Певна річ — з дороги треба б чаю напитися, а він чаю пити не схотів, розмовляв стоячи, вістового відіслав до командира бригади, щоб той прийшов у штаб, куди прийде зараз і він, Чапаев. Незабаром гомінкою ватагою ввалилися хлопці, що приїхали з ним; закидали всі кутки речами: на столи, на стільці, на підвіконня покидали шапки, рукавиці, ремені, розклали револьвери, деякі скинули пляшкові білі бомби і недбало ткнули їх тут-таки, серед злинялих шапок та рукавиць. Засмаглі, суворі, мужні обличчя; грубе густе волосся; вайлуваті, незграбні рухи і мова, скроєна нескладно, випадково, зате сильно й переконливо. В декого манера говорити була така дивна, що можна було думати, ніби вони весь час лаються, уривчасто й різко про щось питають, так само різко і наче сердито відповідають; речі летять шкереберть…
Від розмов і суперечок загудів весь будинок: приїжджі жваво і всюди «розташувались», тільки до Йожикова в кімнату не потрапили — вона була замкнута зсередини.
Через дві хвилини Федір бачив, як один з гостей розлігся у нього на неприбраному ліжку,'задер ноги вгору по стіні, закурив і попіл струшував збоку, націлюючись неодмінно допасти на чемоданчик Кличкова, що стояв біля ліжка. Другий привалився до «туалетного^ тендітного стола, і той хруснув, надломився, похитнувся набік. Хтось рукояткою револьвера вибив шибку, хтось баранячим, брудним і вонючим кожухом накрив на столі хліб, і коли його стали потім їсти — гидко смерділо. Разом з цією ватагою, наче ще задовго до неї, вдерлася до кімнати міцна, здоровенна, галаслива розмова. Вона не змовкала ні на хвилину, але й не розросталася, — гу- ла-гула все з тією ж силою, як спочатку: то була нормальна, звичайна мова цих свіжих степових людей. Спробували б розібрати, хто в них тут начальник, хто підлеглий! І натяку нема: поводження однаково стильне, манери однаково різкі, мова самобутня, колоритна, насичена соковитою степовою простотою. Одна сім'я! Але нема ніякої видимої прив'язаності одного до одного або запобігливості, ніякого взаємного піклування, хоча б у найдрібніших випадках, — нема нічого. А водночас бачите й почуваєте, що це одна і міцно зв'язана пачка людей, тільки зв'язана вона іншими узами, тільки викарбувалася вона у своєрідну форму: їх зв'язало, спаяло кочове^, бойове, сповнене небезпек життя, їх зблизили мужність, особиста відвага, презирство до нестатків і небезпеки, вірна, незмінна солідарність, взаємна допомога — все многотрудне й барвисте життя, проведене вкупі, пліч-о-пліч, у строю, в бою. *
Чапаев виділявся. У нього вже було дещо від культури, він не мав такого примітного вигляду, не поводився так, як усі: наче кінь степовий, сам себе на вузді тримав. Ставлення до нього було теж дещо особливе, — знаєте, як іноді по шибці лазить муха. Все повзає, все повзає сміливо, наскакує на інших таких самих мух, перестрибує, переповзає, або зіткнуться і обидві розлітаються в сторони, а тоді раптом наскочить на осу і злякано — чирк: полетіла! Так і чапаєвці: поки самі між собою — цілковита невимушеність; можуть і ляпнути, що на думку спаде, і шпурнути один в одного шапкою, ложкою, чоботом, хлюпнути, скажімо, окропчиком із склянки. Та тільки зустрівся на шляху Чапаев — цих вільностей з ним уже нема. Не від страху, не через те, що нерівня, а з особливої пошани: хоч і наш, мовляв, він, а зовсім особливий, і з усіма рівняти його не з руки.
Це почувалося щосекунди, хоч би як вільно при Чапаєві поводилися, хоч би як галасували, лаялися шестиповерхово":
тільки зіткнуться — картина міняється вмить. Так любили 1 * так поважали.,
— Петька, в комендантську! — наказав Чапаев.
Й одразу вийшов і мовчки побіг Петька: маленький, худенький, чорнявий, що був тут «для особливих доручень».
— Я через дві години їду, коні щоб враз були готові. Верхівців уперед пошлеш, нам з Потаповим санки — живо! Ти, Потапов, зі мною!
І владно кивнув головою Чапаев жовтолицьому сутулому парубкові. Парубкові було років тридцять п'ять. У ньому сміялися сірі добрі очі, а голос хрипів, як воронячий кряк. При могутній, кремезній постаті були дивні його м'які, наче дівочі, рухи.
