А в цьому от чапаєвському партизанському молодецтві — ой, як багато в ньому небезпечного!»
При такому підозрілому ставленні до стихійної партизанщини і зародилось у Федора бажання якнайтоншим способом установити свої стосунки з новим середовищем, — з таким розрахунком побудувати, щоб не самому в цьому середовищі зваритися, а, навпаки, взяти його під ідейний вплив. Брати з голови, з вождя — з Чапаева. На нього й скерував, на ньому й зосередив свою увагу Федір…
Петька — так майже всі за звичкою звали Ісаєва — висунув у двері свою маленьку пташину голівку, мізинцем поманив Потапова і сунув йому записку. Там було написано:
«Коні і вся готове дилажі Васілю Иваничу».
Петька знав, що в певні місця і за певних обставин заходити йому не можна, і тут діяв завясди подібними записками. Записка приспіла вчасно. Все було сказано, відзначено, підписано, зараз же наказ полетить по полках. Формалістика з прийманням справ забрала небагато часу.
— Я командувати приїхав, — заявив Чапаев, — а не з папірцями морочитися. Для них писарі є.
— Василю Івановичу, — шепнув йому Потапов, — бачу, ти скінчив. Все готово, їхати можна.
— Готово? їдьмо! — швидко підвівся Чапаев з стільця.
Всі розступилися, і він вийшов перший — так само, як перший увійшов сюди.
Надворі, біля ґанку, зібрався натовп червоноармійців: почули, що приїхав Чапаев. Багато хто разом з ним воював ще в 1918 році, багато хто знав особисто, а чули, звичайно, всі до одного. Витягнені шиї, палаючі захопленням і подивом очі, запобігливі, розтягнені до вух усмішки.
— Хай живе Чапаев! — гаркнув хтось із перших, тільки- но Чапаев зійшов зі сходів.
— Ура-а-а!.. Ура-а-а!..
З усіх боків збігалися червоноармійці, підходили жителі, натовп зростав.
— Товариші! — звернувся Чапаев.
Вмить все замовкло.
— Мені ніколи зараз говорити — їду на позицію. А завтра побачимось там, бо приготували козакам хорошу закуску і завтра почастуємо… Поговоримо потім, а тепер — прощавайте!..
Покотилися нові хвилі «ура». Чапаев сів у сани, за ним примостився Потапов. Три кіннотники чекали тут же. Федорові підвели вороного баского жеребця.
— Гайда! — крикнув Чапаев.
Коні рвонули, натовп роздався, закричав голосніше. Так шпалерами і їхали до самої околиці Алгая.
Степова сніжна пустиня одноманітна й нудна. В минулі теплі дні горбочки облисіли було аж до землі, а тепер і їх замело; весь степ завіяло, стягло морозом. Коні йдуть легко і весело. Чапаев з Потаповим сидять майже спинами один до одного, можна подумати—посварилися: обдумують майбутні операції, готуються до завтрашнього дня. За три-чотири кроки від саней поспішають вершники, не ближче і не далі, увесь час на одній відстані, наче на припоні. Федір їде збоку. Він часом відстане на цілу версту і пустить в кар'єр. І любо скакати степом, добре, що кінь такий легкий, охоче скаче.
«Завтра, — думав він, їдучи хиткою риссю, — починається смуга бойового, справжнього життя… І закрутить-покотиться воно — чи ж надовго? Хто може знати долю його? Хто може вказати день перемоги^ І коли ж буде вона, перемога наша? День за днем, день за днем у походах проскачуть, у боях, у небезпеках, у тривозі… Чи збережемося ми, пушинки? І хто повернеться в рідні палестини, хто залишиться тут, у чорних лігвах, на сніжних пустирях степів?»
І полізли в голову життєві спогади, постали милі, знайомі обличчя… І сам собі уявлявся вбитим: лежить на снігу, роз- кинувши широко руки, із закривавленою скронею. Аж жаль стало. Раніша. жаль цей до себе самого перейшов би неодмінно в тривалий смуток, а тепер — струсив, одігнав, їхав далі спокійний, смішком посипав свою смерть.
Так минуло години дві з половиною. Чапаю певне, набридло сидіти нерухомо, — спинив санки, посадив на своє місце одного з вершників, сам поїхав верхи. Під'їхав до Федора.
— Виходить, разом тепер, товаришу комісар?
— Разом, — відповів Федір і зразу помітив, як міцно, твердо, наче впаяний, сидів Чапаев у сідлі. Потім оглянув себе: наче прив'язаний.
«Труснути як слід — і геть полечу, — подумав він. — От Чапаев, дивись — цей уже хоч би що — не вискочить».
