— Бей-ефенді, що ви, я ж там і півроку не попрацювала, — обізвалася я, мало не плачучи, та він і слухати не хотів.
— Жах! Мені вже остогидло, ефендім! Я не дозволю такого неподобства! Я не маю часу, щоб божеволіти тут з вами, — репетував він, а потім ухопив папери й подався до завідувача.
Я лишилася з двома секретарями. Один був ще юнак, у нього тільки-но посіявся вус, а другий вже носив завій. Поки я звітувала старшому секретареві, вони, здавалося, зовсім не зважали на нас, а тільки пильнували роботи.
Ледве-но старший секретар переступив поріг канцелярії, як вони схопилися з місць, припали до дверей кабінету й почали підслуховувати.
Та тільки марно. За дві хвилини не те що в канцелярії, на вулиці можна було б прчути, як гримнув завідувач відділу освіти на старшого секретаря.
Секретар у завої з радощів поплескав юнака по спині й сказав:
— Хай тебе сподобить аллах, мюдер-бей, що прошпетив цього рогоносця. Бо невірного подужає теж тільки безбожник!
А завідувач не вгавав:
— Остогид ти мені, ефендім, остогид! Що це за формальності! Ти — бюрократ, з головою загнився! Жінка має рацію! Має рацію жінка! Де вона візьме тобі ту розписку? Як не варить у голові, йде краще звідсіля. Куди хочеш… Сам не підеш, вижену. Сідай і пиши заяву. Не напишеш — не май себе і за чоловіка.
У мене тенькнуло серце:
— На бога, панове, — звернулася я до секретарів, — може, мені краще піти. Я не хотіла, а тут через мене така біда. Може, краще, щоб він мене зараз не бачив, а то ще скаже щось лихе…
Секретар у завої від задоволення мало не ставав гопки.
— Ні, гемшіре-ханим, ні, не зважай. Так йому й треба, проклятому. Це такий собака, що на голову сяде, як йому хтось ще нахабніший за нього не даватиме час від часу прочуханки. Хай тебе аллах сподобить. Після такої натруски він на кілька днів присмирніє. І сам спочине, та й ми…
Завідувач замовк. Секретарі мерщій кинулися за стіл. Секретар у завої промовив сам собі:
— Гарна приказка: невірного подужає тільки безбожник!
Невдовзі в канцелярію повернувся й старший секретар. У нього помітно тремтіли коліна й борода. Не зводячи голови, він почав зирити, мов дівка на парубка, туди, де сиділи секретарі. Але ті так старанно працювали, що він і сам заспокоївся, сів і щось потихеньку собі бубонів.
Атож, йому не працювалося. Він кілька разів полегшено зітхнув, щось там трохи ще пихкотів, а потім поволі сказав:
— П’ятдесят років уже рогоносцю, все життя сидить на таких посадах, а тямить гірше од нашого служника. Аякже, йому що, завтра на іншу посаду піде, а вся морока на нашу голову. Припхається якийсь ревізор, перегляне папери й скаже: «Ослячі ви голови, де розписка за двісті п’ятдесят курушів? Що ви, не бачили, що тут безладдя?» Віддасть усіх нас під суд, та й правильно зробить. Бо є закон про державну скарбницю, а з ним не жартуй! Присягаюся аллахом, що ми вже всі подохнемо, а гроші все одно вирахують, хоч би й через сто літ, навіть з правнуків наших!..
Секретарі звели голови від книг і поштиво слухали ці глибокодумні слова.
Старший секретар відчув, що атмосфера сприятлива, й запитав:
— Чули, що він городив?
Той, що в завої, здивовано звів голову:
— А що? Ми чули якийсь галас, але хіба то вас стосувалося?
— Частково… Корчить з себе вченого.
— Ось не вбивайтеся. Хіба він щось тямить на обліку. Якби не ви, тут за три дні все пішло б шкереберть.
І ці слова говорив секретар, що носив на голові завій. А ще ж недавно він, мов дитина, тішився, що завідувач зневажливими словами вилаяв старшого секретаря! Боже праведний, які ж тут дивні люди!
Та разом з тим той секретар до деякої міри мав рацію. Після тієї натирачки та наминачки старший секретар і справді полагіднішав та присмирнів.
Він запалив цигарку, й, пихкаючи на обидва боки, промовив:
— Оце тобі так… Служи тепер вірно державі й молися за неї аллаху…
До мене він більше не прискіпувався, а швидко прийняв усі мої папери.
Коли я знову зайшла в кабінет завідувача, у мене закрутилося в голові й потемніло в очах.
Завідувач мав тепер інше діло: керував роботою прибиральниць. Щомиті можна було відчути його лихий характер. Слугам доводилося раз по раз перетирати все та перечіплювати на стінах картини, сам же завідувач устигав ще й зазирнути в люстерко, пригладити чуба чи поправити краватку.
З тих кількох речень, які завідувач сказав немолодому вже панові, котрий все ще сидів у кутку кімнати, я зрозуміла, до чого тут так старанно готуються. В місто Б. завітав французький журналіст П’єр Фор. Вчора на банкеті в губернатора Решіт Назим познайомився з цим журналістом та його дружиною. Завідувач запевняв, що ГГєр Фор — дуже цікава особа. Він сподівався, що журналіст обов’язково напише серію статей під назвою: «Кілька днів у зеленому Б.»