_ «Що за чорт, у чому тут річ?» >— питав сам себе Федір і не знав, як відповісти, як зрозуміти Йожикова.
Прийшли в політвідділ, у холодний кабінет, і тут розмова сама собою набрала майже офіційного напрямку. Йожиков сам говорив мало і ні про що не розповідав, а тільки вислухував Федорові запитання і коротко на них відповідав — неохоче, сухо, нібито навіть зневажливо. Коли входив хтось із співробітників, Йожиков зустрічав його радісно і заводив розмову нескінченно довгу і, очевидно, зовсім не потрібну. Коли б Йожикова взагалі можна було вважати за балакуна — чого ж тут було б і дивуватися? Але Федір правильно визначив, що той — навіть зовсім навпаки — скупий на слова, і особливо в діловій обстановці: тут він або дає розпорядження, або інформує і пояснює лише настільки, наскільки вимагає справа. Тому штучна балакучість Миколи Миколайовича знову-таки здалася Кличкову ненормальною, і знову здивувався він, чому б це уникати Йожикову розмов з ним, Федором, і так радіти кожному співробітникові, який заходить у кімнату?
З коротких відповідей можна було зробити висновок, що партійні осередки всюди існують; товариські суди працюють добре; література є, лекції, збори і мітинги провадяться регулярно й успішно і т. д. і т. д. — одне слово, справу поставлено зразково, і Федорові «ставити й розвивати» роботу, мабуть що, й не доведеться, оскільки він приїхав на все готове.
Признатись одверто, Федір і сам почував себе досить ніяково, приступаючи до нової роботи. Він досі на фронті не бував, нічого тут не знав і тому «вчити» Йожикова не міг, та й приїхав він з найщирішим бажанням працювати, — не командувати, а працювати: питання про субординацію зовсім його не цікавило. З першої ж розмови він про це одверто сказав Миколі Миколайовичу і з глухого мугикання того не розібрав, добре чи погано прийняв він його одвертість. Розмовляючи тепер у кабінеті і чуючи скупі, вимушені відповіді, Кличков вирішив діяти дуже обережно і тактовно, бо запідозрив, що той ображений його призначенням, яке ставило Йожщсова в підлегле становище і зводило з п'єдесталу, на якому він укріпився як у бригаді, так і в самому Алгаї. Досі він був єдиним авторитетним політичним центром: до нього сходилися всі нитки, у нього всі і завжди шукали відповіді — тільки в нього самого, більше ні в кого. А тут раптом приїхав цей Кличков — політичний голова цілої групп, в яку бригада входила лише як частина… Баста! П'єдестал може похитнутися. Кличков Йожикова може потроху затемнити і відтіснити з панівної позиції,— ось сумніви, які, на думку Федора, мусили хвилювати Миколу Миколайовича, ось причини того, чому він з неприхованою неприязню почав ставитися до Федора вже за півтори години після їхнього знайомства.
Насторожився Кличков, не став далі розпитувати і чуттям організатора зрозумів, що йому треба робити.
По-перше, він вирішив ознайомитися фактично, з документів та звітів, з роботою в бригаді, якщо не через Йожикова, то через його помічників і співробітників, добуваючи від них офіціальні звіти і всякі відомості.
В другу чергу він вирішив добитися скликання невеликих нарад-конференцій партійних осередків, культйомісій, контр- госпкомісій, зборів військкомів і т. д. Це допоможе йому одразу багато дечого побачити і зрозуміти.
Далі він мав намір об'їхати частини й поглянути там на справжню постановку роботи і, нарешті, в наступних боях хотів брати участь особисто як рядовий боєць і тим заслужити собі ім'я хорошого товариша і хороброї людини. Ця обставина могла мати вплив на успіх або неуспіх всієї його дальшої політичної роботи.
Найближчі кілька днів, аж до наступу, Федір здійснював наполегливо поставлені перед собою завдання. Він уже не раз розмовляв і в організаційному, і в культурно-освітньому, і в інформаційному відділах, але всюди натрапляв на ту ж таки упереджену й неприязну зустріч: вплив Йожикова почувався скрізь. З великими труднощами вдалося йому все ж таки дістати досить докладний звіт про стан роботи в цілому. Доповідь рясніла загальними місцями, — на цю хибу десятки, сотні разів натрапляв Федір і згодом, коли прийняв ще ширшу політичну роботу. Як звичайно, виклад починається з Адама, потім ідуть вказівки на первісний «хаотичний стан», далі роз'яснюється, що «робота налагоджується», але в деяких своїх частинах ще 4не на належній висоті»; закінчується доповідь вказівкою на безліч ужитих «плодотворних заходів», які, безумовно, усунуть всі існуючі недоліки.
