З командиром бригади Чапаев привітався нашвидку, уривчасто, дивлячись убік, а той галантно зігнувся, пришпорив, потім виструнчився, мало не рапорт випалив. Про Чапаева він багато чого наслухався, тільки все більше з поганого, з хуліганського боку, в кращому разі — знав про Чапаева-дива- ка, а путящого про нього не чув, степовим летучкам про геройство чапаєвське не вірив.
З усіх дверей визирали цікаві. Так десь у купецькому домі визирають із щілин домашні, коли, бувало, приїздить знатний гість. Видно було, що наслухався про Чапаева страхів усяких не лише комбриг. У приміщенні штабу чисто сьогодні, як ніколи. Всі сидять і всі стоять на своїх місцях. Приготувалися, не хотіли осоромитися, а може, і побоювались: запальний Чапаев, хтозна, як подивиться?.. Коли прийшли в кабінет командира бригади, той розстелив на столі бездоганно накреслений план завтрашнього наступу. Чапаев узяв його в руки, подивився мовчки на тонкий рисунок, поклав знову на стіл. Присунув табуретку. Сів. За ним посідали всі, хто був.
— Циркуль!
Йому дали поганенький, іржавий циркуль. Розкрив, покрутив-покрутив, — не подобається:
— Вихоре, піди в Аверки з сумки мій дістань!
За дві хвилини Вихор вернувся з циркулем, і Чапаев став виміряти по рисунку. Спочатку міряв тільки по рисунку, а потім карту дістав з кишені — по ній став викльовувати. Раз у раз питався про відстані, про труднощі переходу, про воду, про обози, про ранкову півтемряву, про степові бурани…
Всі присутні мовчали. Тільки зрідка вкине комбриг у мову його слівце або на запитання відповість. Перед очима Чапаева по тонких лініях карти розгорталися снігові долини, спалені селища, війська, що йдуть у присмерку цепами й колонами, повзли обози, в ушах гудів-свистів холодний вранішній вітер, перед очима мигтіли горбки, колодязі, замерзлі сині річечки, поламані сірі містки, чахлі чагарники.
Чапаев ішов у наступ!
Коли кінчив виміряти — вказав комбригові, де які є помилки: то перехід великий, то привал невдалий, то рано вийдуть, то пізно прийдуть. І всі міркування підтверджував помітками, які робив, поки виміряв. Комбриг згоджувався не дуже охоче, іноді сміючись нишком, у собі. Але згоджувався, відзначав, змінював написане і накреслене. В деяких питаннях, немов за співчуттям і підтримкою, Чапаев звертався то до Вихора, то до Потапова, то до Шмаріна.
— А ти що скажеш? Ну, як думаєш? Правильно кажу чи ні?
Не звикли хлопці балакати багато в його присутності, та й небагато могли вони додати — так докладно й точно все бувало в Чапаева передбачено. На нього і прислів'я переробили: «Чапаеву завжди не заважай… Йому от як: одна голова добре, а дві гірше…»
Це нове прислів'я вигадали тільки для нього. І добре вигадали, бо бували раніше випадки, коли він послухається поради, а потім і бідкається, лається, кляне себе. І не забути ще хлопцям однієї наради, коли вони в розпалі наговорили казна-чого. Чапаев слухав, довго слухав, і навіть підтакував:
— Так, так… Да… Добре… От-от-от… Ду-уже добре…
Співрозмовники думали й справді, що він згоджується та
схвалює. А кінчили:
— Ну, гаразд, — каже, от що треба робити: на все, що балакали, плюнути й забути. Нікуди не годиться. Тепер слухайте, що стану я наказувати!
І почав…
Та так почав, що зовсім по-іншому справу повернув — навіть схожого не лишилося нічогісінько з того, про що так довго радилися.
На нараді тій були всі троє — пам'ятали її, і тепер уже лізли мало, багато мовчали, чудойо знали, коли й де можна говорити, чого не можна:
«Іноді й пораду, може, слід подати, це правда, а іноді і словом одним лиха накоїш!»
Тепер мовчали. Мовчав майже весь час і Федір: він ще не дуже тямив у військових питаннях і деякі пункти насилу розумів або зовсім ніяк собі не уявляв, — це вже потім, по кількох місяцях, засвоїв він бойову й іншу фронтову премудрість, а тепер — чого ж від «шляпи цивільної» було й вимагати.
