— Гаразд, гаразд! Хай буде так, як ви хочете. Тільки пустіть мене, аллаха ради.
Я ледве одірвала Гуріє-ханим від своїх колін, які вона намагалася цілувати, і метнулася в кабінет завідувача.
Навдовзі мені дали підписати папір про те, що я сама відмовляюся викладати в центральному руштіє, а погоджуюся вчителювати в Зейнілер.
Не минуло й години, як з формальностями було полагоджено й завідувач відділу, якого, здавалося, нізащо не можна було підняти з місця, сів у фаетон і сам поїхав у резиденцію губернатора підписувати наказ.
Отак швидко вирішуються справи, які іншого разу можуть місяцями передаватися зі столу на стіл.
Коли я повернулася в готель, Хаджі-калфа зустрів мене і радісно, і ображено.
— Приховала від мене. Гадала, не дізнаюся? Дякувати аллаху, все знаю.
— А що ти знаєш?
— Що наказ прийшов, голубонько…
— Який наказ?
— Тебе залишають в центральному руштіє, а Гуріє-ханим повернули паспорт.
— Ти помиляєшся, Хаджі-калфо, я щойно від завідувача відділу і нічого такого не чула.
Старий недовірливо глянув на мене:
— Та ні ж, прийшов наказ, учора увечері. Мені напевне сказали. Це завідувач приховав від тебе. Чи тут, бува, не без шельмування, га? А ну розповідай усе!
Я посміялася з його сумнівів та простих міркувань, і дістала з портфеля наказ, і, помахавши ним, сказала:
— Живемо, Хаджі-калфо. Іду в таке місце, як у Швейцарію!
Хаджі-калфа слухав мене, а ніс йому наливався кро
в’ю, мов гребінь у півня. Врешті у відчаї вдарив рука об руку:
— Нерозумна дитино, що ти наробила? Що ти тільки наробила! Таки обдурили! Іди мені негайно до завідувача та візьми його за душу!
Я знову знизала плечима:
— Не варто, Хаджі-калфо. Та й чого ти хвилюєшся так? Дивися, ще захворієш, а тоді що робитимемо?
Але, як виявилося, старий казав правду — було чого непокоїтися. Увечері я знала вже всі подробиці.
Завідувач відділу освіти підтримував Гуріє-ханим і послав у міністерство папір з проханням перевести мене деінде, а тут залишити Гуріє-ханим, як досвідченішу вчительку. Але в міністерстві чомусь вирішили тут залишити мене, а Гуріє-ханим послати в інше місце, що саме повинно було звільнитися.
Після того, як учора прийшов наказ, завідувач відділу, директорка руштіє і, здається, бухгалтер, котрий був родом з Румелії, звідтіля й Гуріє-ханим, уночі нарадили таке: мене випхати кудись у глухе село, а на моє місце влаштувати суперницю. Своїм планом вони передбачили навіть мою зустріч з Гуріє-ханим та появу молли. А що стосується Зейнілер, де, за словами завідувача, був європейський шик, то це є не що інше, як убоге село, геть у горах, куди й пташка не залетить. Вже рік ось, як там ніхто не працює, бо навіть найбезталанніші вчителі не наважуються туди їхати.
Коли я про це дізналася, то була приголомшена, а найперше тим, що солідний, поважний чиновник міг так звичайно ошукати. Я не могла цього второпати.
Хаджі-калфа сердито хитав головою.
— Ти не знаєш тієї гадюки, — говорив він. — Куняє, куняє, а потім так ужалить, що не второпаєш, де й лихо взялося. Зрозуміло?
— Та то вже й геть! Коли людині вразили серце найближчі, найрідніші, то хіба чужі вжалять дужче? Я зможу і в Зейнілер бути щасливою. Хай тільки всі вони будуть втішені.
— Зейнілер, 28 жовтня
Сьогодні, вже зовсім поночі, прибилася я гарбою в Зейнілер. Завідувач відділу відстань міряє, либонь, залізничними коліями, бо ота «двогодинна» мандрівка
Т5їгнулася з десятої години ранку й до пізнього вечора. Та вже що йому скажеш, винні ті, хто не проклав до Зейнілер залізниці. Дорога тут якраз для цього, так і га-дючиться то по бескидах, то в’юниться край пересохлих річок.
Вся родина Хаджі-калфи прийшла, щоб провести мене до джерела, що за півгодини дороги від міста. Всі одяглися мов на свято, а краще сказати б — на похорон.
Найперше зайшов Хаджі-калфа — повідомив, що він приїхав. Старого не можна було впізнати. Він скинув свій білий хвартух та виступці, які так дивно виляскували, коли старий ходив по кам’яному дворі або по сходах готелю. Зараз він убрався в довгий застібнутий аж по шию сукняний сурдут, що вже полиняв, та глибокі галоші, котрі полюбляють носити імами. А на голові, мов у святого, червоніла величезна феска, вона закрила старому лисину. Мадам Неврік із Самат’ї, Гайкануш та Мірат причепурилася теж, звісно, не гірше.
Мені сумно було полишити мою маленьку кімнатку в готелі, дарма що часом було в ній так гірко. Колись у пансіоні нас навчили вірша, в якому говорилося: людина, де живе, там і прив’язується до людей нитками, що їх і не видно. Та настає час розлуки, нитки натягаються і рвуться, мов струни скрипки, лиш чути сумні звуки. І щоразу, коли якась нитка рветься біля самого серця, людина відчуває гострий біль.