— Відчикрижиш, певне, що-небудь.
Але Марфа нічого не відповіла, підвелась навшпиньки, подивилася над юрбою:
— Та он і самі йдуть, здається…
Ті, що стояли поблизу, теж підвелися, шиями витяглися туди, куди дивилася Марфа. Там ішли троє, оточені тісним кільцем. Виразніше виділявся Лопар — з чорним довгим волоссям, блискучими очима, вирокий, худий. Він ішов і плутався, наче сам собі ногою на ногу наступав, — вайлуватий такий, незграбний.
Поруч нього Олена Куницина, ткаля, дівчина двадцяти двох років, яку так любили за просту, за розумну мову, за ясні думки, за голос гарний і міцний, що його чули так часто на мітингах. Вона ще не в комунарці — запнута хусткою; не в солдатській шинелі, а в чорному легенькому пальтечку, — і це в січневі морози! На блідому суворому обличчі відбилася внутрішня тиха радість.
Поруч Олени — Федір Кличков Це це ткач, взагалі не робітник; він нещодавно повернувся сюди з Москви, застряв, призвичаївся, бігав по уроках, жив, як пташка, тим, що добуде. Був у студентах, В революції швидко нащупав у собі доброго організатора, а на зборах говорив піднесено, з захватом, палко, хоч і не завжди однаково до діла. Кличкова робітники знали близько, любили, вважали за свого.
Натовп за пероном, побачивши Куницину, Кличкова та Лопаря, заворушився, зашепотів голосним шепотом:
— Зараз, либонь, говоритимуть.
— Вирушати скоро…
— Та вже попрощатися б, чи що, — спати пора.
— А от розцілуємося — і край.
— Чуєш, дзвінок.
— Перший, чи що?
— Перший.
— О дванадцятій рушатимуть… -
— Саме, бач, опівночі й націляються!
Засмальцьовані короткі пальтечка, поганенькі шубки з плішивими, облізлими комірцями, з короткими рукавами, протертими ліктями; чорні куценькі тужурки — драпові, сукняні, шкіряні. Стильна юрба!
Вокзал не широкий, люду вбирає в себе мало. Хто меткіший — зачепився за огорожу, виліз на підвіконня, багато хто забрався на вокзальну прибудову, звісив голову, витріщив очі на юрбу, скарлючившись, висів на дерев'яних обіддях. Інші, чіпляючись за карнизи, зайняли проходи, примостилися на вагонних дахах, на східцях, на приступках… Тиснява. Кожному охота продертися вперед, ближче до ящика, з якого будуть говорити. Попискують, покректують, перелаюються, пересварюються… Ось на ящику з'явився Кличков, — шинелька стара, обшарпана: вона дісталася в спадщину від тієї війни. Без рукавиць мерзнуть руки — він їх раз у раз засуває в кишені, за пазуху, хукає на червоні хрусткі кулаки. Сьогодні обличчя у Федора блідіше, ніж завжди: дві останні ночі мало і погано спав, удень поспішав, багато працював, стомився. Голос, такий завжди чистий і дзвінкий, — глухуватий, несвіжий, гуде, наче з печери.
Кличкову дали перше слово — він від імені загону прощатиметься з ткачами. Холодно. Змерз натовп. Треба поспішати. Промови мають бути короткі!
Федір окинув поглядом і не побачив кінців чорної маси, — вони, кінці, були десь за майданом, освітленим газовими ріжками. Йому здалося, що за цими ось тисячами, які стоять перед ним, гублячись у густій темряві, впритул стоять ще, а за тими — ще тисячі, і так без кінця. В цю останню хвилину він з гострим болем відчув раптом, який любий, дорогий йому чорний натовп, як тяжко з ним розлучатися.
«Чи побачу?.. Чи вернуся?.. Та й чи усі вернемося коли в рідні місця?.. Чи прийду ще коли і чи говоритиму, як говорив так часто в ці роки?»
