— Скільки повозок снарядних?
— Шість…
— Де командир?
— На лівому…
Він мчав на лівий фланг.
Цепи кидались нестримним боєм. Ту ж мить зривалися з цепів козачі кулемети. Цепи падали ницьма, впивалися в снігову коросту — лежали, як мертві, чекали нової команди.
Позаду цепів мчав Чапаев, коротко, швидко і владно давав накази, ловив відповіді.
От він круто повернув коня, мчить до командира батареї:
— Бити по вітряках!
— Усі кулемети з вітряків скосити!
— Станицю не чіпати, поки не скажу!
І, швидко повернувши, помчав назад до цепів. Частіше, дужче й лютіше загомоніли гармати. Станиця нервово квапилась спинити цепи, що бігли перебіжкою. Вітряки завили і раптом розірвались, як гавканням, сухою тріскотнявою: були спущені всі кулемети враз. Обидві сторони посилювали вогонь. Але з кожною хвилиною ближче й ближче червоно- армійці, щораз точніше падають-рвуться снаряди, дух завмирає од думки, що смерть так близько, що близько ворог, що треба зім'яти його, у нього на плечах вдертися в станицю…
Збуджений, з палаючими очима, кидається Чапаев з кінця в кінець. Шле гінців то до кулеметів, то до снарядів, то до командира полку, то знову скаче сам, і бачать бійці, як мелькає скрізь його худенька постать. Ось підскочив кавалерист, щось швидко-швидко йому сказав.
— Де? На лівому фланзі? — стрепенувся Чапаев.
— На лівому…
— Багато?
— Так точно…
— Кулемети на місці?
— Все гаразд… Послали по підмогу…
І він скаче туди, на лівий фланг, де грізно насунула небезпека. Козаки мчать лавою… Вже близько, видно, як скачуть коні. Підлетів Чапай до командира батальйону:
— Ні з місця! Всім у цепи… Залпом огонь!
— Так точно…
І він промчав по рядах бійців, що припали до землі.
— Не бійсь, не бійсь, хлопці! Не вставати… підпустити — і вогонь по команді… Всім на місці… Вогонь по команді!!!
Міцне слово так потрібне бійцям у ці останні, фатальні хвилини! Вони спокійні… Вони чують, вони бачать, що Чапаев з ними. І вірять, що не буде біди…
Як тільки лава долетіла на постріл — ударив залп, за ним другий… кинулася нервова кулеметна тріскотнява…
Тра-та-та… Тра-та-та… Тра-та-та… — вигравали невпинно кулемети.
Ах…ххх! Ах…ххх! — вторували чіткі, різкі, дружні залпи.
Лава збилася, сплуталась, завмерла на мить. Ахх!.. Ахх!.. — зривалися сухі залпи. Ще мить- і лава не рухається… Ще мить — і коні мордами повернули назад. Козаки тікають, а їм навздогін: Тра-та-та… Аххх!.. Аххх!.. Тра-та-та… Ахх! Аххх!
Відбито атаку. Вже бійці від землі підводять білі голови. У декого на обличчі, не простиглому і тривожному, ледь грає боязка усмішка… Цепи йдуть попід самісінькою станицею… Частіше, частіше, частіше перебіжки… Кулеметний козацький вогонь тонким вереском б'є по цепу. І тільки він схопиться, цеп, — б'ють козацькі залпи.
Їх покривають дрібні, хвилясті брижі кулеметної метушні… Вже бійці забігли за перші вітряки, купками сховалися де за горбками, де біля паркана, — чимраз глибше, глибше, глибше — в станицю…
І раптом вибухло несподіване:
— Товариші! Ура… ура… ура!!!
Цеп стрепенувся, здригнувся, гвинтівки взято напереваги — це поривчастим легким скоком помчали в останню атаку…
Більше не чути козацьких кулеметів: порубано на місці кулеметників… По станиці — шумливі хвилі червоноармійців… Десь далеко-далеко мелькають останні вершники…
Червона Армія вступила в станицю Сломіхінську.
Жалюгідний і збентежений виїжджав Федір Кличков зі свого ганебного притулку. їхав знову до цепів. Не знав, що там діється, але чути йому було, як стрілянина дедалі тихша, тихша, а тепер і зовсім ущухла.
