Федір їхав попереду цепу, покурюючи, і бравував своїм молодецтвом: от, мовляв, який я сміливий, дивіться, — я їду верхи перед цепом і не боюся, що зніме козацька куля…
Це вихлюпувала з нього хлопчача похвальба, але в ті хвилини і вона, може, була потрібна. По-перше, підносився авторитет комісара, а потім і цеп це завзяття безперечно підбадьорювало: коли їде кінний перед цепом, цеп почуває себе весело і бадьоро, — про це знає кожний боєць, що ходив у цепу. Але можлива ця бравість, звичайно, тільки перед боєм: коли відкрився вогонь і почалися перебіжки, тут довго не нагарцюєш…
Чапаев гасав стрімголов, — він був заклопотаний встановленням зв'язку між полками, піклувався про підвіз снарядів, про обози…
Федір проїхав з краю в край, повернувся на правий фланг, зліз з коня і сам пішов у цепу, тримаючи коня на поводі. Батарея зосередила вогонь. Станиця все ще мовчала. І поки вона мовчала, ішов Федір спокійний, жартуючи, трохи позуючи своєю простотою і уявною звичністю до таких справ: він удавав з себе старого ветерана, прокуреного в пороховому диму. Але ж це було тільки перше його бойове хрещення, — чого від «цивільної шляпи» й сподіватися? Ви краще подивіться, що сталося з ветераном через п'ять хвилин.
Підпустивши сажнів на триста, козаки вдарили гарматним огнем. За артилерією з навколишніх вітряків різонули кулемети. Федір зразу розгубився, але й знаку не дав, як усередині щось раптом перевернулося, опустилося, похололо, начебто полили гарячі нутрощі м'ятними студеними краплями. Він якийсь час іще йшов, як ішов досі, аж ось трохи відділився, трохи відстав, пішов ззаду, сховався за коня.
Цеп залягав, підводився, мчав у перебіжку і знову залягав, повисвердлювавши нашвидку в снігу невеличкі ямки, посхилявши туди голови, як неживі. Ховаючись за коня, і він перебіг разів зо два, а там — скочив у сідло і поскакав… Куди? Він сам того не знав, але геть від бою скакати не хотів — тільки звідси, з цього місця піти, піти кудись в інше, де, може, не так пронизливо свистять кулі, де нема такої близької, страшної небезпеки. Він помчав уздовж цепу, але тепер уже не перед ним, а ззаду, помчав чогось на крайній лівий фланг. Вираз обличчя у нього в ту мить був найсерйозніший, найділовитіший. Ви, зустрівшись, і не подумали б, що хлопець мчить з переляку. Ви подумали б, безперечно, що він везе якесь дуже, дуже важлива повідомлення або скаче в трудне місце до негайного діла.
По дорозі зустрівся Потапов — він їхав на правий фланг. Чого? Та, може, того^ чого Федір скакав на лівий? А втім, хто його знає, в бою ніяк не розбереш — чи за ділом вирвався чоловік, чи страх одібрав йому розум, і от він кидається безглуздо, очманілий, шукаючи порятунку. Зіткнулися, спинились, стримуючи коней, поквапливо питали:
— Чи є патрони? Чи вистачить снарядів? Де Чапаев, як його знайти?
Питалися один в одного так, аби щось спитати.
Поки вони кружляли на місці, з станиці помітили і вирішили, що ці два вершники ніяк. Не рядові, а хтось з вищого начальства. Тоді налагодили скорострілку і обложили вершників навкруги снарядами — чимраз ближче, ближче, ближче…
Один упав сажнів, може, за двадцять п'ять, другий — за п'ятнадцять, третій — ще ближче. Ясно було: станиця бере на приціл! Снаряди лягали кільцем. Кільце стискалося, змикалося в огняних ланках.
— Треба скакати! — прошепотів квапливо і чутно Потапов.
Лопнув неподалік новий снаряд.
Федір нічого Потапову не відповів, ударив раптом шпорами коня і помчав у тил, геть від цепів…
Потапов за ним, але обернувся, відстав, зник у напрямі до правого флангу. Федір доскакав до горба, за горбом лежало з десяток візників. Ліг він з ними сам і стежив, як вибухають снаряди в тому самому місці, де дві хвилини тому товкся з Потаповим. Коня прив'язав до ближчого воза. Лежав і вслухався в дзвінке, гудюче виття пролітаючих снарядів, і як тільки виття це наближалося, Федір миттю прилипав до обмерзлого сніжного схилу і так ницьма лежав нерухомий. Потім поволі, боязко підводив голову і, страждаючи, стежив, чи не гуде десь мимо і близько новий. Чи довго пролежав^ він — хто знає? Так, саме тут він, мабуть, і був би вбитий випадковим снарядом, що покалічив трьох селян, які тепер з ним ленсали на снігу. Але ще перед тим Федір підвівся, скочив знову в сідло й задумався на мить: куди ж тепер? Ніби на виручку з лівого флангу підскакав хвацько молодий червоноарміець і засапаним шепотом пробурмотів квапливо, не звертаючись ні до кого:
— Де кулемети? Де тут кулемети?