Сповнений скорботного почуття розлуки, не встигши обдумати свою коротку промову, не знаючи, про що буде вона, Кличков крикнув якось особливо голосно — так він не кричав ніколи:
— Товариші робітники! Лишилося нам бути вкупі хвилини: проб'ють останні дзвінки — і ми поїдемо. Від імені червоних солдатів загону кажу вам: прощавайте! Пам'ятайте нас, своїх хлопців, пам'ятайте, куди й на що ми поїхали, будьте готові й самі за нами йти на перший поклик. Не поривайте з нами зв'язку, шліть вісників, шліть, що зможете, від копійок своїх, допомагайте бійцям. На фронті голодно, товариші, важко, — важче, ніж тут. Цього не забувайте! А ще не забувайте, що багато хто з нас залишив бездоглядні, незабезпечені оім'ї, дітей, приречених на голод, — не кидайте їх. Тяжко буде сидіти нам в окопах, страждати в походах, у боях… Але стократ тяжче буде знести муку, коли дізнаємося, що сім'ї наші вмирають безпорадні, покинуті, всіма забуті… І ще вам одне слово на розлуку: працюйте! Дружніше працюйте! Ви — ткачі і знати про те повинні, що чим більше витчете в Іванові, тим тепліше буде в уральських, оренбурзьких сніжних степах, — скрізь, куди потрапить звідси ваше добро. Працюйте і твердо запам'ятайте, що перемога не тільки в нашому багнеті, а ще й у вашій праці. Чи побачимося коли знову? Будемо вірити, що побачимось. А якщо й не буде зустрічі — чого тужити: революція не лічить окремих жертв. Прощавайте, дорогі товариші, від імені червоних солдатів загону — прощавайте…
Наче буйним буревієм завив сніжний степ, — натовп заридав у відповідь:
— Прощавайте, хлопці! Щасливо… Не забудемо…
І коли замовкли — запала сумна тиша. Так було хвилину, і раптом по натовпу зашелестіло шецотом:
— Олена… Олена вийшла… Куницина…
На ящику виросла Олена Куницина. Глибокі й аж чорні стали ясно-карі чудові Оленині очі. Швидко провела вона рукою по щоці, по скроні, сховала пасмо волосся під хустку, а хустку обома руками щільно притиснула до голови.
І сказала неголосно, наче сама до себе:
— Товариші!
Весь витягся до неї занімілий в чеканні натовп.
— Я вам скажу на прощання, товариші, що ми будемо фронтом, а ви, наприклад, тилом, але як є одному без другого ніяк не встояти. Виручка, наша виручка — ось у чому головне тепер завдання. Коли ми знатимемо, що за спиною все спокійно та гаразд, нічого не буде для нас трудного, товариші!
А коли й у вас тут кисіль піде, — яка вона буде, війна? Недаремно ми, робітники тобто, ці два роки мучилися, — чи, може, марно, даремно? Ні, товариші, до діла все це. От, приміром, і ми йдемо, жінки: нас у загоні двадцять шість. Ми теж зрозуміли, який це момент переживає вся країна. Треба, значить, іти — та й по всьому! Жінки — матері, дружини, дочки, сестри, наречені, подруги, — всі вони вам посилають через мене свій останній уклін. Прощавайте, товариші, будьте міцні духом, а ми теж…
У відповідь їй тисячоуста грудна радість, палкі клятви, вдячність за розумне, за бадьоре слово:
— Ех, Оленко, тобі б у міністрах бути! Ну й жінка — чисто як машина працює!
З натовпу пробрався, виліз на ящик старий ткач, одягнений у жовту кацавейку, в засмальцьовану кепку, у валянки. Темними глибокими смугами лягали зморшки на зсохлому обличчі старого, шамкали невиразним шепотом губи. По мокрих, але ясних очах, по осяяному обличчю, наче хвилі, здіймалися напливи незмірної радості:
— Так, ми відповімо… відповімо… — Він зам'явся на мить і раптом зняв з білої, посивілої голови шапку. — Збирали ми вас — знали на що! Всього надивитеся, всього зазнаєте, може й зовсім не повернетесь до нас. Ми, батьки ваші,— нічого, що тяжко, — скажемо якраз: ідіте! Коли треба йти, — значить, іти. Нічого тут огинатися. Тільки б справу свою не осоромити, — он воно що, справу! А в найпоганші дні і про нас згадуйте, воно легше буде. Ми вам теж запоруку даємо: дітей 1 не покинемо, поміч хоч яку, а дамо! Звісно, дамо — на те війна. Хіба ж можна без того… — Старий поважно розвів руками і сумно, виразно цмокнув: однаково, мовляв, виходу нема іншого.
Потім він хвилину постояв, почекав своїх думок" і, не дочекавшись, махнув рукою, швидко насунув кепку на сиву рідковолосу голову і — зовсім готовий піти — гукнув чутним, різким голосом г
— Прощавайте, хлопці… може, зовсім…
Старий голос затремтів слізьми, і слізний дрож гострим струмом різонув натовп…
— Може, теє… усяко буває… Мало чого, адже війна… Вона теє…
І в темні зморшки з мокрих очей ринули рясні сльози. Брудним рукавом кацавейки він сльози мазав по обличчю. Багато хто плакав у натовпі. Інші гукали ткачеві, що сходив униз:
— Вірно, батьку! Правильно! Правильно, старий!
Старий зійшов. На ящику не лишилося нікого. Тонко і
дзвінко над юрбою вибив другий дзвінок. Кличков скочив востаннє на ящик: