У Сломіхінській пробули чотири дні. Фрунзе прямим проводом повідомив, що бригаду кидає на Оренбурзький фронт. Обстановка скоро примусила змінити і це рішення, — перекинули бригаду не на Оренбург, а в Бузулуцький район. Для детальних переговорів Фрунзе викликав Чапаева і Кличкова в Самару — до себе.
Зібралися за чотири хвилини. Знали, що вже сюди не повернуться. Покидали в санки похідні саквояжики. Не стоїть на місці баска тройка, — вибрали сильних, найкращих коней!
Оверко вже сидить, готовий мчати в степ, і віжки Підібрані, як у старої баби губи — сухо і міцно! На ганку Потапов, Чеков, Тьоткін Ілля, вся братва чапаєвська — висипали проводжати.
— Та скоріше б нас звідси, товаришу Чапаев…
— Як приїду — викличу враз!..
Тройка рушила.
Блиснули в сніговий порох прощальні вигуки. З ґанку — як у дзеркальцях — плеснув в очі розлучний смуток. Хтось вереснув, хтось батогом махнув, хтось шапку підкинув угору… В сірому смутку і в снігових заметах зник ґанок…
Степи, степи! Кумачі вечірні, колиски білі та пухові!
А по степу вітер, як зітхання, ходить пахучими і холодними валами, ходить над білими снігами, ходить над сніговими пустирями, зникає в чистій синяві березневого неба!
Від Сломіхінської прямували назад на Александров-Гай — тією самою дорогою, де йшли ще так недавно з полками… їхали й мовчали. Степ подорожньому, як колиска, — наганяє солодкий сон.
От уже і Козача Таловка. Ну, чи давно тут готувались до бою, вивчали і циркулем розпорювали карту, радились, мізкували — як би дощенту розбити козару! І ніч — з піснями, з веселою розмовою, а потім — з мертвою тишею, могутнім хропінням стомлених, міцно-преміцно заснулих бійців…
Федір пригадав вогнища і коло вогнищ рудобородого того мужичка і високого кучерявого хлопця, що перевертав на жаринах картоплю і вихоплював на багнет. Де вони тепер? Чи лишились живі?
Так до самого Александрова-Гая — у спогадах про пережите, у звітуваннях перед собою за свої вчинки.
В Алтаї були недовго: перепочили, попоїли — і далі. Крили степ перекладними тройками аж до самої Самари.
VII. В ДОРОЗІ
Чапаев був із тих, з якими зійтися можна легко і дружно. Але так само швидко і гостро можна розлетітися. Ех, розбушується, розбунтується, люто вдарить образою, вилає, розпалить, нічого не пошкодує, все обірве, далі носа не гляне в шаленстві, в буйній сліпоті. Відійде за хвилину — мучиться. Починає болісно пригадувати, усвідомлювати, що наробив, розбиратися, відсіювати важливе й серйозне від випадкового лушпиння, від занесеного чортополоху… Розбереться — і ладен піти на поступки. Але не завжди і не кожному: лише тоді піде, коли захочеться, і тільки перед тим, кого шанує, на кого зважає. В такі хвилини треба сміливо й наполегливо звати його на одвертість. На гачок ішов Чапаев легко, розкривався часом так, аж серце видно.
Чоловік він був гомінливий, крикливий, такий суворий, що хто не знав його, підійти до нього боявся: вилає, мовляв, на всі заставки, а то — чого доброго — і стусоне зопалу!
Воно й справді могло так бути — на незнайомого та на боязкого. Чим у тобі більше страху, тим гірше лютує серце у Чапаева: не любив він боязкої людини. І подивитися збо- ку — звір звіром, а ближче придивись — побачиш просте- цького, милого товариша, серце якого відкрите кожному чужому диханню, і від цього дихання щоразу здригається воно радісно-чутко. Придивись— і зрозумієш, що за цією курною лайкою, за цією насупленою суворістю нічого не лишається, ні найменшого камінчика за пазухою, — все він вистрілює одразу, начисто. І коли поговориш з ним, — згоден ти чи не згоден, — знаєш зате і відчуваєш, що вичерпав питання до денця. Незакінчених справ і питань у Чапаева ніколи не лишається — у нього завжди все закінчене. Сказав — і край!
Голову свою носив Чапай високо й гордо — недарма слава про подвиги його гриміла по степу. Та слава застелила Ча- паєві очі, перед самим собою малювала його непереможним героєм, запаморочувала голову хмелем честолюбності.
