Федір вийшов з халупи і пішов був у поле, але почув, що в хаті співають. Він повернувся, протовпився знову до стола. Слухав.
Заспівав сам Чапаев. Голос у Чапаева металічний, деренчливий і зразу начебто неприємний. Але потім, як вслухатися, вабили щирість і захоплення, з якими співав він улюблених пісень. Улюблених було небагато, всього чотири чи п'ять, їх знали до останнього слова всі його товариійі: мабуть, часто співали! Чапаев міг брати ноти неймовірної висоти, і в такі хвилини завжди страх брав, що зірветься. Але ніколи, ні разу не зірвав Чапаев пісні; тільки як дуже перекричить — охрипне і днів чотири ходить мов темна хмара: без пісні завжди був похмурий Чапаев, і не міг він, не. співаючи, прожити дня. Що йому страшна обстановка, що йому вимученість похідна, або дрож після бою, або сонна дрімота після праці,— неодмінно викроїть хоч десять хвилин, а поспіває. Іншого такого любителя пісень шукай — не знайдеш: йому пісні були, як хліб, як вода, І хлопці його, за дружною звичкою, за компанію невгамовну — не відставали від Чапая.
Пісенька йшла до кінця така ж розтріпана, пуста, беззмістовна. І любив її Чапаев більше за приспів — він так добре пасував до цього партизанського, кочового, неспокійного життя:
Цей приспів, підхоплений хором, як грім по хмарному небу, несамовито ржав понад степами. Потім про Стеньку любили, про Чуркіна-отамана і про те, як:
Так проспівали, прогомоніли до півночі. Потім приткнулися хто де зумів, поснули.
Наступ розрахований був так, щоб під Сломіхінською опинитися, як тільки почне світати. Наступали з трьох боків полками. Полк, що стояв тут, у Таловці, йшов у центрі, бив на саму станицю, два інші з флангів обходили півколом.
Полк з Таловки, на повозках, умовилися відправити незабаром: через годину-півтори. Але тепер ще все було спокійно, і нема ніде похмурих ознак близького бою.
Федорові не спалося. Він спробував був і сам примоститися на підлозі, голову поклавши на козацьке холодне сідло, — ні, не заснути! Чи то звички нема на сідлах спати, чи то од вітру, що гуде невгамовно в грудях у цю першу ніч перед першим боєм.
їм що! Десятки десятків раз бували вони в боях: вщент переконтужені, з перебитими кістками, пробитими головами, продірявлені кулями наскрізь, — їм що! І нічого для них тут нема дивовижного. Ач яка дивина: ніч перед боєм! Вони таких ночей відхропли чимало, ці ночі не відрізняються для них од інших тихих ночей. Але в кожного, обов'язково в кожного, була тут колись у житті своя «перша бойова ніч»! І тоді він, певно, як Федір, бушував у цьому хаосі нерозв'язаних суперечностей і похмурих чекань, беззвучно скиглив од томливих думок та почуттів.
Не спалося. І не тільки не спалося — гнітив невимовний, Небувалий тягар. Подивиться навкруги — в мертвотному блиманні церковного недогарка видно, як розкинулися, скорчилися, переплелися на підлозі бійці в спільній купі, без розбору.
«Так само от на полі битви, певно, валяються трупи, безладно, в агонією скручених позах, то купами, то поодинці, то рівними рядочками скошених кулеметами бійців».
У напівтемряві і обличчя здавалися блідішими, як у покійницькій, і хропіння, то зриваючись залпами, то роздягаючись протяжними свистами та зітханнями, нагадувало стогін…
Федір вийшов з халупи, почував, що не засне. Чи не краще на свіже повітря морозної ночі? А ніч тиха, чорна, степова. Високо в небі зелені зорі. Вітер легкий і вільний, який буває тільки в степу.
Серед руїн спаленої станиці, просто неба розташувався полк. Де-не-де біля згасаючих вогнищ можна було розглядіти похилені постаті самотніх бійців: то вартові, то, як він, такі ж от бідолахи, змучені безсонням, не знають, як перед боєм скоротати ненаситний час. Вони ліниво підкидали в огонь мокрі тріски і вологі лозинки, зібрані в степу, — дров у у степу не дістати, — заклопотано ворушили вугілля, щоб не погасло вогнище, щоб не зостатися в чорній сліпій темр^іві.
