В хаті було поночі, тільки ще спалахував у печі перетлілий хмиз. Я кинула у вогонь один лист. Конверт скрутився й почав горіти. Тоді я кинула другий, третій…
Мунісе припала до моїх грудей, повна якихось незрозумілих мені чуттів.
Листи тліли, а ми стояли над ними мовчки, мов над померлим.
Надійшла черга четвертого… Серце рвалося від гіркого каяття. Три вже згоріли, хіба ж лишати цього? Серце ось-ось розірветься… Я з мукою кинула четвертого.
Вогонь не вхопився за нього так, як за ті. Десь скраєчку затлілося й ледь-ледь почало горіти. Конверт скрутився й розпався, а я побачила, як вогонь повільно перекинувся на папір, написаний знайомим дрібненьким почерком. Годі, цього несила знести. Мунісе наче вгадала, що робиться в мене на душі, подалася рукою в піч і вихопила з полум’я уривок паперу.
Шматок того листа я наважилася прочитати, коли вже Мунісе заснула.
«…Сьогодні вранці мати глянула на мене й заплакала. Я запитав: «Що сталося, мамо, чому ти плачеш?» Спочатку вона не хотіла казати, відмовлялася тим, що, мовляв, сон приснився… Та я просив, і вона, тихенько заплакавши, почала розповідати:
«Сьогодні мені приснилася Феріде… Наче я блудила якоюсь темною руїною й розпитувала всіх: «Чи тут нема Феріде?.. Аллаха ради, скажіть… Коли це якась закутана з головою жінка вхопила мене за руку й запхала в темну комірчину, схожу на келію дервіша. «Феріде лежить тут. Померла з дифтериту…» А я дивлюся, аж і справді лежить моя дитина, очі заплющила. А з виду така, як і була. Я, плачучи, прокинулася — заболіло серце… Кажуть, небіжчики ві сні — добре… Начебто зустріч… Га, Кямране? Скоро я побачу мою Феріде, правда ж, синку?..»
Це мамині слова, а про себе я вже й не кажу. Тільки ж хіба справедливо змушувати, щоб оця стара жінка, котра була тобі за матір, плакала? Тепер цей сумний сон сниться щоразу й мені. Варто тільки лягти й заплющити очі… Я бачу тебе на чужині, в темній хатині. Бачу твої заплющені очі й твої чорні коси, твоє ніжне обличчя…»
Якраз тут закінчувався уривок листа. Я так і не дізналася нічого, хіба що тільки про тітчин сум.
Кямране, ось бачиш, нас розлучає усе. Ми з тобою не вороги, ні. Ми звичайні люди, які ніколи не побачать одне одного.
— Зейнілер, 5 лютого
Учора на болоті почалася стрілянина. Я злякалася, а Мунісе, мовби нічого не сталося, пояснила:
— Це буває тут часто. Жандарми розбійників ловлять.
Постріли вряди-годи припинялися, а потім знову. Так хвилин десять.
Уранці ж ми про все дізналися, Мунісе казала правду. Серед ночі була сутичка жандармів із розбійниками, які пограбували пошту. Одного жандарма було вбито, а другого тяжко поранено.
Його привезли в село й поклали в хаті для гостей.
Десь опівдні до школи прибіг, засапавшись, Вегбі й схопив мене за руку.
— Вчителько! Одягай, дівчино, чаршаф, та йди мерщій! Тебе кличуть до хати, що для гостей.
— Хто ж кличе?
— Лікар. Батько мені загадав.
Я запнула чаршаф і пішла з Вегбі.
Хата для гостей була, власне, стара халупка на дві кімнатчини із скособоченими ганками. Зупинялися тут хіба подорожні, яких або ніч застане в дорозі, або негода чи хвороба. Іноді їх навіть годували.
Край воріт стояв прегарний кінь і кресав копитами. З ніздрів у нього аж пара йшла. Я погладила коня і зайшла у двір. Хоч горів ліхтар і ще не зовсім споночіло, було темно. На сходах сидів дебелий військовий лікар в чоботиськах і, регочучи, лихословив.
Він хотів знову викинути якесь слівце, бо аж залився від сміху, та, звівши голову, побачив мене й раптово замовк. Потім повернувся до чорнобородого чоловіка в сірому мундирі й сказав:
— Агей, капітане, ти вже не гнівайся, але тобі таки добре прізвисько дали — куди не кинь «дядько ведмідь», та й годі. Бач, чого набалакав через тебе, а тут ось жінка прийшла. — І він повернувся до мене: — Даруйте, гем-шіре-ханим, не помітив. Зачекайте-но хвилинку, спочатку я пройду. Сходи на ладан дихають, не витримають нас обох! Ось так, я вже пройшов, тепер, будь ласка, ви…
Я вихопилася нагору й почула, як лікар все ще дражнив чоловіка, якого назвав капітаном:
— Мій капітане, ця вчителька приїхала зі Стамбула. Вам дивно, як я знаю? Гай-гай, капітане, таж ти на все, що діється на білому світі, дивишся мов баран, безтямно. А мені досить побачити, як вона бігла сходами. Ти хоч подивився? Вона летіла, мов куріпка. Коли хочеш, скажу навіть, скільки їй років. Цій жінці, хоч ти мені що, немає й сорока…
Така балаканина мене завжди тішила. Я посміхнулася й подумала: «Цього разу ти помилився, пане лікарю!»