Заклавши руки за спину, він стояв біля самого стола і заглядав глибокодумно на карту і. на рисунок, то хмурячи брови, то покашлюючи вбік, з явним побоюванням перешкодити діловій розмові. Вигляд у нього серйозний, спокійний. Збоку можна було подумати, що він тут усім рівноцінний співрозмовник.
Федір вирішив давно, до зустрічі з Чапаєвим, установити з ним особливу, обережну, тонку систему відносин: уникати напочатку розмов суто військових, щоб не виявити себе цілковитим профаном; вести з ним політичні розмови, де Федір буде, безперечно, сильніший; викликати його на одвертість, змусити висловитися в усіх пунктах, аж до інтимних, особистих властивостей і подробиць; більше говорити про науку, освіту, загальний розвиток, — і тут Чапаев буде більше слухати, ніяс говорити. Потім… потім зарекомендувати себе хоробрим воїном, — це вже неодмінно і якомога швидше, бо без цього все в очах Чапаева, та й усіх, мабуть, червоно- армійців, прахом піде, ніяка тут політика, наука, особисті якості не допоможуть! "Коли буде проведено цю розвідувальну, підготовчу роботу і Чапаев розкриється, буде зрозумілий, тоді можна і на зближення йти, а поки що — поки що поводитись обережно! Щоб хоч не зрозуміли ввічливість і уважність як підслужування до героя. (Він, звичайно, знав, що ім'я його гримить повсюди, що на дружбу до нього багатьом і багатьом набитися було б дуже приємно). Тільки потім, коли Чапаев буде «духовно полонений», коли він сам буде слухати Федора, можливо, чогось у нього вчитися, — аж тоді йти йому назустріч по всіх статтях. Але гонору — ні-ні: простоту, сердечність і певну грубуватість стосунків встановити тепер же, щоб і думки не було про Федора, як про білоручку, інтелігента, до яких на фронті завжди ставляться підозріливо і з неприхованою зневагою.
Усі ці приготування Кличкова аж ніяк не були дрібницями, вони допомогли йому найпростішим, найкоротшим і най- пввнішим шляхом увійти в середовище, з яким починав він працювати, а в ім'я цієї роботи — зростися з ним органічно. Він не знав ще, де будуть межі «зрощування», але добре розумів, що Чапаев і чапаєвці, вся ця напівпартизанська маса, і характер її дії — таке складне явище, до якого, заплющивши очі, підходити не годиться. Поряд з позитивними тут є й такі елементи, з якими поводитися треба обережно, стежити за їхнім виявом чутко і пильно.
Що таке Чапаев? Як собі уявляв Кличков Чапаева і чому саме з ним він надумав встановити у стосунках особливу, тонку систему? Чи треба взагалі це робити?
Федір, ще працюючи в тилу, чув, звичайно, і читав багато про народних героїв, які спалахували то на одному, то на другому фронті громадянської війни. І коли придивлявся — бачив, що більшість їх із селянства і дуже мало — з лав міських робітників. Герої-робітники завжди були в іншому стилі. Вирісши у величезному робітничому центрі, звикнувши бачити струнку, широку, організовану боротьбу ткачів, він завжди трохи скоса поглядав на напіванархічні, партизанські витівки народних героїв, подібних до Чапаева. Це не заважало йому з величезною увагою до них придивлятися й ставитись, захоплюватись їхніми героїчними вчинками. Але завжди-зав- жди лишалося у нього побоювання. Так і тепер.
«Чапаев — герой, — міркував собі Федір. — Він втілює в собі все нестримне, стихійне, гнівне і протестуюче, що за довгий час назбиралося в селянському середовищі. Але стихія… Чорт її зна, куди вона може обернутися! Бували у нас випадки (хіба мало їх було?), що такий-таки славний командир, як Чапаев, а раптом і пристукне свого комісара! Та не якогось там пройдисвіта, базікала і боягуза, а чудового, мужнього революціонера! А то, дивись, і зовсім піде до білих із своїм «стихійним» загоном…
Робітники — там інша річ: вони не підуть ніколи, ні за яких обставин, тобто ті з них, які свідомо вийшли на боротьбу. Ясна річ, що й серед робітників є вчорашні селяни, є й малосвідомі, є й «занадто» свідомі, що стали білоручками… Але там, там зразу побачиш, з ким маєш діло.