Здається, моя поведінка її дещо засмутила, та вона
ще раз усміхнулася й сказала:
— А дай-но руку та приміряймо. Я замовляла його по твоєму старому. Гадаю, буде не малий.
Я стиснула за спиною пальці, наче боялася, що тітка силою потягне мою руку.
— Пізніше, тітонько… Немає потреби зараз…
— Феріде, ти ж не дитина…
Я вперто не зводила голови, а все дивилася на черевики.
— За кілька днів заручини. Посходяться родичі, посидимо трохи…
В мене закалатало серце.
— Я не хочу. Тобто, якщо ви вважаєте за потрібне, хай родичі прийдуть після того, як я поїду в пансіон.
Мене таки треба було вилаяти. Тітка хотіла ще раз показати, що право старшої вона залишає за собою й, ледь скрививши губи в посмішці, сказала:
— Як так? Може, ти хочеш, щоб на заручинах замість тебе сидів хтось найнятий? Я про такий звичай ще не чула*
Мені, справді, не було чого відповісти, і я й далі дивилася вниз.
А тітка, щоб її урок з настановами, який я зараз мала вислухати, був не такий суворий, обняла мене й погладила по щоці.
— Феріде, — сказала вона, — я гадаю, що тобі вже час схаменутися. Тепер я тобі не тільки тітка, а й мати. Що й казати, я дуже рада. І Кямранові кращої й не треба, та й для мене… Авжеж, якби він узяв якусь чужу дівчину. Ні ми її норову не знаємо, ні вона нас. Ось тільки… ти дуже вже вітряна. В дитинстві ж може й не страшно було. Але зараз ти вже велика, скоро зовсім виростеш. Ну, звичайно ж, порозумнішаєш, станеш статечніша. До закінчення пансіону, та й до весілля, тобі ще чотири роки. Ще чимало часу. Але ти вже наречена. Не знаю: розумієш ти, що я хочу сказати. Ти повинна бути серйозна, розсудлива. Годі вже пустувати, бешкету^ вати. Та ти ще й вперта, а в Кямрана, сама знаєш, яка Тонка й ніжна душа.
Чи був у цих словах, які навіки запали в мою душу, якийсь докір? Цього я й досі не знаю. Але тоді мені здалося, ніби від тітчиних слів війнуло чимось таким, що я нерівня її дорогоцінному синові;
Врешті, тітка наче хотіла переконатися, чи вплинули на мене її настанови, запитала:
— То що, Феріде, домовилися, еге ж? Ми покличемо на заручини тільки родичів, та ще кілька найближчих знайомих.
Я уявила себе за уквітчаним столом, у кімнаті, освітленій люстрами, на мені одяг, якого я ще ніколи не носила, і зачіска теж інакша, й обличчя… Всі на мене дивляться, і тітка…
Я затремтіла.
— Ні, тітонько, не треба цього!.. — крикнула я й вибігла геть.
У ті дні Мюжгян була мені більше ніж сестра, вона замінила мою матір. Коли ми лишалися самі, я гасила лампу, обіймала руками її тіло, що тепер стало вже зовсім дрібненьким, а тоді затуляла рукою їй рот і благала:
— Мюжгян, нікого в світі не було мені так жаль, як наречених, хоч я завжди сміялася з них. А тепер я й сама така. Скажи їм, хай не називають мене нареченою. Я ще дитина, мені соромно, я ладна крізь землю провалитися. Попереду ще чотири роки. До того часу я виросту, звикну. Але зараз хай не ставляться до мене як до нареченої.
Мюжгян, зловивши мить, коли можна було нарешті вільно розкрити рота, відповіла:
— Гаразд, але з умовою. Навіть двома. Перша — щоб ти мене більше не душила, а друга… Ти ще раз скажеш мені, тільки мені, що ти його дуже любиш.
Я ховала своє лице в неї на грудях і кивала головою: так, так, так…
Мюжгян виконала свою обіцянку. Вже не тільки вдома, а й навіть ніхто із знайомих не говорив мені про мої заручини. А коли хто й починав у такий спосіб жартувати, то швидко замовкав, діставши своє. Правда, один раз мені довелося дати й ляща. Слава богу, це був мій кузен. Здається, він отримав належне, але не дай боже, про це дізналася б тітка Бесіме!..
Треба сказати, що прийшов край моєму привіллю. Так, зважаючи на винятковість мого становища, мене поселили у відповідну кімнату, змінивши портьєри, ліжко, гардероб. Я, звичайно ж, не мала права й питати, чому це так.
А коли ми лаштувалися поїхати в Мердівенкою на весілля і я, зважаючи на те, що було багато гостей, сказала: «Сяду з візником», — всі так і залилися сміхом.
Я почервоніла й хутенько полізла у фаетон.
Не могла я відвикнути ходити й на кухню, де могла взяти жменю сухих абрикосів. Але гидотник кухар тепер брався під’юджувати.
— Ханим, — посміхався він, — тепер вам не личить нишком красти. Кажіть відверто, чого вам хочеться?
Не наважувалася я скликати до себе й дітлахів із вулиці, хоч мені ніхто про це й не казав. А вже лазити по деревах, як то раніше, й зовсім не можна було, доводилося чекати, поки споночіє.
Та найдужче докучав, звичайно, Кямран. Останні дні моїх канікул пройшли, можна сказати, в іграх, що схожі були на піжмурки. Кузен шукав нагоди, щоб впіймати мене наодинці, а я хитрувала й утікала від нього.