Я кивнула головою:
— Так, мені треба переконатися, що все правда.
— Мою подругу звати Мюневвер, її батько дуже наближений до султана. Одного разу вона вже була закохана й одружилася з тим чоловіком, та не стала з ним щасливою. Захворіла, й лікарі порадили їй поїхати в Європу. Там вона була вже майже очуняла й лаштувалася їхати додому, та сталося ось це. Приїхав у Швейцарію Кямран-бей, не знаю, відпочивати чи у відрядження, тільки зустрілися вони там. Він їхав у Швейцарію на тиждень, а пробув щось два місяці. Здається, мав з того навіть службові прикрощі.
— З вашого дозволу, одне питання… — урвала я розповідь. — Навіщо хоче ваша товаришка все це мені доповісти.
Жінка встала й стиснула руки.
— Мені важко сказати щось. Зараз вона на становищі, вашої конкурентки…
— Що ви!.. Хай вас бог милує!..
— Але ж це так, Феріде-ханим. Вона непогана людина, дуже вразлива. Зустріч з Кямран-беєм для неї не роман… Вона мала надію на одруження. А чия вина? Кямран-бея, він приховав, що заприсягнувся іншій. Я мусила взяти на себе цю недобру місію, через те що боюся, щоб ця вразлива істота не вмерла.
— Помре, як не одружиться з ним?
— Не хочу казати неправду, — так, помре, якщо я не принесу їй утішної звістки…
— Жаль бідолашної.
— Обох вас жаль, правду кажучи.
Я рвучко захистилася рукою, наче хотіла дати зрозуміти цій жінці, що вона далеко зайшла.
— Мене не чіпайте, — сказала я й засміялася. — Зараз думайте тільки про неї.
— Чому, Феріде-ханим? Ми з Мюневвер і справді давні товаришки, але ви теж гарна дівчина, і мені вас також жаль, бо й ви анітрохи не винні…
— Я не дозволю вам цього. І вважаю, що говорити нам вже нема про що, — урвала я її слова суворим і рішучим голосом.
Під час розмови жінка кілька разів розкривала свою сумочку, певне, хотіла щось дістати. А побачивши, що я не маю наміру більше розмовляти, вона вийняла зім’ятий папір і подала мені.
— Феріде-ханим, я боялася, що ви мені не повірите, й тому захопила цього листа. Може, вам буде з того гірко…
Спершу я хотіла відхилити руку з листом, але потім подумала, що це було б неправильно, і злякано вхопилася за нього.
— Коли хочете, я залишу його вам? Опісля прочитаєте. Він уже не потрібен моїй подрузі.
Я знизала плечима.
— Мені він теж не потрібен. А для вашої подруги все-таки пам’ять… Хай краще буде в неї. Я тільки, з вашого дозволу, хутко перегляну його.
Було вже поночі. Я вийшла з затінку дерев на стежинку й піднесла листа до очей.
«Моя жовта квітко!» — починався лист знайомим почерком.
Далі йшла низка літературщини такого плану, що як чисте ранкове світло заливає землю, так і жовта квітка осяяла йому душу своїм промінням.
«В мені жила якась незрозуміла радість, передчуття чогось незвичайного, що повинно було зі мною статися». І нарешті передчуття справдилося: одного вечора в саду електричне світло вихопило жовту квітку.
Я бігала очима по листу, а рядки зливалися докупи, — адже було вже темно. Я не запам’ятала всього, а тільки оці останні рядки ще й досі в моїй пам’яті. Я прочитала їх кілька разів.
«Серце моє було порожнє, у мені жила спрага кохання. І коли я побачив перед собою вас, струнку й блакитнооку, все довкола залили інші барви, ніж досі».
Жінка підійшла до мене й тремтячим голосом сказала:
— Феріде-ханим, я завдала вам болю. Але повірте, що…
Я стрепенулася, подала листа й не дала докінчити їй слова:
— Звідки ви взяли? Мені зовсім не гірко. Сталося звичайне. Я вам навіть вдячна… Ви мені сказали правду. А зараз я, з вашого дозволу, піду.
Ледь кивнувши головою, я пішла до хати. Та ось жінка гукнула:
— Феріде-ханим, ще на одну мить. Що ж мені сказати подрузі?
— Скажіть, що свою місію виконали. А більше нічого їй не треба знати. Ось і все.
Жінка говорила ще щось, та я не чула, — тихо сховалася за деревами.
Не знаю, скільки чекав на мене Кямран біля того великого каменя, якому не судилося стати свідком нашого ладу. А Кямран, мабуть, був, уражений, коли, стомившись чекати, прийшов у мою кімнату й прочитав кілька рядків на аркуші з шкільного зошита: «Кямранбей-ефенді, мені все відомо про ваш роман із Жовтою Квіткою. Ми не побачимося до смерті. Я ненавиджу тебе! Феріде»
ЧАСТИНА ДРУГА
Б., вересень, 19…
— Відколи ти приїхала, то все пишеш та й пишеш, день і ніч… І що це за писанина така безупинна. Може, скажеш, листа пишеш? Ні, листів у зошити не пишуть. Книжку? Теж ні, їх пишуть бородаті, з довгими чубами богослови. А ти ж дівчина, та ще й мала, мов мізинчик. А,що ж ти тоді пишеш і не спочинеш?..