— Які кулемети?
— Нам кулемети потрібні — з лівого флангу козаки лавою йдуть…
Федір зразу вирішив, що цей вояка такий самий, як і він, але глянув у той бік, куди показував кавалерист, і побачив раптом, з холодом у грудях, чорну масу, яка мчала неподалік… Волосся заворушилось на голові.
— Зараз з обозу пришлю! — крикнув він, стьобнувши коня, і помчав до обозу. —
Прискакав туди і не знав, що сказати. Обозники поглядали хитро і косо, посміхалися, — почували, мабуть, чого приїхав молодець. А-може, і здалося це Федорові, і не до нього, може, було мужичкам, — сміялися й жартували вони, щоб проминули, пройшли швидше ті довгі й страшні години, коли стій отут і чекай не знати як довго. Стій і чекай, з місця не рушай до наказу, а навколо блищать і виють снаряди, шукають жертви. Випадкові снаряди літають далеко, вони влучать і в самий обоз. Це тільки жартома кажуть, нібито в обози боягузів збувають служити.
А ти сам послужи — тоді знатимеш, яке це боягузне кубло — обоз! Добре солдатові в цепу, — там у кожного гвинтівка, там грудьми йдуть сотні і сотні разом, там у сотень цих свої спереду кулемети, там кулеметникам гармати гавкають на підмогу. В цепу що?! Там є об кого штовхнутись, до кого пришитися, навколо — підмога в цепу. А ти оглянься на обоз: двісті возів, двісті мужиків, а на двісті, на всіх… одинадцять гвинтівок! Гвинтівок одинадцять, а патронів зовсім мало. Кулемет у запасі стоїть, та і той лагодити треба. До того ж на двісті — півтори сотні стріляти до ладу не вміють. А ті, що вміють, — каліки та немічні: інший і гвинтівку до плеча не візьме, тільки й діла може робити, що віжками на кобилі перебирати. От тобі й обоз! А козак обози любить: чого ж його не взяти голими руками! І як налетіла сотня — хто ж оборонить, на кого спертися, звідки підмога? Скачуть козаки між возами, рубають голови обозникам. Одинадцять гвинтівок, і ті мовчать — вибили одразу козаки з рук. От тобі й обоз, от тобі й боягузне кубло: обозники під таким страхом стоять, що страху цього і в цепу не буває!
Отож даремно і образливо кажуть, нібито в обозах боягузи, а боягузам Скрізь страшно: обозний страх куди буде страшніший, ніж той, що трусить бійця в цепу!
Горіла на злодії шапка, замордував-замучив Кличкова сором тяжкий, не міг він з мужиками в сміх, у розмову зайти, а поїхати теж — куди тепер? Так і тинявся неприкаяний серед обозів години з півтори: підходив прикурювати, довідувався про фураж, про коломазь, про хліб, про консерви, про село — чи здалеку, мовляв, чи близький? І все це не вдавалося, не виходило. Слова були пусті й дурні, нікому не потрібні. Здавалося, що обозники гребували розмовою клич- ковською, ішли геть од нього зневажливо і образливо. Як отруйна черва, повільно й копітко проповзали хвилини; вони пошматували, зранили, здірявили Федорові серце, немов мстилися за полохливість, за ганьбу.
Гармати ревом укривали все навколо. Шугав полем гуркіт, наче кидався з боку в бік і смертно ревів загнаний у коло велетенський звір. Серед стогону, свисту й ревіння — ішли веселі цепи, підбадьорені вогнем. У чорній шапці з червоною околичкою, в чорній бурці, що, немов демонові крила, летіла за вітром, — з кінця в кінець гасав Чапаев. І всі бачили, як тут і там з'являлася раптом, швидко зникала його худенька постать, впаяна в козацьке сідло. Він на льоту давав накази, передавав потрібне, ставив запитання. І командири, що так добре знали свого Чапая, коротко, швидко давали потрібні відомості — ні слова зайвого, ні хвилини затримки.
— Всі кулемети цілі? — кидав на скаку Чапаев.
— Цілі,— кричав йому хтось із цепів.