Сам нічого не відповів і чекав, як той пояснить, розвине свою думку.
— Центри наші — от що… — кинув невиразно Чапаев щё одну заманливу темну фразу.
— Які центри?
— Та от, понапхали там усякої сволоти, — бурмотів Чапаев ніби тільки для себе, але так бурмотів, щоб Федір все ясно чув. — Він мене колись під рушницею на морозі цілими днями тримав, а тут, будь ласка… От вам м'яке крісло, пане генерал, сідайте, командуйте, як вам заманеться: мовляв, можете дати, а можете не давати патронів, хай дрючками б'ються…
Це Чапаев зачепив найгостріше своє питання — про штаби, про генералів, накази і репресії за невиконання, — питання, яке в ті часи стояло поперек горла не самому лише Чапаеву і не тільки Чапаєвим.
— Без генералів не обійдешся, — буркнув йому заспокійливо Кличков, — без генералів що ж за війна?
— Ще й як обійдемося…
Чапаев міцно зім'яв поводи.
— Не обійдемося, товаришу Чапаев… Відвагою самою великого діла не зробиш — знання потрібні, а де вони в нас? — Хто їх, знання ті, крім генералів, дасть? Вони ж цього вчилися, вони й нас повинні вчити… Буде час — свої в нас учителі будуть, але поки що нема ж їх… Нема чи є? Отож-то! А якщо нема, в інших вчитися треба!
— Вчитися? Та-ак! А чого вони навчать? Чого? — цалко запитав Чапаев. — Ви думаєте, скажуть, що робити треба?..~ Еге, так і сказали!.. Був я й сам в академії у них, два місяці крутився, як муха в окропі, а тоді плюнув та знову сюди. Робити нічого там нашому братові… Один — Пєчкін от, професор є, лисий, як коліно, — на екзамені: «Знаєш, — каже, — Рейн-ріку?» А я всю німецьку воював, як же мені не знати? Тільки подумав: навіщо я йому відповідати буду?
— Ні,— кажу, — не знаю. А сам ти, — питаю, — знаєш Солянку-ріку?
Він витріщив очі — не сподівався цього, авжеж.
— Ні,— каже, — не знаю. А що?
— Отож і питати нема чого… А я на Солянці поранений був, п'ять разів її сюди й туди переходив… Що мені твій Рейн, на якого він чорта? А на Солянці я мушу кожен горбочок знати, бо тут ми з козаками воюємо!
Федір засміявся, подивився на Чапаева здивовано і подумав: «Це ж у народного героя, у Чапаева, які дитячі думки! Мабуть, усякому своє: кому наука, а кому і не дається вона. Два місяці от побула людина в академії і нічого не знайшла там хорошого, нічого не зрозуміла. А й людина ж розумна, тільки сира, мабуть, дуже… довго обсушуватись Фреба…»
— Мало побули в академії,— сказав Федір. — За два місяці всього не засвоїш… Важко це…
— Хоч би й зовсім там не бувати, — махнув рукою Чапаев. — Мене вчити нічого, я й сам усе знаю…
— Ні, воно як же не вчитися, — заперечив Федір. — Вчитися завжди є чого.
Авжбж є, тільки не там, — підхопив збуджений Чапай. — Я знаю, що є… і буду вчитися… Я скажу вам… Як прізвище ваше?
— Кличков.
— …Скажу вам, товаришу Кличков, що майже неграмотний я зовсім. Тільки чотири роки як писати навчився, а мені ж тридцять п'ять років! Усе життя, можна сказати, у темряві ходив. Ну, та буде вже — іншим разом поговоримо… Та от, мабуть, і Таловку видно…
Чапаев дав шпори. Федір зробив те саме. Нагнали Потапова.
Через десять хвилин в'їздили в Козачу Таловку.
VI. СЛОМІХІНСЬКИЙ БІЙ
Козача Таловка — це маленьке, дощенту спалене селище, де вціліли три засмалені мазанки та незграбно і довгов'язо стирчать всюди обгорілі печі. Халупа, де тепер вони спинилися, була набита червоноармійцями, що сиділи і лежали, — вони зупинились тут, чекаючи походу.
їх не чіпали, не турбували, нікуди не виживалй: як лежали, так і лишилися лежати. Ті, що сиділи, посунулися, звільнили лаву, самі розбудили декого, хто хропів особливо завзято, заважав розмові.
