Місце було виграшне. Чапаев це знав і тому саме в цьому місці поставив своє хитре запитання.
Червоноармійці-селяни, розпалені чапаєвською промовою, немов даючи вихід задушевному довгому мовчанню, прорвалися буйними вигуками.
Тільки цього й чекав Чапаев. Симпатії слухачів були тепер цілком на його боці: далі промову хоч як побудуй — успіх забезпечений.
— Ти-от тягнеш з чужого дому, а воно й без того все твоє… Коли скінчиться війна — куди ж воно все піде, як не тобі? Все тобі. Забрали в буржуя сто корів — ста селянам віддамо по корові. Забрали одежу — і одежу поділимо нарівно… Правду кажу?!
— Правду… правду… правду… — рокотало у відповідь.
Паленіли навколо збуджені обличчя, блищали променисті од захвату очі… Червоноармійці уривками слів, кивками, усмішками, веселим оком виявляють один одному гостре співчуття, згоду, задоволення. Чапаев тримав у руках колективну душу величезної маси і примушував її думати й почувати так, як думав і почував сам.
— Не розтягай!.. — вигукнув він, різко піддавши лівою рукою. На хвилинку спинився, не знаходив потрібного слова. — Не розтягай, кажу, а збери докупи і віддай своєму командирові, все віддай, Що в буржуя забрав… Командир продасть, а гроші покладе в полкову касу. Поранять тебе — от маєш з цієї каси сотню карбованців… Убили тебе — ось тобі на всю сім'ю по сотні! Що, як? Правду кажу чи ні?
Тут уже сталося щось неймовірне — захват перейшов у шал, крики перейшли в несамовите, захоплення виття…
— Усе щоб віддали, — закінчував Чапаев, коли хвилювання вщухло, — до останньої нитки віддати, що забрали. Там розберемо, кому віддати, у кого що лишити, вам же в поміч. Зрозуміли? Чапаев жартувати не любить: поки слухатимуть — ї я товариш, а нема дисципліни — на мене не ображайся!
Він закінчив промову свою під шалені оплески, під довготривале «ура».
На ящик, з якого щойно зійшов Чапаев, вихопився черво- ноармієць, миттю скинув шинель, задрав гімнастерку і швидким рухом розстебнув на штанях масивний срібний козацький пояс.
— От він, товариші,— кричав хлопець, трясучи поясом над головою, — сім місяців ношу… в бою дістався… сам убив, сам з убитого зняв… А віддаю. Не треба… Нащо він мені? Хай у поміч іде в загальну. Хай живе наш геройський командир товариш Чапаев!
Натовп задрижав у привітальному захваті.
Федір бачив, яке глибоке враження справила чапаєвська промова, він радів з цього ефекту, та все турбувала ота «сотня корів» та одежа, яку будуть ділити нарівно; потім і з комісіями цими полковими теж не все було гаразд.
— Товаришу Чапаев, — звернувся він, — мені охота тепер же познайомитися з червоноармійцями, та й розказати я їм хотів би коротко про нашу загальну обстановку в країні, тільки скажіть їм самі, що буде, мовляв, говорити комісар, товариш Кличков…
Чапаев — одразу ж на ящик, попередив, і Федір почав розповідати про боротьбу на інших фронтах — з Колчаком, Денікіним, з усіма вожаками білих армій. Торкнувся коротенько міжнародного становища, спинився в двох словах на економічному житті держави… В різних місцях, ніби побіжно і як ілюстрації, він навів чапаєвські приклади, спинився на них і, не відкидаючи прямо, дав такі до них «пояснення», що від цих тверджень лишився тільки легкий душок.
Федір підходив до руйнування чапаєвських тверджень дуже обережно і весь час підпускав вирази в такому дусі, мовляв, «хорошу і вірну думку товариша Чапаева про наше спільне майно вороги наші витлумачили б, звичайно, так, ніби ми беремо, тягнемо і ділимо кому і що і як'заманеться… Але не так думаємо ми з товаришем Чапаєвим1; та й ви, звичайно, думаєте не так», — і Федір підкопував і звалював з ніг ту «дільбу», яку, мабуть, і пропонував Чапаев. В усякому разі, так можна було розвинути і зрозуміти його знаменитий приклад: «…сотню відібраних корів ми розділимо на сотню селян — кожному по корові»… Без роз'яснень такі твердження лишити було неможливо.