— Ви давно воювати почали?
І Федорові здалося, ніби той посміхнувся, а в голосі почулася іронія. «Знає, мовляв, що на фронті я тільки-тільки, ну й підсміюється».
— Тепер от починаю.
— А то по тилах були? — знову спитав Чапаев.
І знову запитання ущипливе.
Треба знати, що тиловик для бійців таких, як Чапаев, — це найнікчемніша, найнедостойніша істота. Про це Федір догадувався й раніше, а останніми тижнями переконався остаточно, їдучи і розмовляючи багато разів з бійцями і командирами.
— По тилах, кажете? Ми в Іваново-Вознесенську працювали… — з удаваною байдужістю промовив Федір.
— Це за Москвою?
— За Москвою, верст триста буде.
— Ну, і що там, як діла йдуть?
Федір зрадів зміні теми, ухопився жадібно за останнє запитання і пояснив Чапаю, як тяжко і голодно живуть івано- во-вознесенські ткачі. Чому ткачі? Хіба нема там більш нікого? Але вже так завжди виходило, що, говорячи про Іваново-Вознесенськ, Кличков бачив перед собою одну багатотисячну робітничу рать, пишався тим, що близький був з цією раттю, і в сцогадах своїх трохи навіть прозував.
— Виходить, погано живуть, — згодився серйозно Чапаев, — а все через голод. Якби голоду не було — де там: та тут і вся справа інакше пішла б… А жеруть же як, сучі діти, не думають, мабуть, про те…
— Хто жере? — не зрозумів Федір.
— Козачня… Все їй ніпочому…
— Ну, не все ж козацтво таке…
— Все! — скрикнув Чапаев. — Ви не знаєте, а я скажу: все! Чого там… ота-ак!
Чапаев нервово засовався в сідлі.
— Не може бути, щоб усі…^- протестував Федір. — Хоч скількись там, а е ж такі, що з нами. Та стривайте, — згадав він з радісним хвилюванням, — хоч би і в нас ось тут, у бригаді, з козаків уся розвідка кінна?
— В бригаді? — трохи замислився Чапаев.
— Так-так, у нас, у бригаді.
— А це, мабуть, міські… тутешні навряд, — не зразу піддався на доводи Чапай.
— Я вже не знаю, міські чи ні, але факт… Та й не може бути, товаришу Чапаев, щоб козацтво, ну, все було проти нас. По суті справи цього не може бути…
— Чому ж? От побудете з нами, тоді…
— Ні, скільки б я не був — однаково не повірю!
Голос у Федора був твердий і суворий.
— Про поодиноких що й говорити, — почав потроху здаватися Чапаев. — Звісно, трапляються, — та мало…
— Ні, не поодинокі… Ви це даремно… Ось пишуть з Туркестану — на цілу там область козацькі полки встановили Радянську владу… А на Україні, на Дону… та хіба мало?
— Надійтеся, вони от покажуть… сучий хвіст!
— Ну, чого ж надіятися, я не надіюсь, — пояснив Чапаеву Кличков. — І в вашій думці правди багато… Це правда, що козацтво — вороння чорне, правда… Хто ж проти того? Царська влада на те про них і дбала… Але ви подивіться на козацьку молодь, — ця вже не старим рівня… З молоді найбільше до- нас і йдуть. Сивобородому козакові, певна річ, важче миритися з Радянською владою… в усякому разі, тепер важко, поки не зрозумів він її. Адже думають казна-що про нас і всьому вірять: церкви, кажуть, на хліви коров'ячі обертаємо, жінки у нас в усіх спільні, жити заганяємо всіх докупи, пити і їсти разом — за один стіл неодмінно… Де ж тут помиритися козакові, коли він з діда-прадіда звик і до церкви, і до свого ситого багатого хазяйства, до чужої праці, до степового, свавільного життя?
— Іксплататори, — вимовив через силу Чапаев.
— От-от, — стримав Федір усмішку. — Саме в експлуатації вся суть справи. Адже багаті козаки експлуатують не лише іногородніх або киргизів, вони й своїм братом-козаком не гребують… Отут саме 5 виходить розлад. Тільки старі, хоч вони і ображені, помирилися з цим, вважають, що сам бог так дав, а молодь — ця простіше, сміливіше на справу дивиться, тому до нас більше йдуть молоді… Старих — цих не звернеш, цих тільки зброєю і можна пройняти.
— Зброєю, зброєю, — труснув головою Чапаев, — та воювати важко, а то б що…
Федір не зрозумів, до чого Чапаев це сказав, але відчув, що недаремно сказано, що тут розуміти щось треба особливе під цими словами…