Загалом серед гордих, слів можна було роздивитися, що по полках досить справно й старанно розвозять книжки і створюють бібліотечки; школи грамоти зовсім припинили свою діяльність через бойові операції, а коли вони працювали, то відвідувались погано; всякі комісії формально нібито існують і організовані скрізь, але точних відомостей про їхню роботу нема; мітинги провадяться, але рідко, зате от спектаклі любительськими гуртками ставляться часто й відвідуються охоче. В такому ж роді вся доповідь. Деяке, уявлення про роботу, звичайно, давала й ця сухенька реляція, а все ж головні надії Федір покладав тепер на особистий об'їзд частин і безпосереднє ознайомлення з роботою на місцях.
Спробував він скликати декого з комісарів, — упереджене ставлення зустрів і тут; призначив збори представників осередків, — вони й зовсім не відбулися; призначив мітинг, але політвідділ оповістив погано, і зібралася зовсім випадкова публіка, чоловік п'ятдесят-шістдесят.
Справа не клеїлась. Довго тривати так не могло. — Федір чекав тільки приїзду Чапаева; цей приїзд, вірив він, розрубає гордіїв вузол, роз'яснить усю неясність такого становища.
Післязавтра — наступ. Чому ж нема досі Чапаева? Федір послав запит в армію, але відповіді не дістав. Завтра виступлять на Козачу Таловку, до Порт-Артура, останні частини; до моменту наступу вони будуть у вихідних пунктах.
У штабі призначено останнє засідання, — остаточно обговорюється розроблений детально план наступу. Розпочнеться він одночасно з трьох пунктів; розрахований не так на раптовість, як на загальну свою організованність і перевагу нашої техніки, головним чином кулеметів. Федір, який тоді ще мало що тямив у військових питаннях, уважно прислухався до всього, що на цій військовій раді говорилося, але сам в обговорення і суперечки не вступав, тільки поглядав в обличчя одному, другому, третьому «спецові» і думав:
«А цей — невже зрадник? І невже весь цей пафос — сама тільки фікція, видимість, замилювання очей нашому братові? А назавтра, як тільки все буде готове, невже обернуться вони з друзів на ворогів?»
І особливо пильно, затамувавши подих, вдивлявся він в обличчя полковника, командира бригади:
«Невже?»
Але обличчя в комбрига було з тих, що не викликають побоювань, — одразу до себе прихиляє, змушує вірити.
«А все ж таки, комісаре, пильнуй!»
Засідання ради закінчено. Всі виходили з-штабу.
Весь цей день і цілий вечір один за одним, транспорт за транспортом, караван за караваном ішли на Козачу Таловку. Порожнів Александров-Гай. Завтра підуть останні: він залишиться осиротілий і беззахисний.
V. ЧАПАЄВ
Рано-вранці, годині о п'ятій-шостій, хтось твердо постукав до Федора в двері. Відчинив — стоїть незнайомий чоловік.
— Здрастуйте. Я — Чапаев!
Зникли рештки дрімоти, ніби хто вдарив і миттю витверезив од сну. Швидко глянув йому в обличчя, простяг руку якось надто квапливо, старався бути спокійним:
— Кличков. Давно приїхали?
— Щойно зі станції.т: Там мої хлопці… Я коней послав…
Федір швидко-швидко обмацував його пронизливим поглядом: хотілося якнайшвидше розглядіти, побачити в ньому все і все зрозуміти. Так темної ночі на фронті нишпорить охочий шукач-прожектор, поспішаючи вдертися в кожну щілину, вигнати морок з кутків, оголити соромливу наготу землі.
«Звичайний чоловік, сухорлявий, середній на зріст, видно, невеликої сили, з тонкими, майже жіночими руками; рідке темно-русе волосся прилипло пасмами до лоба; короткий нервовий тонкий ніс, тонкі брови ланцюжком, тонкі губи, блискучі чисті зуби, виголене начисто підборіддя, пишні фельдфебельські вуса. Очі… світло-сині, майже зелені — бистрі, розумні, немигаючі. Обличчя матове, свіже, чисте, без прищиків, без зморщок. Одягнений у захисного кольору френч, сині штани, на ногах оленячі чоботи. Шапку з червоною околичкою тримає в руці, на плечах ремені, збоку револьвер. Срібну шаблю разом із зеленою чумаркою кинуто на скри- і ю…» — так записував увечері Федір про Чапаева.