Учора ж таки вона, зашарівшись, попросила зробити їй таку саму зачіску, як у мене.
Мені й самій невимовно любо гратися з нею, мов з лялькою. Я посадила її собі на коліна, розплела косу й почала зачісувати, щоб було, як у мене.
Тоді вона дістала з полички люстерко й глянула в нього.
— Абаджим, а ходи сюди. Разом загляньмо…
Ми, притиснувшись, одна до одної, мов сестри перед фотоапаратом, почали дивитися в люстерко та сміятися, бо показували язики.
Сині очі на білому личку робили Мунісе схожою на янголя.
Але моє маля наприндилося. Погладило рукою мої вуста та носа й зітхнуло:
— Ет… Не схожа я на тебе.
— То й добре, дитино.
— Еге, добре… Коли я не така гарна, як ти…
Вона ще міцніше притиснулася до мене й погладила мене своїми рученятками по обличчю.
— Абаджим, у тебе шкіра, мов оксамит! На тебе дивишся, мов у люстерко, усю себе бачиш.
Мені стало смішно з того, що намололо це нешанобливе дівча, і я взяла та розсипала малій по голові всі коси, які ще недавно так пильно розчісувала.
Так, нащо ховатися, щоденника мого ніхто не прочитає… Я бачу мою вроду… І знаю, що я гарніша, ніж кажу сама собі. Я навіть можу погодитися з тими, хто каже: «Феріде, ти не знаєш себе. В тобі є щось таке, чого немає в інших…»
Так про що я розповідала? Ага, про моє малятко. О, поки я навчатиму її премудрощів, вона швидше зробить з мене таку кокетку, як сама.
— Зейнілер, 29 січня
Вже місяць я не доторкалася до щоденника. Я зробила багато корисніших справ, а писанина що? Та й нічого писати про щасливі дні…
Адже цей місяць був такий тиховтішний для мене, шкода тільки, що недовго. Два дні тому поштова карета привезла й мені чотири листи. Я ледве-но побачила їх, то так і спаленіла. Ще й не знала, від кого вони, а промовила:
— Краще б ви десь погубилися в дорозі, як маю вас бачити.
І моє передчуття не зрадило. Почерк на конвертах був знайомий. Так, листи від нього.
Поки вони знайшли мене, мабуть, немало рук їх перемацало. Аж рябіли на конвертах написи синім та червоним чорнилом і печатки, печатки…
Не наважуючись узяти листи в руки, я прочитала на одному конверті адресу: «Учительці центрального рюштіє міста Б. Феріде-ханим-ефенді».
Я вхопила їх, пожмакала й кинула на поличку, що над піччю.
Мунісе бачила, як я притулилася чолом до шибки й дивилася кудись вдалечінь, і запитала:
— Абаджим, ти нездужаєш, аж пополотніла?
Я намагалася підбадьорити якось себе й усміхнулася:
— Пусте, дитино. Трішки голова болить. Ходімо лишень у сад, швидко переболить.
Цілу ж ніч лежала без сну, уп’явшись поглядом у пітьму. Я губилася, не знала, яку раду дати собі. Хто знає, що заповзявся писати мені той бездушний кривдник… Кілька разів хотілося мені засвітити лампу й прочитати, та я стримувала себе. Яка ганьба читати їх, ні, я не принижуватимуся.
Минуло два дні. Листи лежали, й здавалося, що вже й повітря в хаті просякнуте їхньою отрутою, що сушила мене, в’ялила.
Моя жура передалася й Мунісе. З огидою й ненавистю позирала вона на листи. Вона розуміла звідкіля взялося в нашій оселі горе, розуміла, що я болію тими паперами.
Увечері я знову припала до вікна. Мунісе, вагаючись, підійшла до мене й боязко промовила:
— Абаджим, я щось зробила… лишень не знаю: ти гніватимешся чи ні…
Я одразу ж повернулася й побачила, що листів на полиці немає. Тоскно стислося серце:
— Де вони?
— Я їх спалила, абаджим, — схилила дитина голову. — Коли ти так караєшся…
— Що ж ти наробила, Мунісе! — вихопилося в мене.
Дівчинка злякалася й затремтіла. Чекала, що я схоплю
її за плечі й почну трясти. Я ж затулилася руками й безмовно заридала.
— Абаджим, не плач! Я їх не спалила. То я тільки сказала так. От якби ти не тужила, то попалила б. Ось вони…
Мунісе гладила мене по голові й одночасно намагалася упхати листи мені в руку.
— На ось, абаджим. Вони, мабуть, від коханої тобі дуже людини…
Я вся стрепенулася.
— Що ти городиш, пустомеля! — крикнула я.
— Не гнівайся, абаджим… Але хіба б ти плакала, якби листи не від того, кого ти любиш?..
Мені стало соромно слів цієї дитини, яка все знала. Стало прикро, що заплакала. І треба було дати лад усьому цьому, треба вирішити…
— Маленька моя, краще б ти нічого не казала. Та вже як є. Це листи не від коханої людини. Ходи-но, попалімо їх разом!