Оці ось худенькі в ластовинні руки вже не будуть складені на животі — вони будуть розкидані, як у маренні, по боках, і буде здаватися, ніби мужичка розіп'яли і невидними цвяхами прибили до сніжного лона… Олов'яний погляд буде так само нерухомий, як тепер: мертвий, застиглий погляд задубілого трупа.
Федір ясно собі уявив Ці мертві картини, які лишилися в пам'яті з минулої війни, коли підбирав і лікував поранених солдатів…
— Хто йде? — окликнув вартовий.
— Свій, товаришу…
— Пропуск?..
— «Затвор»…
Вартовий з руки на руку перекинув важку гвинтівку, знизав од холоду плечима і пішов, зник у темряві.
Федір повернувся в халупу — там несамовитий метався хропіт і свист. Націлився в першу щілину між сплячими тілами, приловчився, протиснувся, вигнувся, ліг… Ліг — і заснув.
Було ще зовсім темно, коли посідлали коней і з. Таловкн риссю рушили на Порт-Артур. (До речі, чому назвали Порт- Артуром це маленьке, тепер дощенту спалене селище?) Проймав дрож; у всіх недоспані нервові, дикі позіхи. Вдосвіта у степу холодно й суворо: крізь шинель і крізь сорочку впиваються тонкі крижані голки.
їхали — не розмовляли. Тільки під самим Порт-Артуром, коли блиснули в похмурому небі перші вибухи шрапнелі, обернувся Чапаев до Федора:
— Почалося…
— Так…
І знову змовкли і ні слова не говорили аж до селища. Пришпорили коней, поскакали швидше. Серце" сплющувалось і завмирало тим невимовним, особливим хвилюванням, яке охоплює завжди, коли зближаєшся з місцем бою, і незалежно від того, полохливий ти і боязкий чи сміливий і відважний: спокійних нема, це тільки рицарська балаканина, ніби є цілком спокійні в бою, під огнем, — таких пнів в роді людському нема. Можна звикнути здаватися спокійним, можна поводитися з гідністю, можна стримувати себе і не піддаватися швидко впливові зовнішніх обставин, — це питання інше. Але спокійних у бою і за хвилини перед боєм — нема, не буває й не може бути.
І Чапаев, загартований боєць, і Федір, новак, — обидва сповнені були тепер цим дивним станом. Не страх це і не жах смерті, це — найвище напруження всіх духовних струн, надзвичайне загострення думок і квапливість — неймовірна, незрозуміла квапливість. Куди треба квапитися, отак-от особливо поспішати, — цього не усвідомлюєш і не розумієш, але всі поривчасті рухи, всі твої слова, уривисті й короткі, бистрі, чутливі погляди — усе говорить про те, що весь ти в цю мить — стихійна квапливість. Федір хотів щось спитати в Чапаева, хотів узнати його думки, його стан, але побачив серйозний, майже сердитий вираз чапаєвського обличчя — і промовчав. Під'їхали до Порт-Артура; тут стояли обози, на попелищі спаленого селища сиділи купками обозники-се- ляни, наливали з казанків гарячий чай і смачно так, ситно, апетитно снідали. Чапаев зіскочив з коня, виліз на вцілілу високу стіну, складену з кізяка, і в бінокль дивився в той бік, де рвалася шрапнель. Сутінки вже розповзлися, було зовсім видно. Тут пробули кілька хвилин і знову на коней — поскакали далі. Назустріч — селянська підвода, в ній щось лежить, укрите старенькою, потріпаною свитою.
— Що везеш, товаришу?
— Та от солдатика поранило…
Федір поглянув у віз і роздивився під свитою обриси людського тіла. Повернув коня, поїхав поруч. Чапаев їхав далі.
— Тяжкий?
— Тяжкий, батечку… І голову йому, і ноги…
— А перев'язаний?
— Зав'язали, аякже, весь укритий.
У цю мить поранений застогнав, поволі висунув з-під сірого покривала забинтовану скривавлену голову, розплющив очі і подивився на Федора мутним, важким поглядом, наче говорив: «Так, браток, півгодини тому і я був здоровий, як ти… Тепер ось — дивись… Зробив своє діло і йду геть… Скалічений… хай уже інші — черга за ними… А я чесно йшов і… до кінця йшов. Сам бачиш — везуть…»
Уривки цих думок проскочили у Федора в голові. І було нестерпно тяжко тому, що це перший… Будуть інші — ну, то. що ж? На тих спокійніше буде дивитися — на те і бій. Але цей перший — о, яка тяжка ти, перша свіжа втрата!
