Він, мабуть, зрозумів, у чому річ, і зустрів гуляку ледь стриманою посмішкою:
— Тили підтягали… товаришу… Кличков? — А очі золотисті такі і сміються-сміються у диявола — насміхаються.
— Еге ж… Затримався там… — ніяково промимрив Федір і звернувся до Чапаева: — Армію сповістили?
— Зараз-от збираємось… З Уральська вісті добрі — там рушили вперед, дорогу до Лбищенська чистять…
— Ото б діло… А нам тут як щодо Сахарної?
Спитав і зніяковів: слова здалися зайвою балаканиною, як і сам собі здавався він тут мало не зайвим…
«Вони всі йшли, билися, життям ризикували, а я, бачте, — через дві години прибув!»
Докори сумління ятрили серце, полум'яною мукою кидалися в обличчя.
Одна по одній підходили до будинку жінки-селянки. Завзято жестикулюючи, вони доводили щось вістовим і вартовим, марно намагаючись пройти до штабу. У вікно було видно, що їх не пустять, — непорушний, усмішливий вигляд червоноармійців був тому запорукою. Федір вийшов надвір, розпитав, у чому річ, дізнався, що вони скаржилися на нових своїх гостей-червоноармійців, які, мовляв, розтягують майно. Федір негайно пішов з ними на місце, розпитав, обдивився, записав, обіцяв розшукати й вернути те, що пропало.
Грабунки були — цього ніяк не можна заперечувати. Грабунки, коли військо вступає в населені пункти, мабуть, явище неминуче, і це Федір не раз мав можливість згодом спостерігати як на своїх, на червоноармійських, частинах, так і на війську ворога. Це — щось стихійне, з чим важко боротися, що в корені знищити неможливо, поки існує війна. Це властиве бійцеві наших днів, з природи всієї його напруженої, специфічно воєнної, руїнницької психології. Воєнні грабежі зникнуть тільки з війною. Це так. Проте це аж ніяк не означає, що з ними не можна боротися вже тепер і боротися навіть дуже, дуже успішно.
Федір натрапив на цілу низку грабежів, зовсім безглуздих, які не можна нічим виправдати. Іде, приміром, червоно- армієць і тягне величезного клунка з різним манаттям.
— Що в тебе? Покажи.
Він цілком спокійно розташовується з клунком на снігу, розв'язує, витягає звідти дитячі сорочки, пелюшки, іграшки різні, ганчірки, платтячка…
— Нащо це тобі, друже?
Мовчить. Сам бачить, що ні до чого.
— Нащо ж брав, питаю?
— А ми всі, кому що: взяв і поніс.
— Нащо ж усе-таки?
— Звідки я знаю…
— А в мене жінка була, плакала, шукала. Мабуть, оце саме шматтячко і єсть…
— Може, воно… Хай бере, — згодився хлопець без жалю.
— Не «бере», а віднести треба, — повчально, дружньо, без злоби сказав йому Кличков.
— І віднести можна, — згодився він. — Звичайно, віднести, — чого їй, бабі, морочитися? Ти покажи, я сам віднесу.
Федір дізнався, де той ухопив клунок, і пішов разом з ним. Червоноармієць приніс, мовчки поклав його на залізне злиденне ліжко, потупцяв ніяково на місці, взявся за клямку і мовчки вийшов.
Федір зустрів другого. Цей голову встромив у плетену дитячу колясочку — може, в пічку тягнув, а може, й просто побавитись… Бувало і це, по-різному розважалися…
Згребуть часом здоровенні лапи якогось там вихрястого Михрютку, в якого чоботи важкі-преважкі та грязюки на них з аршин, у якого в стегнах три пуди та півпуда в лляних кучерях, — згребуть і волочать його до такої-от ангельської колясочки. Верещить-брикаеться Михрютка, шаленим виттям лякає прохожу публіку. Чи в станиці, чи в селі, чи в місті — гра скрізь однакова. Хоч як верещи, а забава буде: на підмогу з усіх боків збігаються хлопці, поможуть вони в'язати, тримати, зовсім скрутити хлопця в дитячу колясочку. Зв'яжуть його, прикрутять як слід і руки мотузком заплетуть, а тоді вибирають, де гірка крутіша, та з гірки його… на коліщатах — шкереберть!
Ха-ха-ха! Ото забава молодецька!