Уже набрякли степовими туманами присмерки, в халупі було темно. Не знати звідки бійці дістали недогарок церковної свічки, приладнали його на слизьке чайне блюдце, збилися навколо стола, розстелили карту, розглядали й обговорювали подробиці ранкового наступу. Чапаев сидів посередині лави. Обидві руки поклав на стіл: в одній — циркуль, у другій — заструганий гостро олівець. Командири полків, батальйонні, ротні і просто рядові бійці примкнули кільцем — то_ сперлися на лікті, то посхилялися, поперегиналися над столом, — і всі вдивлялися пильно, як водив Чапаев по карті, як ступав журавлиним ламаним кроком — маленьким білим циркулем. Федір і Потапов умостилися поруч на лаві. Тут, по правді кажучи, ніякої наради і не було, — Чапаев узявся лише ознайомити, розказати, попередити. /
Всі мовчали, слухали, дехто записував його окремі вказівки та поради. В серйозній тиші тільки чути було чапаєв- ський владний голос та свисти і хропіння сонних бійців. Один, що в кутку, розсвистівся веселою сопілкою, і сусід брудною підошвою величезного чоботиська повільно й поважно провів йому по носі. Той схопився, тупо й безтямно озирався спросоння — не міг нічого зрозуміти.
— Тихше, ти, бузьку, — посварилися на хлопця сердито.
— Кого тихше?
І сонні очі його були безглузді й смішні.
Хлопця привели до пам'яті, давши штурхана в спину; він підвівся, протер очі, узнав, що тут Чапаев, — і сам, вставши лагідно навшпиньки, до самого кінця вслухувався уважно в його мову, може, й не розуміючи навіть того, що говорить командир.
Незабаром під'їхала з Александрова-Гая решта чапаєв- ців. Вони насунули в халупу, і тиснява вже тепер аж тужавіла.
Чапаев повчав далі:
— …коли не зразу — не вийде тут нічого: обов'язково враз! Як наскочив — тут йому нікуди ступити… Всіх звідси Спустити зараз же, години за дві. Зрозуміли? Біля Порт-Ар- тура до світанку треба бути. Щоб усе в темряві, коли й світла нема справжнього, — зрозуміло?
Кивали йому згодливо головами, тихо відповідали:
— Зрозуміли… Звісно, в темряві… Вона, темрява, якраз.
— Наказ у вас на руках, — вів далі Чапаев, — там у мене години всі зазначені, де спинитися, коли рушати в похід.
Вірити треба, хлопці, що діло добре пройде, це найголовніше… А коли не віриш, що переможеш, то й не ходи краще… Я зазначив тільки години та місця, на цьому одному не переможеш, — самому все треба доробити… І перше діло — обережність: ніхто не повинен знати, що пішли в наступ, ні-ні… Узнають — пропало діло… Коли трапився на дорозі козак або киргиз, та й мужик, все одно, — затримати, не пускати — потім розберемо.
— Є такі,— мовив хтось із кутка.
— Є, і держи, — підхопив Чапаев весело. — Ти на нього, на козака, оглядайся з усіх боків. Знаєш, який він є: вискочить ворог з-під стола… Він тутечки вдома, всі стежки, яри всі знає… Це знову ж запам'ятай. Та не панькайся з ним, з козаком… будеш панькатися — він тебе сам у жилу витягне…
— Правильно… Що й казати… Козак завсіди за спиною…
Ділова частина бесіди закінчилася.
Всемогутній Петька дістав хліба, закип'ятив у казаночку води, дістав цукру — шість обсмоктаних сірих грудочок. Компанія весело загомоніла. Гвалт у хатині виріс густий і соковитий. Бійці, котрі спали досі похідним, чавунним сном, попрокидалися здивовані: хто від крику, хто від смілйвих штурханів, від човгання по обличчю чоботом, гвинтівкою, шинеллю — як прийдеться. Заметушився кожен із своїм посудом. Через п'ять хвилин висунули столик насередину, а навкруги попритикалися на сідлах, на дошках, на полінах, а то й посідали навпочіпки, припали до підлоги. Церковна жовта свічечка блимала тихенько, і було видно тільки розпливчасті чорні тіні та воскові плями замість облич.
Федір почував себе незвичайно в цій дивній, новій обстановці. Йому здавалося, що ніхто його зовсім не помічав. Та й кому, навіщо його було помічати? Ну, комісар — то що з того?! У військовій справі він указати поки що нічого не міг; політикою тут не час поки що займатися — звідки ж його помітити? «Буде час, зійдемося, — подумав він сам собі,— а тепер можна і в тіні постояти».
Він навіть самотнім себе відчув серед цієї тісної сім'ї бойових товаришів. Йому аж заздрісно стало, що кожен з них — от хоча б цей Петька, замурзане галченя, — і він тут усім ближчий, рідніший, зрозуміліший за нього, Кличкова. А як вони всі шанували свого Чапая! Як тільки звернеться до кого — очманіє людина, за щастя вважає говорити з ним. Коли похвалить трохи — хвалений цього ніколи не забуде. Посидіти за одним столом з Чапаєвим, потиснути йому руку — це для кожного надзвичайна гордість: потім про те і розповідати стануть, та розповідати ревно, розповідати статечно, бувальщину перемішуючи з чудесною небилицею.