Перебування — правда, дуже коротке — в групі анархістів, селянське минуле Чапаева і молодецька його натура, нестримана, безпланна, недисциплінована, — все це настрою- "вало його на анархічний лад, штовхало до партизанщини.
Так, велике діло — слово: ні грабунків, ні бешкетів, ні насильств у станиці більше не було.
Як тільки закінчився мітинг, Федір розшукав Йожикова і хотів з ним порадитися — чи сьогодні утворити ревком у станиці, чи відкласти до ранку. Але Йожиков промимрив щось незрозуміле і від прямої відповіді ухилився. Федір вирішив діяти сам: оповістив жителів, щоб зібралися зараз же до приміщення станичного управління, запросив з собою трьох політичних працівників, намітив питання, зважився сам спробувати щастя в новій справі,— ревкомів у смузі воєнних дій йому утворювати ще не доводилося. Станичників зібралося чимало — приміщення не могло вмістити присутніх. Коли Йожиков дізнався, що ревком все-таки буде й без нього утворено, він з'явився сам. Федір цього маневру спочатку не зрозумів, догадався тільки потім: Йожикову дуже, дуже хотілося зібрати якнайбільше матеріалу про бездіяльність Федора, про його непридатність, слабкість і т. д., щоб того відкликали, а його, Йожикова, залишили комісаром групи. Він і ревком хотів утворити самостійно, а Федора поставити уже перед фактом. Та не встиг.
Присутні поводилися невпевнено, як взагалі це буває в таких випадках. І чого тут дивуватися? Вчора були козаки, вчора збирали їх тут же і обирали свою владу… Сьогодні червоні прийшли, ревком призначають, а завтра, може, знову повернуться козаки — що тоді? Чи не повідрубують голови станичникам, посадженим правити станицею?
У ревком працювати ніхто не йшов — боялись. Ті, що не боялись і розуміли події в усій їх складній і серйозній сукупності, давно вже покинули станицю, пішли по містах, влилися в Червону Армію.
Призначили в ревком своїх політпрацівників. Почали говорити про роботу — що робити в першу чергу, що — в другу, з чим можна почекати. Вирішили на перші витрати зібрати з присутніх, хто що може, а потім із шапкою пройтися і по всій станиці. Далі зв'язатися з Уральськом, дістати звідти вказівки-розпорядження, а може, і матеріальну підмогу.
Федір їм докладно роз'яснював завдання ревкому, мимохідь роз'яснював і завдання Радянської влади. Слухали селяни, згоджувалися, схвалювали… У станиці встановлено було Радянську владу. Над ґанком козацької управи приладнали червоний невеликий прапорець.
Надвечір ні з чим повернулася розвідка. Вона тикалась у різні сторони, винюхувала, вимацувала; видивлялась, але чижинська повінь не дозволяла й думати про проїзд саньми до великого Уральського тракту. Це правда, що ранками приморожувало здорово. Це правда, що степ був у рихлому, липкому снігу. Але вже дороги помітно розбаюрило, а теплі березневі дні й зовсім їх облисили. Треба було припинити дальший наступ, чекати нових розпоряджень. У великому будинку купця Карпова зібрався весь командний склад. Чапаев наказував розставляти охорону, підтягати обози, наводити лад у радянській станиці… Туди-таки приводили полонених. Довго і марно допитували киргиза, захопленого в степу. Стало відомо, що коло Шильної Балки — селища за кілька десятків верст — бешкетують козаки і що вони мало не зайняли саме селище; туди треба було негайно перекинути частину наявних сил — і це обмірковували. Та хіба мало різних справ, де там про все розказати!
Звисли чорними туманами сутінки. Стомлені походом і тривогами відгримілого дня, спали командири. Заснув і Федір. Чапаев скоро збудив його — підписати наказ. Прокинувся, підписав, знову заснув. І знову розбудив його Чапаев. Всю ніч, до ранку, без сну просидів цей надзвичайний чоловік. Прокинеться Федір і бачить, як сидить Чапаев сам, тільки світить тьмяна лілова лампочка. Сидить він, схилившись важко над картою, і той же улюблений циркуль з ним, що був в Александрова Гаї: поміряє-поміряє — запише, знову поміряє і знову запише. Всю ніч, до третіх півнів, міряв він карту і слухав молодецьке хропіння командирів. Біля дверей, стиснувши гвинтівку в руках, куняв вартовий і сірим лобом довбав по чорному ребру багнета.