Наступного дня був четвер. Надворі розгодилося, й після обіду ми лаштувалися йти на прогулянку. Та в мені все вирувало. Згадка про те, що доведеться лишитися й цю ніч лише з своїми думами, налякала мене. Я пішла до директриси й відпросилася додому, мовляв, тітка хвора. Директриса погодилася з умовою, що до станції Еренкой я піду разом з одною вихователькою, котра, на щастя, саме їхала в Картал.
Коли я з своєю маленькою валізкою нарешті підходила до будинку, вже споночіло. На воротях мене зустрів наш пес. Він був дуже старий, та ще більше хитрий і улесливий. Собака знав, що в моїй валізці завжди щось є, і через те він кинувся мені під ноги, грайливо потупцяв, ставши на задні лапи, мабуть, хотів ткнутися мордою в груди. Через нього ніяк було пройти.
У цей час із-за дерев вийшов Кямран. Я присіла, схопивши пса за передні лапи, щоб не забруднив мене. Пес роззявив свою пащеку й вивалив язика, ну геть наче сміявся. Я ухопила його за ніс, і ми почали гратися.
Коли Кямран підійшов, я сказала йому, наче зробила якесь відкриття:
— Гляньте, як він сміється! А яка пащека! Справжній крокодил, хіба ні?
Кямран глянув на мене й гірко усміхнувся.
Я покинула собаку, обтрусилася, потім витерла хусткою руку й подала її кузенові:
— Бонжур, Кямране! Чи здорова мати? Я гадаю, все добре…
Кямран здивувався:
— Мати? Нівроку… А що, тобі сказали, ніби вона хвора?
— Так, я почула, що вона нездужає й занепокоїлася. Не чекала вже й неділі, приїхала мерщій.
— Хто це тобі набалакав?
— Лікарева донька.
— Лікарева донька?
— Так… Ми розмовляли, й вона, до речі, сказала: «До вас викликали татуся, часом не тітка твоя занедужала…»
Кямран ще дужче здивувався.
— Вона, мабуть, помилилася. Останнім часом лікар до нас не приїжджав, ні до матері, ні до когось іншого…
Я вирішила не затримуватися більше на цій делікатній розмові й відповіла:
— Ну, я рада… А то так сполошилася… Дома всі?
Я підняла з землі валізку й хотіла була вже йти до хати, як Кямран ухопив мене за руку.
— Ти так хапаєшся, Феріде, наче втікаєш…
— З чого це ви взяли, просто боти тиснуть. А власне, хіба ми не разом ітимемо до хати?
— Так, але тоді нам доведеться розмовляти при всіх. А я хочу бути тільки з тобою.
Я хотіла вгамувати хвилювання й посміхнулася:
— Ваша воля.
— Мерсі. Тоді, коли хочеш, не будемо нікому показуватися на очі й трохи погуляймо в саду.
Кямран міцно стискав мої пальці, наче боявся, що я втечу. В другу руку він узяв мою валізку. Це вперше після наших заручин ішли ми поруч.
Серце в мене калатало, ніби у впійманої пташки. Навіть якби він і не тримав так міцно, я, здається, все одно не змогла б утекти.
Ми вже були край саду, а ще не промовили й слова. Кямран був засмучений дужче, ніж я собі думала. Що сталося за ці три місяці, я не знаю, тільки зараз я відчувала себе винною за той холодний тон, яким зустрічала Кямрана останнім часом.
Була вже зима, та вечір випав тихий і погідний. Лисі гори зайнялися червоним світлом. І може, ця краса природи призвела мене до того, що я так швидко почала каятися в собі.
Мені конче треба було сказати йому щось, втішити його, але я ніяк не могла придумати що.
— Посидьмо трохи, — запропонував Кямран.
— Як хочеш…
Уперше по заручинах я сказала йому «ти».
Не зважаючи на свої штани, Кямран сів на голий камінь. Я відразу ж ухопила його за руку й поставила на ноги.
— Ти й так слабий, хіба можна тобі сідати на сирий камінь.
Я скинула з себе темно-синє пальто й прослала на камені.
Кямран не вірив своїм очам:
— Що ти робиш, Феріде?
— Здається, тепер мій обов’язок дбати, щоб ти не захворів, — відповіла я.
Цього разу кузен вже не йняв віри своїм вухам:
— Що ти кажеш, Феріде? Невже це ти кажеш мені? Я вперше чую від тебе такі ніжні слова.
Я схилила голову й мовчала…
Кямран узяв з каменя моє пальто й почав гладити гудзики, комір рукава, наче пестив їх.
— Я хотів докоряти тобі,— сказав він, — але тепер усе забув.
— Але ж я нічого такого не зробила, — одказала я, не зводячи очей.
А він не наважувався навіть підступити ближче, наче боявся, що я знову стану дикункою.
— А я гадаю, Феріде, що ти зробила навіть дуже багато. Адже ти раніше уникала мене? І я вже навіть зневірився, думав, що Мюжгян помилилася.
Мимоволі я усміхнулася.
Кямран запитав чому. Я не хотіла казати, але він так просив…