Александров-Гай мало чим різниться від інших «гаїв» — Орлова-Гая, Осинова-Гая, та, мабуть, і всіх степових селищ, близько схожих одне на одне: село розкидане, просторе, в центрі брудне, на околицях непролазне. В ті часи Александров- Гай був надзвичайно жвавим пунктом: тут стояли штаб бригади, політичний відділ, різні команди, бойові частини. На Шильну Балку, на Бай-Туран і Порт-Артур, на Уральськ — в усі сторони йшов жвавий рух, підтримувався зв'язок то з військовими частинами, то з керівними центрами; невпинно сунули повозки, від'їздили нові люди; кудись поспішали непосидющі кавалеристи, проповзали селянськими підводами і гойдалися на гордих верблюдах цілі військові каравани, відвозили, привозили, розвантажували, навантажували, — всюди вирувало життя: так воно, певне, ні до того, ні після не вирувало в Александрові-Гаї. Місцева інтелігенція на майдані і по головній вулиці щовечора влаштовувала гулянки на зразок ярмаркових, і тут, певна річ, не дрімали червоноармійці, які зачарували на той час добру половину алгайського жінперсоналу.
Політичний відділ бригади час від часу організовував мітинги як для червоноармійців, так і мішані. На цих мітингах висвітлювався, головним чином, стереотипний «поточний момент». Жителів втягти в політичне життя, звичайно, було важче, ніж червоноармійців, — ці йшли охоче, слухали уважно, просили скликати їх частіше, розповідати більше й докладніше. Бажання чудове, але здійснювати його доводилося не завжди, і не тільки через брак політичних сил, — ні, сил для тих- місць і часів, мабуть, було й досить, — часто скликати на мітинги й збори не дозволяла воєнна обстановка: навкруги козаки, наскочити можуть несподівано, застукавши в зборі масу неозброєних бійців, можуть наробити немало лиха.
На чолі політичного відділу стояв тоді петербурзький робітник, Микола Миколайович Йожиков, людина ще зовсім молода років двадцяти двох, але зріла, розумна й серйозна. Йожиков був у той час і комісаром бригади. В селі не тільки командний склад та червоноармійці, а й жителі ставилися до Миколи Миколайовича з величезною пошаною. Його любили за просту, розумну, ласкаву мову, за те, що на вітер слів не кидав, а, раз сказавши, обіцяне виконував, за те, що в селі не було ніяких бешкетів, і це справедливо приписувалось його моральному впливові на червоноармійців. А бійці любили його — і найбільше любили за те, що в походах він був завжди з ними, в боях сам лежав і біг у цепу, поводився як рівний товариш.
Треба сказати, що в ті часи — на самому початку 1919 року — взагалі в Червоній Армії не була ще розгорнута як слід політична робота. Форми й методи її були неясні, і багато політпрацівників, а особливо з молодших комісарів, були просто найбільш свідомі бійці, що особистим прикладом показували, як треба воїнові Червоної Армії терпіти голод, холод без взуття та одежі, як треба зносити труднощі й нестатки у виснажливих походах; як треба битися відважно, а при потребі,— спокійно, чесно вмирати. Безперервні бої не давали змоги протягом тижнів і навіть цілих місяців розпочати хоча б скільки-небудь зосередженої й систематичної роботи. Обмежувалися випадковими «політнаскоками», а справжню політичну роботу відкладали до кращого часу. Під Алексан- дровом-Гаєм умови були не гірші й не кращі, ніж у інших місцях; резерви були маленькі, стояли вони на відпочинку неподовгу, а головна маса бійців невідлучно була на лінії вогню. Працівники політичного відділу, крім тих, що вели «сидячу» роботу, раз у раз виїздили з політвідділу на позицію, відвозили туди літературу, нові розпорядження, інструкції і вказівки, зв'язувались там з комісарами, партійними осередками, інструктували тих і других; якщо вдавалося, провадили роботу і серед червоноармійців, а коли була потреба — залишивши свої інструкції, брали гвинтівку і йшли в бій. Саме в ті дні, на самому початку березня, троє із співробітників бригадного політвідділу загинуло в нерівному бою, відступаючи лощиною з купкою червоноармійців під натиском величезної лавини козаків.
