Я з криком схопилася на неї, й, поваливши Мюжгян на суху траву, почала її щодуху трясти:
— Що ти сказала, га£ ІДо ти сказала?! Я — того жовтого, потайного скорпіона!..
Мюжгян вже ледь намагалася боронитися. Врешті спромоглася на подих, благально прошепотіла:
— Ой годі… Сукню порвеш… Люди ж ходять… не дай бог, побачать…
— Забери свої слова назад…
:— Заберу… Що хочеш зроблю, тільки пусти…
— Тільки не заради того, щоб мене здихатися, а з переконань.
— Звичайно, не для того… щоб здихатися… а з переконань… — Мюжгян устала й обтрусилася.
— Феріде, ти справді божевільна, — засміялася вона.
Я ж сиділа так само долі й тремтіла.
— Бійся бога, абла… Як ти можеш пускати на мене таку славу. Я ще дитина.
І я не втрималася й заплакала гірко-гірко.
Уночі в мене почалася гарячка. Я ніяк не могла заснути. Металася в ліжку, мов велика рибина в сітці, й марила.
Слава богу, хоч ночі були малі. Мюжгян до світанку не залишала мене саму. Мені здавалося, що змінилося моє єство. Я була гидка самій собі й відчувала якийсь непоборний страх. Мов вередливе дитя, обіймала я раз по раз Мюжгян і пхикала: «Нащо ти так сказала, абла?»
А та, либонь, боялася нового нападу й через те не казала нічого, лише гладила мене по голові, поклавши її собі на коліна. Мюжгян хотіла мене приспати. Та над ранок ще дужче розгнівалася й сама кинулася в наступ, та ще яким тоном:
— Ти дурна! Хіба любити сором? Що, біда зчиниться через це?.. Навіть, як усе буде гаразд, ви одружитеся, та й по тому… Спи… Бо я не люблю такого.
І я від такого натиску зовсім принишкла. Власне, мені забракло снаги. Я, мов та коза з казки, що цілу ніч билася з вовком, теж здалася тільки вранці.
Я вже була на хвилях сну, коли до мене долинув солодкий голос Мюжгян:
— Ти йому теж, мабуть, не байдужа.
Але я вже не мала сили, щоб обуритися, й заснула.
Наступного дня нас запросили в гості до одного з місцевих багачів. Здається, я ще ніколи в житті так не веселилася та не дуріла, як того дня. Я покинула тітку й Мюжгян біля басейну, щоб вони там досхочу набалакалися з дорослими, а сама, очоливши дітлахів, гасала з ними і сушею, й водою. Я не спинилася навіть перед неосідланим конем, хоча укоськати його мені й не вдавалося.
Тітка й Мюжгян, ловлячи мій погляд, робили й головою, й руками різні знаки, відомо якого змісту. Я чудово розуміла їх, але прикидалася, наче нічого не розуміла, й знову зникала між деревами.
Звичайно, соромно й непристойно гасати розпатланій п’ятнадцятирічній дівчині босоніж, мов кобила, як делікатно кажуть мої тітки. Я й сама це добре знала, та тільки ніяк не могла пояснити цього самій собі.
А коли Мюжгян на якийсь час лишилася сама, я вхопила її за руку й крикнула:
— Що ти дізнаєшся серед цих манірних, мов вірменська наречена, панночок? Ходи краще до нас…
На це абла розгнівалася:
— А ти дала мені тієї ночі хоч на хвильку спочити? Феріде, ти й справді якесь дивовижне створіння! Згадай, що було з тобою вночі? Ти й двох годин не спала, а вдосвіта вже була на ногах. Невже ж ти не відчуваєш утоми? Свіже лице, очі горять!.. А глянь на мене!
Бідна Мюжгян таки була гідна жалю. Зморене обличчя було жовте, мов свічка, біліли тільки очі.
— А я не пам’ятаю, що було вночі,— сказала я й знову побігла.
Звечоріло, а нашого візника все ще не було, і ми пішли пішки. Звичайно, так краще, додому було зовсім недалеко. Тітка з двома сусідками її віку ішла десь позаду. А ми з Мюжгян, котра нарешті вирішила трошки підбадьоритися, хутко подалися вперед. Край дороги росли сади, оточені тинами та напіврозваленими стінами на хатчинах. А по другий бік лежало безмежне море, без вітрил і туману, схоже на безнадію.
В сади прийшла дочасна осінь. Пожухло на тинах та на стінах в’юнке зілля. Де-не-де траплялися прибиті пилюкою польові квіти. А на дорогу падала разом з першим жовтим листям тінь миршавих грабів і лягала в куряву.
І тільки червоніла ще з глибини старих садів кущувата ожина, а вже її аллах тільки на те й послав нам, щоб було що дзьобати чаликушу.
І тому я одвертаюся від безнадійного моря, хапаю Мюжгян за руку й тягну прямо до кущів ожини.
Тітка з сусідками вже поруч, та поки вони тупцятимуть, мов черепахи, до повороту, ми ще тридцять раз упораємося.
Але Мюжгян, не те що нетерплячу мене, а й кого завгодно роздратує. Ми й так ледве тупцяємо полем, а в неї то підбори підламуються, то вона боїться поколоти стернею ногу або стане перед канавкою й вагається — боїться переплигнути.
А тут ще й мопс якийсь заповзявся гавкати на нас. Він там такий, що й в сумку влізе, а Мюжгян уже ось-ось кричатиме, щоб рятували. А до всього вона ще боїться їсти ожину.