Потапов розповідав, мабуть, щось веселе й смішне, але почувши слово Чапаева — враз прохолов, погасив, як свічку, усмішку в сірих очах, подивився прямо й серйозно Чапаеву в очі зустрічним поглядом і очима йому сказав: «Чую!»
Тоді Чапаев скомандував далі:
— Окрім — нікого! Комісар от ще поїде, та кіннотників дати трьох. Решта за нами на Таловку. Коней не гнати марно. Бути надвечір! Слухай… — оглянувся Чапаев навколо й побачив, що нема, кого шукав. — Ага… послав же його. Ну, ти, Кочнєв, іди подивись у штабі. Якщо всі зібралися — скажеш.
Кочнєв вийшов. Він видався Федорові гімнастом — такий швидкий, легкий, гнучкий, жилавий. Коротка тілогрійка, коротенькі рукави, малесенька шапчина на потилиці, на ногах черевики, до колін обмотки. Років йому менше як тридцять, а лоб весь у зморшках. Очі хитрі, світло-сірі, ніс широкий і вогкий, він ним шморгає і якось усе шахраювато його набік скривляє. Зуби білі, вовчі, здоровенні; коли сміється — хижо вискалює, наче збирається погризти на шматки.
Був тут Чеков. Впадав у очі широкими рудими бровами, пишними багровими вусами, крокодилячою пащею, монгольськими-вилицями; як п'явка, налита кров'ю, — звисала нижня губа, квадратом випиналося чавунне підборіддя, а над ним, як гриб у чавуні, пітний і рихлий ніс. Під рудими рогожками брів — як вуглини, очі Чекова. Широкі й круті у Чекова груди, важкі лапи-лопати. Чекову сорок років з чимось.
Порався коло чайників, різав хліб, сипав дотепами, сам реготав, усіх зачіпав і всім відповідав Тьоткін Ілля, заслужений червоногвардієць, маляр з професії, добродушний, дзвінкий, загальний улюбленець, охочий до пісень, до ігор, до
забави. Роками трохи старший за Петьку: двадцять шість — двадцять вісім.
Поруч стоїть і чекає терпляче, мовчки хліба від Тьоткіна. Вихор — завзятий кавалерист, запальний командир кінних розвідників, на лівій руці без мізинця. Ця обставина — мішень для дотепів.
— Вихор, штрикни його мізинцем, безпалого хріна.
— А мізинчика покажеш — цигарку дам…
— Дев'ятипала бринда… Пес дев'ятиногий!
Вихора трудно обурити: з природи такий, завжди такий, в бою такий. Багато може мовчки зробити людина!
Більш за всіх штовхався, міцніш за всіх лаявся і галасував Шмарін, — у дубленій чумарці, у валянках (все мерзне, хворий), з хрипким, як у Потапова, голосом, чорноокий, чорноволосий, смуглявий, з усіх найстарший: йому під п'ятдесят.
Кучер Аверка, хлопчина, — тут же з усіма, сперся на батіг, пильно стежить, як клопочуться про закуску та про чай. Обличчя в Аверки багрове, ніс — як цибулина, очі з морозу посоловілі, губи обвітрені, потріскані, на шиї намотана хустка — з нею і спить.
З вістових постійний і улюблений — Лексій, давній знайомий Чапаева, меткий, спритний хлопець. Коли що треба дістати — посилають Лексія: усе добуде, все приготує й принесе. Чи підживитися треба, заколесник на повозку або ремінця до сідла, ліків домашніх добути — нікого не посилають, крім Лексія: найспритніший кругом чоловік.
І що за народець зібрався! Що обличчя — то й тип: сідай і пиши з нього степову поему. У кожного своє. Нема двох, щоб в одно: хлопець до хлопця, як камінь до каменя. А разом усі — перевите і звите молодецьке гніздо. Одна сім'я! Та яка сім'я! -
Увійшов Кочнев.
— Командир бригади в штабі, можна йти…
Зчинився легкий рух — цікавість освітила не одну пару спрямованих на Чапаева очей.
— Ходімо!
І Чапаев мотнув головою до Потапова, ткнув пальцем Шма- ріну і Вихору. Забряжчали шпорами, важко застукали підкованими каблуками, вийшли. Федір разом з ними. Федорові здавалося, що Чапаев приділяв йому надто мало уваги і зрівнював його з своїм «почтом». Десь глибоко від цих підозр затаїлося недобре побоювання, і він згадав, як розповідали про Чапаева, нібито в 1918 році, під час бою, коли він був з військом оточений, а якийсь комісар розгубився, — відшмагав його Чапаев нагаем на возі… Згадав — затривожило погане почуття. Знав, що могли все це й вигадати, могли й перебільшити, тоді і часи були не ті, і сам Чапаев був інший, та й комісар міг трапитися всякий! Федір ішов позаду. І вже саме те, що ішов він позаду, було неприємне.