Авторитет політичних працівників у селянських полках тримався виключно як авторитет найкращих, мужніх і чесних воїнів Червоної Армії. Миколу Миколайовича, отже, поважали надзвичайно і серед бійців його завжди мали як кращий приклад.
На початку березня позиції були біля Порт-Артура — маленького і вщент розбитого селища, що стояло на дорозі до станиці Сломіхінської (від Алгая за кілька десятків верст); через цю станицю можна було вийти на великий шлях Уральськ — Лбищенськ — Сахарна — Гур'єв. Армія, центр якої був в Уральську, мала найближчим часом почати загальний наступ і комбінованими діями відігнати спершу козаків від Уральська якнайдалі, а потім знищити козацьку армію. З боку Александрова-Гая удар мали спрямувати на станицю Сломіхінську, і далі наступ належало розвивати через Чижинські болота, виходячи на великий Уральсько-Гур'єв- ський тракт. Цим маневром перетинався шлях козачим частинам, що відступали під натиском червоного війська, з боку Уральська. День наступу був близький. Алгайська бригада готувалася з гарячковою поспішністю.
Приїхавши в станицю, Федір одразу піщов до політвідділу. Там провели його до Миколи Миколайовича. Закутаний у чорну глуху шубу, з неймовірно кудлатою папахою на голові, у валянках, він сидів у порожньому, високому, зовсім не- топленому кабінеті. Сидів сам один і червоними, тремтячими від холоду пальцями рився у купі паперів, що лежали на столі.
Обстановка в кабінеті убога: стіл та стілець — більше нічого. А на столі — недогризок поганого копійчаного олівця, лампадка з підозрілою грязючкою, певне — чорнилом, замиз- кана ручка, схожа більше на воскову свічку, саморобне прес- пап'є, дві політичні книжки, якийсь «діловий» журнал і ціла купа, безладна пухка купа різноманітних паперів. Привіталися, познайомились. Федір показав йому телеграму, в якій Фрунзе говорив, що «товариш Кличков відряджається для ведення роботи в александров-гайській групі». (Бригада розгорталася в групу, додавалися нові частини).
Йожиков подивився на папірця якось неуважно і мовчки повернув його Федорові. А потім несподівано:
— Ходім, — каже, — я вас влаштую. Чаю, чи що, нап'єтесь, та й відпочинете з дороги…
Федорові хотілося зараз же почати з Йожиковим ділову розмову, з'ясувати загальне воєнне становище, стан політичної роботи, перспективи, вжиті заходи, можливості,— одне слово, з місця в кар'єр. Але Йожиков так швидко і дбайливо відвів його до себе на квартиру, так охоче роздобув окропу і хліба, що ділову розмову поки що довелося відкласти. Кімнату займав він у величезній порожній квартирі; посередині зал, по боках кімнатки; в одній з них оселився і Федір. У залі стояв рояль, і Йожиков, як тільки посадив Федора за стіл, підійшов і одну по одній став поганенько награвати революційні пісні. В кімнаті було холодно й лунко.
Помалу зав'язалася розмова. Федір дивився на моложаве, бліде й суворе обличчя Миколи Миколайовича, милувався ним і почував невимовну радість од свідомості, що такий хороший хлопець керує тут політичною роботою. Як це звичайно буває, вони протягом однієї години встигли один одному розказати свої біографії, історію й умови своєї минулої партійної роботи, як потрапили на фронт і чого сподіваються в близькому майбутньому. Розмова нібито розвивалася цілком нормально, а Федорові все здавалося, що Йожиков чи то куди поспішає, чи то нервується, чи то ображений чимсь і не- вдоволений. З обличчя було видно, що це прямий, одвертий і простий чоловік, а тут він і в очі Федорові ні разу не подивився прямо, — все кліпає та дивиться в землю, потирає руки, не сидить на одному місці, раз у раз схоплюється, посміхається штучно й нещиро, надто запобігливо й поспішно з усім погоджується…