— Якби Мюжгян помилялася, — відповіла я врешті, одвівши погляд убік, — нічого не було б.
— Що це означає? Ти не стала б моєю нареченою?
Я заплющила очі й двічі кивнула головою.
— Феріде, люба моя!..
його голос пролетів наді мною, мов вітровій. Ще й досі в моїх вухах дзвенять ті слова.
Я звела на нього очі й побачила, як у нього на очах забриніло дві великі сльози.
— Ти за одну мить зробила мене таким щасливим, що я й перед смертю згадаю цю хвилину й заплачу. Тільки не дивися так. Ти ще дитина. Тобі цього не зрозуміти. Я все вже забув…
Кямран узяв мене за руку. Я не рвалася з рук, але мене здушили сльози і я залилася ними. Я так плакала, що Кямран налякався.
Ми йшли додому, а я плакала, аж захлиналася, і Кямран вже не наважувався доторкатися до, мене. Я розуміла, що він і так заспокоївся, від чого й самій стало радісно.
Біля хати я сказала:
— Ти підеш перший. Я вмиюся біля басейну. Бо що скажуть дома, коли побачать мене з таким лицем!
Немов тільки-но згадавши, я запитала Кямрана:
— Чи правда, що ви їдете в Європу?
— Така думка є,— одказав він. — Врешті, це не моя думка, вона швидше належить моєму дядькові, що в Мадріді. А ти звідки чула?
Я ледь знітилася, але відповіла:
— Лікарева дочка казала.
— Як багато новин приносить тобі лікарева дочка, Феріде!
Камрян уважно дивився мені в лице. Я почервоніла й одвернулася.
— А чи не є ота хвороба моєї матері зачіпкою?
— Феріде, кажи правду! Ти не тому приїхала?
Кямран підступив до мене, хотів погладити по голові,
та злякався, що зіпсує наші вже добрі стосунки. А я, до речі, вже почала звикати до нього.
— То я здогадався? — запитав він ще раз.
Я відчула, що можу зробити його щасливим, і кивнула головою: так.
— Як чудово… Невже моя доля так змінилася з учорашнього дня?
Кямран обіперся руками об крісло, на якому я сиділа, схилився наді мною. Я була оточена з усіх боків. Це було мудро придумано — адже він наближався до мене, не торкаючись руками. Я, мов їжачок, згорнулася в клубочок і щулилася до спинки крісла… Увібравши в себе плечі, я, мовби граючись, накрила обличчя хусткою, його лице було вже зовсім близько.
— Що ж пропонує дядько? — хутко запитала я кузена.
— Щось неможливе. Він хоче взяти мене до себе секретарем посольства, бо вважає великою вадою, коли чоловік не має якогось фаху або посади. Дядько пише: «Може в майбутньому й Феріде використає цю дипломатичну місію й теж приїде в Європу». Ну й так далі…
Наша розмова стала серйозною, і Кямран, знявши облогу, випростався. Я відразу ж стала на ноги.
Ми вели розмову далі.
— А чому ти вважаєш, що це «щось неможливе?» — запитала я. — Хіба тобі не хочеться поїхати?
— Я не про це. Справа в тому, що тепер я вже не можу сам вирішувати це питання. Все, що стосується мого особистого життя, ми повинні обміркувати удвох. Чи не так?
— Тоді ти можеш їхати.
— Отже, ти згодна, щоб я їхав зі Стамбула?
— Ну, коли чоловік має набути якогось фаху…
— А ти на моєму місці поїхала б?
— Думаю, що поїхала б. І гадаю, що й ти повинен поїхати.
Треба сказати, що ці слова говорили тільки мої губи. А все в мені кричало зовсім інше. Тільки я не мала права вимовляти це вголос, бо як відповіси людині, котра тебе питає: «Чи можу я лишити тебе й поїхати?»
Кямранові було, мабуть, прикро, що я так швидко погодилася на розлуку. Не дивлячись на мене, він ступив щось двічі сюди-туди й ще раз запитав:
— Отже, ти вважаєш, що я повинен погодитися?
— Так.
Він зітхнув.
— Тоді ми ще подумаємо. Ми маємо ще час, щоб вирішити остаточно.
Серце мені тенькнуло. А може, оце «ми ще подумаємо» не означає, що все вирішено.
Але від мене завжди вимагали говорити розсудливо, як дорослій, і я промовила:
— Я гадаю, що не варто довго думати. Дядькова пропозиція і справді чудова. Невеличка мандрівка — непогана справа.
— Феріде, ти думаєш, що моє відрядження триватиме недовго?
— Звичайно, це не вважається довго, коли якихось там два, три або й чотири роки. І оком не моргнеш, так
швидко пролетять. До того ж ти приїжджатимеш час від часу.
Я так легко рахувала на пальцях: раз, два, три, чотири…
А вже за місяць ми проводили Кямрана до пристані Галата, звідкіля відходив пароплав. Всі родичі вітали мене з цієї нагоди, тим більше, що це я умовила Кямрана їхати в Європу. Сама тільки Мюжгян була незадоволена, про що написала мені в листі. «Ти недобре зробила, Феріде, — писала вона. — Де твій глузд? Адже ваші найкращі роки проминуть у розлуці. А чотири роки — не жарт!»