Наші вчительки знайшли якийсь привід, щоб переманити Юсуфа-ефенді від чоловіків до нашого гурту. Нас було щось десятеро. Нищечком пішли ми вузенькою стежиною вздовж річки.
Шейх Юсуф-ефенді, здавалося, був нівроку. Жвавий, веселий і навіть не обминав жартом тих, хто непокоївся, чи композитор не стомився.
— О, якби цій стежці не було кінця-краю! — промовив він. — Я не втомився б. Сьогодні я почуваюся сильним!
Хтось із учительок пошепки сказав мені, що чоловіки пили горілку і Шейх Юсуф-ефенді теж випив кілька чарок. Може, це горілка й додала йому снаги.
За п’ятнадцять хвилин ми були вже біля старого млина. Це місце називали Виром. В цьому місці бескиди раптово сходилися, від чого в провалля ніколи не зазирало сонце. Весь час здавалося, ніби вода тече в променях ранкової зорі.
Тут ми могли бути впевнені, що нас ніхто не почує. Посадивши Юсуфа-ефенді під крислатим горіхом, ми подали йому тамбур.
Я сіла дещо осторонь від товариства, біля скелі, довкола якої нуртувала вся в шумовинні річка. Та колеги закричали:
— Е, ні! Ходи сюди! Тільки сюди!
І вони посадили мене навпроти композитора.
Забриніли струни. Ця музика довіку лунатиме в моїй голові.
Вчительки в мальовничих позах сиділи довкола музики. Навіть у найвитриманіших тремтіли губи й повнилися сльозами очі. Я притиснула губи до каштанової коси Васфіє й пошепки сказала:
— Уперше я чула його музику в школі. То було, безумовно, чудово, але зараз…
Сумний погляд Васфіє змінився багатозначною усмішкою:
— Так. Це тому, що ніколи в житті Юсуф-ефенді не був ще такий щасливий і в той же час нещасний, як сьогодні…
— Чому? — здивувалася я.
Васфіє пильно глянула мені в очі, потім схилилася головою на мої плечі й шепнула:
— Мовчи… Давай слухати…
Сьогодні Юсуф-ефенді співав тільки старовинних пісень. Я ще ніколи не чула їх. Щоразу, коли він доспівував, у мене стискалося серце: «Все… Невже більше не співатиме?» Та він співав одну за одною. Очі його заплющилися, він ледь зблід, обличчя зросилося кількома крапелинками поту. Я не могла одвести свого погляду від тих заплющених очей. І раптом побачила, як по його щоках покотилися сльози. Біль так і пройняв моє серце. Хіба не гріх так замучити хвору людину. Я не втрималася і, ледь закінчилася пісня, сказала:
— Може б, ви трошки відпочили? Ви розхвилювалися? Що з вами?
Він не одказав мені, а тільки сумно глянув своїми чистими дитячими очима, на яких бриніла сльоза, і похилився головою на тамбур. Він почав нову пісню:
«Я палаю, вже серце вогнем зайнялось… Хай згораю я собі… Будь обачна! Мене не благай, щоб розкрив я вуста гарячі, Бо згориш, як і я… Не вбивай, не проси ж, розповісти тобі, Що у мене на серці, яка йому пісня болить і чого воно плаче».
Він співав, а голова його все дужче хилилася донизу. Коли ж закінчив, здавалося, не мав уже снаги.
Всг розгубилися, у мене вихопилося:
— Це все ми. Нащо так заморили його.
І я, плигаючи з каменя на камінь, побігла до води, щоб намочити хустку. Він, мабуть, трохи знепритомнів, а може, йому просто закрутився світ. Коли я підійшла до нього з хусткою, він вже розплющив очі.
— Ви налякали нас, ефендім, — мовила я.
Композитор ледь усміхнувся й одказав:
— Нічого… Це буває зі мною.
Мені здалося, що колеги поводяться якось дивно, позирають на мене багатозначно й перешіптуються.
Назад наше товариство поверталося тією самою стежкою. Ми з Васфіє йшли останніми.
— Шейху Юсуфу-ефенді щось робиться, — сказала я. — Мені здається, що в нього є якийсь таємний біль.
Васфіє знову глянула на мене багатозначно й запитала:
— Феріде, ти щиру правду мені кажеш чи ні? Не ображайся, але як тут повірити. Невже ти нічого не знаєш?
Я здивовано глянула на неї:
— А нащо мені ховатися? Звичайно, не знаю.
Та не йняла віри:
— Як ти можеш не знати того, про що говорить все місто.
Я засміялася й знизала плечима:
— Ти добре знаєш, як я живу. Сама-самісінька. Де вже до чужого життя…
— Феріде! — Васфіє вхопила мене за руку. — Таж Юсуф-ефенді кохає тебе!
Від несподіванки я затулилася руками.
На березі все ще веселилися. Дівчата сміялися, галасували, верещали. Непомітно відійшовши від усіх, я стала на стежку, що мчала між двома садами, й подалася додому.
25 липня
Цьому літу, здається, не буде кінця-краю. Нестерпна спека. У місті вже й листочка зеленого не лишилося, все попалило сонце. Смарагдові гори пожовкли і в цьому осонні здаються зовсім мертвими. Можна подумати, що це величезні звалища попелу.