І так само швидко, як ці думки, промайнули інші — не думки, а картинки, недавні, вчорашні, там, у Козачій Талов- ці, біля вогнища… Може, він теж, як той, учора тільки, та й не вчора, а сьогодні вночі — зосереджено пропікав десь біля вогнища напівгнилу картоплю, настромляв її на багнет і виймав, перевіряючи гарячу, розпечену… губами?
Федір поскакав доганяти Чапаева, але той, мабуть, взяв убік. Вони зустрілися тільки в цепу.
І спереду, до фронту, з позиції тяглися повозки: одні — із снарядами, з патронами, порожні — по ранених, інші, назустріч їм, лише з одною незмінною і страшною поклажею, із скривавленими людськими тілами.
— Далеко наші? — спитав Федір.
— А недалечко, отут, верст за п'ять буде…
Праворуч, за річкою Узенем, стоять киргизькі аули, козаків звідси вибили вогнем. Видно через річку, як бродять там туди й сюди дозорні — два червоноармійці. Вони заглядають у ярочки, перевіряють за купами каміння та кізяків, чи не завалився де поранений, товариш… Щораз ближче, гучніше гуде батарея, щораз ближче, виразніше вибухають снаряди… Ось уже й цепи чорніють удалині. Які ж тут п'ять верст? Мабуть, і двох не буде. Довга, видно, здалася мужичкові дорога під артилерійським огнем!
Під'їхав Федір до другого цепу і тут побачив Чапаева. З ним ішов командир полку, вони про щось серйозно, спокійно говорили: *
— Посилав — не повернувся, — відповідав на попереднє запитання комполку.
— А ще послати! — рубонув Чапаев.
— І ще посилав — однаково…
— Знову послати, — наполягав Чапаев.
Командир полку на хвилину замовк. У Чапаева гнівом запалювалось серце. Здригнулися повіки, хижо блиснули у віях очі, насторожились, як звір у хащі.
— Звідти були? — гостро спитав Чапаев.
— І звідти нема.
— Давно?
— Понад годину.
Чапаев міцно зсунув брови, але нічого не сказав і далі розмови провадити не став. Федір зрозумів: мова йшла про зв'язок. З одним полком зв'язок був дуже добрий, з другим — нема нічого. Аж потім з'ясувалося, що бійці усумни- лися в своєму командирові — він колишній царський офіцер. Вони вирішили раптом, що офіцер веде їх під розстріл. І не пішли, надовго затримались, усе галасували та з'ясовували, пробаляндрасили найгарячіший час.
Федір ішов поруч Чапаева, коней вели на поводі. Тут же, нечутний, опинився Потапов, неподалік — Тьоткін Ілля, по- руз з Тьоткіним — Чеков. Коли вони тут з'явилися, Федір не знав: у метушні, коли з Таловки виїхав з Чапаєвим удвох, він не помітив, чи лишилися хлопці в халупі, чи поскакали вони раніше вночі, після пісень.
До першого цепу було з півверсти. Вирішили їхати туди. Та ось зірвався різкий вітер, несподіваний, раптовий, як це часто буває в степу, пішов лапатий, розкислий сніг, густо заліплював обличчя, не давав іти вперед. Наступ припинили, та хуртовина крутила недовго — через півгодини цепи знову рушили. Кличков з Чапаєвим роз'їхалися по флангах, — тепер вони були вже в першому цепу. Замаячів з правого боку хутір Овчинников.
— Тут, гадаю, засіли козаки, — сказав Чапаев, показуючи за річку. — Мабуть, бійка буде коло хутора…
Цього разу Чапаев помилився: тікаючи, козаки й не думали чіплятись за хутірець, вони постріляли, тільки щоб настрахати, і пустилися навтіки без ніякого опору.
Підходили до Сломіхінської. До станиці лишалося півто- ри-дві версти. Тут рівна широка місцевість, сюди з станиці бити особливо зручно й легко. А козаки мовчать… Чому вони мовчать? Це зловісне мовчання страшніше за всяку стрілянину. ЧЬ не йде там хитра підготовка, чи не готується пастка? Билися тільки на тому березі Узеня, а тут — тут тихо.