— Захворієш, зіпсуєш шлунок! — кричить вона й хоче вирвати у мене з рук ягоди.
Отже, ми мало-похмалу сваримося, а ожина чавиться, липне до лиця й крапає на мою білу матроску, прикрашену на широкому комірі двома сріблястими якорями.
Я гадала, що ми впораємося з ожиною, поки тітка з сусідками дійде до схилу. Але вона вже там, а ми з Мюжгян все ще сваримося.
Тітка, мабуть, турбується й тому не завертає донизу, а все поглядає на нас. Там ще й якийсь чоловік.
— Цікаво, хто це? — питає Мюжгян.
— Хто б там був, — кажу, — перехожий якийсь або селянин.
— Мабуть, ні…
Як направду, то я й сама так думала.
Вже звечоріло, на дорогу падали тіні високих дерев і через те було важко упізнати того, хто стояв із жінками.
Та невдовзі він сам одійшов від них і помахав нам рукою. А потім вирушив нам назустріч.
Ми розгубилися.
— Дуже дивно, — сказала Мюжгян. — Мабуть, хтось із наших знайомих. — Але одразу ж додала схвильовано: — Ой Феріде, це, здається, Кямран…
— Не може бути. Що йому тут робити.
— Далебі ж, він!
Мюжган побігла назустріч, а я, навпаки, пішла ще повільніше, відчуваючи, як тремтять ноги й перехоплює подих.
Край дороги я зупинилася. Поставила ногу на камінь й почала повільно розшнуровувати та зашнуровувати черевики.
А коли ми стояли вже одне проти одного, я поглядала на нього спокійно й навіть трохи насмішкувато.
— Дуже дивно, — промовила я, — що ви тут… Як це ви наважилися вирушити в таку далеку дорогу!
Він не сказав нічого, лише стояв, мов перед кимось чужим, і боязко дивився мені в очі. Потім подав руку.
Я швидко сховала свою за спину.
— Ми тут з Мюжгян влаштували ожиновий банкет і тепер руки липнуть. До того ж і в куряві… А як тітки? Неджміє як?
— Вони цілують тебе, Феріде.
— Мерсі.
— Як ти засмагла, Феріде… І вся в цяточках.
— Від сонця…
— І ти теж, Кямране, — устряла в розмову Мюжгян.
Я не втрималася:
— А хтозна, може, він місячної ночі без парасольки походжав.
Ми засміялися й пішли.
За мить тітка Айше й Мюжгян уже вели мого кузена попідруки. Сусідки, яким давно перевалило вже за сорок, мабуть, вважали себе ще за жінок, а Кямрана за чоловіка. Отож йшли дещо віддалік.
А я з дітьми йшла попереду, та все-таки дослухалася до розмови позад мене. Кямран розповів тітці та Мюжгян, яким вітром занесло його до нас.
— Цього літа я так занудився в Стамбулі, ви навіть не уявляєте…
Я аж ногою тупнула. «Авжеж, — думаю, — поїхала удовичка у чужі краї, то й не дивно…»
А він веде далі:
— Два дні тому, було якраз п’ятнадцяте число, я з друзями видерся був на гору Алемдаг. Ніч була розкішна. Але мене такі розваги стомлюють, і я перед світанням спустився нишком до міста. Одне слово, було мені дуже сумно, і я вирішив, що треба на якийсь час поїхати зі Стамбула. Але куди? В Ялова ще рано. В Бурсі в цей час пекло справжнісіньке. І я згадав про вас, мені так хотілося усіх побачити.
Того вечора наші довго не відпускали Кямрана, а все розмовляли в саду. Мюжгян ледве стояла на ногах, така була стомлена, а проте не відходила й собі.
Тільки я весь час намагалася триматися осторонь, все тікала то в хату, то в темний сад.
А коли підійшла до них, Кямран ображено промовив:
— Тут не всі, здається, вітають гостя.
Я засміялася й знизала плечима:
— Адже кажуть, що гість гостя не зносить.
Мюжгян тримала мене за руку, наче боялася, щоб я
знову не втекла. Та я все-таки вирвалася й пішла до хати, сказавши, що хочу спати.
А коли Мюжгян прийшла аж опівночі, я все ще не спала. Абла сіла на ліжко й зазирнула мені в лице. Щоб не розреготатися, я повернулася на другий бік і заповзялася хропти.
— Нема чого прикидатися, краще розплющ очі!
— Я справді спала, — зиркнула я на неї.
Та врешті ми не втрималися й зареготали.
Мюжгян погладила мене по щоці й сказала:
— А що, справдилася моя здогадка.
Я рвучко схопилася, аж пружини зарипіли:
— Що ти хочеш цим сказати?
— Нічого, нічого, — схаменулася вона й, посміхнувшись, додала: —Тільки, бога ради, не треба мене душити, я помираю від утоми.
Вона погасила лампу й лягла.
Через кілька хвилин я все-таки підійшла до неї й притисла Мюжгян до грудей. Та вона вже спала.
— Не треба, Феріде, — попросила вона, не розплющуючи й очей.
— Гаразд, — погодилася я. — Але ж ти повинна все знати, я не засну, поки не розповім.
І хоч в хаті було поночі, а Мюжгян очей не розплющувала, я все-таки сховала своє обличчя їй у коси й пошепки сказала;