— Подружжя пообіцяло завітати до мене, — схвильовано розповідав завідувач, — о третій годині. Я покажу їм кілька наших шкіл. Правда, у нас немає такої школи, якою можна було б пишатися перед європейцем, та ми вдамося до політичних маневрів. В усякому випадку, нам, гадаю, поталанить вихопити з-під його пера одну статтю. Дякувати аллаху, що я тут. А то якби тут сидів той, що до мене був, то осоромилися б перед європейцями.
Я все ще стояла на порозі біля портьєри й чекала.
— Що там ще, ханим? — квапливо запитав мене завідувач.
— Я всі папери здала, ефендім.
— Гаразд, дякую.
— !!!
— Дякую, ви вільні.
— А новий наказ… Стосовно моєї роботи…
— Так, але зараз немає вільного місця. Буде можливість — зробимо. А поки що зареєструйтеся в канцелярії.
Завідувач говорив сухо й похапцем, він чекав, щоб я пішла.
Але ж вільне місце!
Я чула ці слова вже і в Стамбулі, і в міністерстві освіти, і знаю їхній зміст надто добре.
Роздратований голос викликав у мені дивний протест. Я вже зробила крок до порога, хотіла вийти, та згадала в ту мить Мунісе, котра чекала на мене в кімнатчині в готелі, бавлячись з маленьким козенятком.
Так, тепер я вже не та Феріде. Зараз я мати, котра відповідає за долю дитини.
Я підійшла до столу. Опустивши голову, мов жебрачка, яка просить милостиню під дощем, я промовила:
— Бей-ефенді, я не маю змоги чекати. Сором казати, але зараз у мене матеріальна скрута. Якщо ви не дасте мені роботу зараз, то…
В моєму голосі чулося полохливе благання. На очах забриніли сльози, стисло в горлі. Як соромно й гірко!
Завідувач відповів так само роздратовано й нетерпляче:
— Ханим, адже я сказав: немає вакансій! Правда, в селі Чадирли є… Коли хочете, їдьте в ту школу, тільки нарікайте потім на себе. Всі кажуть, що то жахливе місце. Помешкання для вчителя немає, навіть вчаться там у кав’ярні. Погодитеся, я напишу наказ, а хочете чогось кращого, чекайте!
— Ханим-ефенді я чекаю вашої відповіді.
Я чула, що в Чадирли ще гірше село, ніж Зейнілер. Та краще вже їхати туди, аніж місяцями тинятися в Б. й зносити всілякі образи та зневагу.
Я ще нижче опустила голову й з моїх вуст вирвалося, мов зітхання:
— Гаразд, я змушена погодитися…
Та завідувач вже не чув моєї відповіді — раптово розчинилися двері й долинуло: «Ідуть!»
Завідувач застібнув редінгот і вискочив за двері. Мені, отже, не лишалося нічого іншого, як піти. Та біля дверей я вже почула французьку мову:
— Будьте ласкаві… Заходьте…
І на порозі стала молода пані в рясному манто. Я глянула на неї — й з моїх вуст вихопився легенький вигук подиву. Дружина журналіста була моя шкільна товаришка Крістіана Варез.
Якось на канікули вона поїхала з родиною у Францію, одружилася там зі своїм кузеном, молодим журналістом, і до Стамбула більше не поверталася.
За ці роки вона неймовірно змінилася, стала пишною дамою.
Почувши мій зойк, Крістіана повернула голову й відразу ж пізнала мене, дарма що на мені було густе пече.
— Чаликушу! Моя маленька Чаликушу, це ти? Ах, яка зустріч!
Крістіана була одна з тих дівчат, котрі поважали мене. Вона вхопила мене за руки і силоміць витягла на середину кімнати і, незважаючи на всі мої зусилля, відкинула з мого обличчя пече й почала мене цілувати. Хто знає, як здивувалися її чоловік, котрого мені ще не вдалося роздивитися, та завідувач відділу освіти. Я поверталася до них спиною, ховала обличчя на плечах подруги, аби тільки ніхто не помітив моїх сліз.
— Ах, Чаликушу, я могла сподіватися будь-чого, але ніколи не думала, що зустріну тебе тут в цьому чорному турецькому чаршафі й зі сльозами на очах…
Мені ж нарешті вдалося взяти себе в руки. Я хотіла непомітно запнутися, та Крістіана не дозволила, повернула мене до свого чоловіка й сказала.
— П’єр, познайомся з Чаликушу.
Це був високий вродливий шатен. Правда, він здався мені дещо дивним, але таке може бути й тому, що я вже стільки часу жила серед людей, що в розмові зважують кожне слово.
П’єр Фор поцілував мою руку й почав розмовляти, як з давньою знайомою:
— Мадемуазель, я щасливий… Ви знаєте, таки справді не можна сказати, що ми незнайомі. Крістіана стільки розповідала про вас. Навіть якби вона нас не познайомила, я все одно упізнав би Чаликушу. У нас є фотокартка, де ви з виховательками усім класом… Ви ще поклали голову на плече Крістіани, пам’ятаєте. Ось бачите, як добре я вас знаю.