора.
Я йшла позаду всіх. Не знаю, як це сталося, що я так відстала від гурту й ніхто цього не помітив. Мабуть, подумали, що я, як завжди, попереду, й навіть не гукали. Аж раптом коло мене виросла чиясь постать. Дивлюся, Мішель…
— Чаликушу, це ж ти? — запитала вона. — Чому ж це ти так помалу йдеш та ще й сама?
Я показала їй свою праву ногу, перев’язану хусткою.
— Це ми грали і я впала, хіба ж ти не знаєш?
Мішель була славна дівчина й пожаліла мене:
'— Коли хочеш, я тобі допоможу.
— Чи не думаєш ти запропонувати мені свою спину?
— О ні… Це неможливо… Але я можу тебе підтримувати рукою. Ні, не так… Ти свою руку поклади мені на плече. Міцніше тримайся… А я тебе обніму за стан. Твоїй нозі буде не так тяжко. Ну, як, тобі все ще болить?
Мені й справді стало легше.
— Дякую, Мішель, — сказала я, — ти дуже славна!
Мішель же трошки подумала й сказала:
— А знаєш, Феріде, що подумають дівчата, коли побачать, як ми йдемо.
— А що?
— Скажуть, Феріде теж закохалася й розповідає про це Мішель.
Я зупинилася.
— Це правда?
— Атож…
— Тоді забери свою руку, і негайно!
Це прозвучало як наказ командира.
Мішель не послухалася, а сказала:
— Ти вже виросла, а ще й досі дурненька. Та хіба ж це можливо?
— А чому?
— Таж усім відомо, яка ти.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Нічого, просто всі знають, що в тебе не може бути ніяких любощів. До тебе ж неможливо залицятися.
— Чому?.. Невже я така негарна?
— Ні, чому ж… Ти навіть вродлива… Але ж хіба можна виправити твою наївність?..
— Невже ти думаєш про мене так?
— Хіба тільки я, всі так думають… Кажуть: «Чаликушу до кохання така сама здатна, як і «gourdé!»
Турецької мови я добре не знала, але французька була мені відома у всіх значеннях: «баклага, кабачок, вживаний як посудина на воду, мед тощо». Словом, куди не глянь, то скрізь сяке-таке… Я не була висока та гнучка, але ж не можна сказати, що моє тіло скидалося на якогось гарбуза. Який жах, коли, окрім Чаликушу, мене ще називатимуть і цим gourde. Треба було щось робити, адже тут така загроза для моєї честі.
Я поклала голову Мішель на плече, як це не раз робила вона сама, глянувши на неї сумно й багатозначно, гірко усміхнулася:
— Ну що ж, думайте і далі так…
— Що ти кажеш, Феріде?
Мішель стала як укопана.
— На жаль, все це не так, — промовила я й тяжко зітхнула, щоб моя брехня видалася за правду.
Тепер Мішель від подиву аж перехрестилася.
— Ой, Феріде, як це гарно, ой!.. Тільки який жаль, я чомусь не вірю.
Бідна Мішель божеволіла від усього, що було пов’язане з любов’ю, і навіть історія чужих почуттів давала їй насолоду. Але що робити, коли я не наважувалася розповісти про все відверто. Одначе було б непристойно, якби я почала кривися. Коли уже почали, то треба вести далі.
— Так, Мішель, — сказала я. — Я теж покохала.
— Та й тільки, Чаликушу?
— І він теж, звичайно, grande gourde!
Отже, я повернула Мішель це прізвисько, яким вона мене щойно назвала, та ще й з прикметником «велика».
Мішель навіть в голову не прийшло сказати: «Це ти gourde! Це твоє прізвисько».
Дивно, але як тільки я почала брехати ще дужче, прихильність Мішель до мене вже й зовсім зросла. З усією ніжністю обняла вона мене за стан і просила:
— Далі, Феріде… Розповідай, що було далі… Отже, й ти теж! Як це гарно — любити, чи не так!
— Так, це чудово…
— А хто він, той юнак? Чи красень?
— Він дуже вродливий!
— А де ти з ним зустрілася? І як познайомились?
Я мовчала.
— Ну ж бо, от вперта.
Де вже там вперта, я так хотіла розповідати, але що? Я не знала, що його придумати. Щоб спантеличити дівчат, потрібен юнак не вигаданий, а справжній… А його так тяжко знайти, так тяжко, навіть в… думці.