«Мабуть, наші ввійшли в станицю, — подумав він. — А втім, може, й інше: наші були оточені, побились-побились і здалися. Може, зараз уже козаки справляють криваве похмілля. А хвилин за десять прискачуть сюди, по обози. І разом з обозами візьмуть його, комісара». О ганьба! Ганебне безчестя! Як йому соромно було усвідомити, що в першому бою не стало духу, що так-от по-кошачому перелякався, не виправдав перед собою своїх же власних надій і сподівань. А де ж мужність, сміливість, героїзм, про які так багато думав, поки був далеко від цепів, від бою, від снарядів і куль?
Вкрай пригнічений свідомістю свого злочину, він риссю їхав у напрямі до того місця, звідки так ганебно тікав дві години пощу. — Проїхав і горбок, на якому лежав з візниками, — там зовсім близько побачив величезну яму від снаряда і кров на снігу. Що за кров? Чия вона? Тоді ще не знав, як ударився сюди снаряд і вбив трьох його недавніх співрозмовників. ^
За горбком рівна долина — тут і йшов наш цеп. Але де ж він тепер? У станиці? А може, на тім березі Узеня? Може, туди загнали його козаки? Може, через станицю прогнали?
Він губився в здогадах, у припущеннях.
Аж ось риссю під'їхав вершник. Цей, мабуть, теж «шукав кулемети». Він молов щось недоладне і безглузде. Федір подивився в обличчя і зрозумів, що обидва вони хворі на однакову хворобу.
— А наші де? — спитав недбало той, під'їжджаючи впритул.
— А от сам шукаю, — з огидою відповів Федір і засоромився. Вони один одного зрозуміли до найганебнішого днища.
— Може, в станиці вже вони? — роблено позіхаючи.і з удаваною безтурботністю спитав незнайомий.
— Може, — погодився Федір.
— Ну, то що ж, їдьмо, чи як?
— Куди?
— В станицю.
— А що, як там козаки?
— Навряд… Мабуть, увійшли… А втім…
— Тож-то й воно: попадешся в лапи — не помилують!
Отак пропонували один одному кілька разів, стільки ж разів один одного відраджували, застерігали, вказували на необхідність якось нишком довідатись, обережно: хто займає тепер станицю.
За розмовою все пливли і пливли вперед, не помітили, що були всього тільки за півверсти, що з вітряка їх давно й дуже добре видно, що дітися однаково нікуди і навіть у разі переслідування навряд чи є рація тикати: кулемети з вітряків дістануть услід!
Так їхали і тремтіли від невідомості, тремтіли і їхали далі.
Зовсім неподалік від крайніх хат побачили хлопчика років десяти.
— Малий, гей, малий, увійшла тут Червона Армія чи ні?!
— Увійшла, — продзвеніло хлоп'я весело. — А ви звідки приїхали?
— Біжи, біжи, хлопче, гуляй! Про військові справи розповідати не можна, — урезонив по-батьківському Федір його пустотливу й недоречну цікавість.
Супутник, як тільки почув, що небезпеки нема, кудись несподівано й миттю зник. Кличков спокійний, але все такий сами^ принижений і засоромлений, в'їздив тепер у станицю, зайняту червоними полками. Він усе заспокоював себе думкою, що з усіма новаками, мабуть, те саме буває в першому бою, що він себе виправдає потім, що в другому, в третьому бою він буде. вже не той…
І не помилився Федір: через рік за одну з найславніших операцій він нагороджений був орденом Червоного Прапора. Перший бій для нього був суворим, значним уроком. Того, що трапилося під Сломіхінською, ніколи більше не траплялося з ним за роки громадянської війни. А бували становища набагато складніші й важчі, ніж сломіхінський бій… Він виробив у собі те, що хотів: сміливість, зовнішній спокій, самовладання, здатність схоплювати обстановку й швидко розбиратися в ній… Але це прийшло не зразу, — треба було спочатку пройти, мабуть, для всіх неминучий шлях: від очевидної розгубленості й трудності до того стану, що їіого визначають як гідний.
Розпитуючи зустрічних, де спинився штаб, Кличков помітив, що відповідали якось поспіхом, ніби неохоче, кудись кваплячись, — уся станиця була в русі, надзвичайно жвава і збуджена. Козаків вибили, прогнали, і тепер ще десь гнали їх ті частини, яким доручено було переслідування. Виходить, причини збудження не в цьому — не в воєнній небезпеці, не в бойових приготуваннях. Але в чому ж?
Він під'їхав непомітно до штабу — величезного будинку купця Карпова. Тут були всі: Чапаев, його хлопці, Йожиков. Особливо запам'ятався Федору Йожиков.