І тут наслідок був той самий: колясочку хлопець Клич- кову повернув без найменшого жалю, вона йому була зовсім не потрібна і спокусила тільки своїм прикрашеним виглядом…
Багато дечого розшукала, багато дечого повернули, станиця притихла, перестала скаржитися. Чапаев наказав скликати негайно командирів, а коли зібралися, — жорстким тоном розпорядився провести масові труси і арештувати всіх, у кого хоч що-небудь знайдеться з украденого. Що буде відібрано — все зносити в певне місце, призначити особливу роздаточну комісію, запросити потерпілих і задовольнити, але… тільки бідноту: жодному «буржуєві» щоб не було віддано анічогісінько. Це майно піде в полкові каси, які створити треба одразу ж, негайно! Тих, хто самі знесуть речі, не чіпати, не арештовувати… Крім цього, — зібрати через дві години на майдані всіх бійців, повідомити, що буде говорити «сам Чапаев»—так і наказував передати: «Сам Чапаев говорити, мовляв, буде!»
Через дві години Петька Ісаєв доповідав Чапаеву, що зібралися на майдані і ждуть його червоноармійці. Тут же з'явився командир одного з полків, разом пішли на майдан. Командир дорогою пояснив Чапаеву настрій бійців.
Чапаева Федір чув уперше. Від таких промовців-демаго- гів він давно вже відвик. У робітничій аудиторії Чапаев був би зовсім непридатний і слабкий, "з його прийомів там, мабуть, немало б посміялися. Але тут — тут інша річ. Навіть навпаки: промова його мала тут величезний успіх! Почав він без будь-яких вступів і пояснень з того питання, заради якого скликав бійців, — з питання про грабунки. Але далі він зачепив мимохідь і величезну масу непотрібних дрібниць, усе зачепив, що випадково спливло на пам'ять, що можна було хоч якимось кінцем «пришити до справи». В промові Чапаева не було навіть і сліду злагодженості, єдності, пройнятості якоюсь однією загальною думкою: він говорив, що на думку спадало. І все ж, при всіх численних огріхах і хибах, від промови його враження було величезне. Та не тільки враження, не тільки щось легке і скороминуще — ні: була гостра, безперечна, глибоко прониклива сила дії. Його промова була густо насичена щирістю, енергією, чистотою і якоюсь наївною, майже дитячою правдивістю. Ви слухали і почували, що ця безладна й випадкова в деталях своїх промова — не пуста балаканина, не позування. Це — палка, од- верта сповідь благородної людини, це — клич бійця, ображеного і протестуючого, це — яскравий і переконливий заклик, а коли хочете, і наказ: в ім'я правди він умів не тільки закликати, а й наказувати.
— Я, — каже, — наказую вам більше ніколи не грабувати. Грабують тільки падлюки. Зрозуміли?
І на цей наказ відгукнулись оглушливі, і привітальні, і вдячні, з глибини серця, радісні вигуки багатотисячного натовпу. Був невимовний захват. Червоноармійці присягалися, вірячи в слова, чесно присягалися своєму вождеві, що ніколи не припустять грабунків, а винних будуть самі розстрілювати на місці.
На жаль, вони не знали, що цього зробити неможливо, що з коренем вирвати це на війні не можна, але присягалися „вони переконливо, і нема сумніву, що зменшили грабунки до останньої фронтової можливості.
Пригадуються уривки чапаєвської промови.
— Товариші! — вкривав він майдан металічним дзвоном. — Я не потерплю того, що діється! Я розстрілюватиму кожного, хто буде помічений у грабіжництві. Сам же перший ось цією розстріляю падлюку! — І він енергійно потряс у повітрі правою рукою. — А я " попадуся — стріляй в мене, не жалій Чапаева. Я вам командир, але командир я тільки в строю. На волі я вам товариш. Приходь до мене опівночі і після опівночі. Треба — розбуди. Я назавжди з тобою, я поговорю, скажу, — що треба… Обідаю — сідай зі мною обідати, чай п'ю — і чай пити сідай. От який я командир.
Федорові стало ніяково від безсоромного, хлопчачого вихваляння, а Чапаев, хвилинку заждавши, спокійно крив далі:
— Я до цього життя звик, товариші, академіїв я не проходив, я їх не закінчив, а все-таки сформував-от чотирнадцять полків і в усіх був командиром. І там скріз» у мене був лад, там грабіжництва не було, та не було й того, щоб із церкви витягали рясу попівську… Що ти — піп? Одягнеш, чи що, сучий сину? Для чого крав?
Чапаев грізно обернувся в один, у другий бік, навіть перехилився назад, глянув пронизливо і швидко, ніби хотів розпізнати серед багатотисячної сірої маси того лиходія, про якого зараз говорив.
— Піп, звісно, бреше, — проказав Чапаев міцну думку. — Він і живе обманом, а то який же піп, коли обману нема? Не їж, каже, скоромного, а сам гуску в маслі жере, тільки кістки тріщать. Чужого, каже, не займай, а сам краде, — цим попи й огидні нам… Це правильно, а. все-таки віру чужу не займай, вона не заважає тобі. Правду кажу, товариші?