Там, де згуртувалося трое-четверо навколо вогнища, пораються з казанками, там варять юшку і чай, розлягається далеким громом рокотливий регіт, розважаються хлопці жартами, по-своєму вбивають передпохідні години.
А ніч темна-темнюща. І сувора. Обповзла навкруги, оперезалась страхами, розсипалася в мільйонах тонких шелестів — вони ще моторошніше загострили мовчання степу.
В степу, біля руїн, наче привиди, ворушились плавно і велично величезні кошлаті верблюди. Пірнали спритно в пітьму якісь химерні тіні. З чорного мороку на світлу тремтливу смугу вогню вискакували раптом людські постаті і так само раптово, швидко зникали в чорній безодні ночі. В усьому була невимовна сувора зосередженість, виразне чекання чогось великого і остаточного: чекання бою!
Скільки потім не доводилось Федорові проводити ночей у чеканні ранкового бою — всі вони," ці ночі, схожі одна на одну своєю суворою серйозністю, своею поглибленою і похмурою величчю. Такої ночі, коли пройдеш по цепах, переступаючи через голови сонних червоноармійців, мозок густо наливається думами про нашу боротьбу, про людські страждання, про ці от спокутні жертви, що трупами червивими залишаються безвісні на полях громадянської війни.
«Ось вони лежать, стомлені походами бійці. А завтра, як тільки блисне ранок, підуть вони в бій і цепами і колонами, колонами і цепами, то залягаючи, то схоплюючись у перебіжку, то знову і знову западаючи ницьма в звіркові ямки, вириті нашвидку' маленьким заступом або просто видряпані мерзлими пальцями рук… І багатьох не стане, навіки не' стане: вони, безмовні й нерухомі, зостануться лежати на пустинному полі… Кожен з них, що залишиться в полі на поживу гайворонню, — такий маленький і самотній, що так непомітно прийшов на, фронт і так безслідно вибув з бойових лав, — кожен з них віддав усе, що мав, і без останку і мовчки, без барабанного бою, ніким не пізнаний, ніким не уславлений, — випав він непомітно, наче дрібненький гвинтик з вогнедишної сталевої потвори…»
Федір побачив, як здоровенний кучерявий парубок схилився над вогнем, порається з картоплею, перевертає, проколює її на згасаючих жаринах вогнища… Він раз у раз сує в попіл багнет, вихоплює звідти проколену картоплину, помацає пальцем, несміливо до губ її піднесе — просто з вогню! І швидко сплюне, скине з вістря назад у попіл: він увесь захоплений своїм невинним заняттям. Певно, і в нього в голові тепер цілий рій невідступних думок, швидких і мінливих спогадів… Про що він думає так зосереджено, втупившись невідривним поглядом у згасаюче вогнище? Вже неодмінно про село, про роботу, про життя, яке залишив для фронту і до якого вернувся б, — ах, вернувся б з такою радістю й охотою! Та хіба мало що передумає він цієї ночі… А от на ранок привезуть його, може, сюди ж — з одірваною ногою, з пробитими грудьми, з розтрощеним черепом… І буде страшно хрипіти, повільно і марно, з зубовним скреготом розправляти перебиті хрусткі члени, буде страшний і дикий, весь залитий кров'ю, весь обліплений кривавими багровими згустками… Знімуть оцю ось, кимсь ніжно любиму чорну шапку кучерів, поголять широку круглу голову й почнуть порпатися в чутливому закривавленому тілі сталевими ножами та голками… Брр…
А сусід, оцей мужичок, що з рудою бородою, вже немолодий — йому під сорок. Теж не без думи сидить. І нічого ото, ані слова єдиного не кажуть вони один до одного: обидва поринули в свої особливі думи, у кожного тепер загострено, прискорено пульсує власне, зв'язане з усіма і від усіх особливе життя… Не до розмов — тут слова не до речі. Він сидить, рудобородий мужичок, наче змерз і захолов у нерухомій позі: руки схрестив на животі, підібгав під себе задубілі ноги, немигаючим опівнічним поглядом втупився у вогнище — і думає. Завтра він так само, може, без руху зостанеться лежати на сніжній рівнині, серед інших, як він, трупів, що чорніють і багровіють на чистому пухкому сніжному килимі… Тільки в одному, в єдиному місці, коло скроні, сніг просвердлить чорною діркою червона кров… Більше не буде навколо ніяких слідів.