Підручні хлопці і в очі, і позаочі найбільше галасували про подвиги Чапаева. Це вони перші поширювали бувальщину і небувальщину, вони їх розмальовували яскравими мазками, це вони раніш за всіх співали Чапаю хвалебні гімни, курили фіміам, розповідали про його ж власну, чапаєвську, непереможність. Коли Чапаю чудово брехали і навіть лестили — він слухав охоче, облизувався, як кіт після молока, сам підтакував і навіть дещо додавав у мову брехуна. Зате базікала і дрібного підлизу, що не вміє й збрехати як слід, виганяв геть і наказував не пускати до себе.
Вражала ще в характері у нього одна дивна рисочка: він по-дитячому вірив чуткам, усяким вірив — і серйозним, і пустим, цілковитим дурницям.
Вірив, що в Самарі, приміром, на пайок видають по десять фунтів махорки, а от на фронті й восьмушки нема.
Вірив, що в штабі фронту або армії день і ніч безпросипно й поголовно пиячать, що там самі специ-білогвардійці і що вони щосекунди зраджують нас ворогові.
Вірив тому, що снаряди, взуття, хліб, гвинтівки, поповнення, що б там не було, — все це запізнюється із злої волі окремих осіб, а не через загальну нестачу, розлад транспорту, псування мостів, наприклад, і т. д. і т. д.
Вірив, що тиф заносять птахи: чим більше птахів, тим більше тифу; вірив, що цукор росте мало не цілими головами; що коня не бити — зіпсується…
Чому тільки не вірив він по простоті, по чистоті серця!
Або, скажімо, товариша бере, ну, Потапова, чи що. Потапов — комбриг. Потапов — хлопець сам герой і був з Чапає- вим в усіх боях, ходив в атаку не раз, прострелений, контужений, одно слово — недарма комбриг.
І от якийсь там випадок у боях: не встиг Потапов обози стягти в строк, не встиг на допомогу другій бригаді підійти, відступив, скажімо, на п'ять верст, та з тим, щоб десять одразу надолужити.
І вясе хтось шепоче довірливому начдивові:
— Боягуз Потапов… Утік… Даремно не допоміг — розгубився зовсім… Та пиячив, падлюка, цілий тиждень… Проти тебе, Чапаева, ніби говорив… Заздрість має…
І слухає уважно, пожадливо, і вірить довірливий Чапай, запалюється гнівом:
— Та я йому, падлюці!.. Та я голову відірву!.. Розстріляю за пияцтво!.. Це що: людей мені занапащати… а сам пиячити! А Чапаев відповідай… Покликати негайно!
І чекає, розлючений, коли приїде Потапов, покидавши справи, зачувши про грозу. Прискакав Потапов, у коридорі питається:
— Сердитий?
— У-ух, який сердитий…
— Все на мене?
— На тебе ж…
— Мабуть, наговорив хто?
— Та вже не без того…
— Ну, пронесе, дасть бог…
І, нашвидку стягнувши ремені, поправивши штани, кобуру, підтягнувшись по-військовому, входить Потапов.
— Здравія желаю, товаришу Чапаев.
А той і не дивиться. І не відповідає. Несамовиті очі під важким звисом вій упали додолу. Смикає вуса Чапай, мовчить цілу хвилину. А потім — мов затичка вискочить з пляшки:
— Знову пиячив!
— Та я й не…
— Мовчать! Розпустилися, сучі діти!.,
— Товаришу Чапаев, я…
— Мовчать!.. Розстріляти тебе мало, падлюку! В такій обстановці і до чого розпустились, дияволи! Це що? Це що таке? Це під що Чапаева підвели?
Потапов мовчить. Він знає, що вискочить газ — і затичку виймай спокійно. Він знає, що викричить Чапаев гнів свій — і притихне. А як притихне, тут йому й доповідай, розказуй, як було, спростовуй наклеп та дурні чутки… Спочатку покомизиться, все ще через упертість не буде слухати, але ти — йди-йди-йди наполегливо і прямо до мети.
Тільки йому краєчком похитни ту віру в наклеп — обм'якне, мов тісто, подивиться тобі ласкаво у вічі і скаже винувато:
— А я, розумієш…
— Розумію, розумію…
— Так-так, отож я, розумієш… Ну, кажуть, відступив… Ну, каясуть, пияцтво…
— Авжеж, авжеж
— То я й повірив — як же не повірити? А ти б на моєму місці хіба не повірив? Аякже. Так і дивись — тут кожен повірить!
І вже Чапаев сміється. І вже ласкаво плескав Чапай Потапова по плечу. Чай пити з собою садовить, не знає, як загладити провину…