Минуло два дні, минуло три дні, трапилося з Потаповим те саме і так само — так само від початку до кінця буде вірити Чапаев наклепам і безглуздим чуткам, почне бушувати, гримати, загрожувати, а потім — потім ластиться винувато…
Він був довірливий, як мала дитина. Тому й сам багато терпів, але змінитися не міг.,
Тільки одному він не вірив ніколи: не вірив тому, що у ворога багато сили, що ворога не можна зломити й примусити тікати.
— Ніякий ворог проти мене не встоїть! — казав він гордо і твердо. — Чапаєв не вміє відступати! Чапаев ніколи не відступав! Так і скажіть усім: відступати не вмію! Завтра ж ранком гнати ворога по всьому фронту! Передати, що наказав. А хто насмілиться поперек іти — доставити в штаб до мене… Я зараз навчу, як с…у назад держати треба!
У своєму ділі і в своєму масштабі Чапаєв був великий майстер і знавець: він знав чудово всю свою дивізію — її бійців, її командирів; менше знав і майже зовсім не цікавився політичним її складом. Він чудово знав ту місцевість, де розгорталися бойові операції,— знав її то по пам'яті, з юнацтва, то від жителів, з розпитів, то вивчав її по карті зі знаючими людьми. А пам'ять у нього свіжа, чіпка — так усе і заклішить, не випустить, поки не треба. Знає він жителів, особливо — селянську ширину; містом цікавився менше; знає — що тут за мужик, чого можна чекати від нього, на що можна сподіватися, в чому небезпека таїться. Все, що треба, знав — про хліб, про взуття, про одежу, цукор, патрони, снаряди, махорку, — про все знав: ні з яким його питанням не застанеш зненацька.
Зате от у питаннях іншого порядку — в політичних, і над-; то в таких, що йдуть за межами дивізії,— в цих питаннях не розумів, не знав нічого і знати не хотів. Більше того: багато дечому зовсім не вірив.
Міжнародність робітничого руху, наприклад, він вважав за цілковиту вигадку, не вірив і не уявляв, що він може існувати в такій організованій формі. Коли ж йому вказували на факти, на газетні відомості, він тільки лукаво посміхався:
— А газети — самі ж пишемо… Щоб веселіш було воювати, от і вигадали.
— Та ні, тут же особи, міста, числа, цифри. Тут — незаперечні факти.
— А що вони, цифри, — цифру я й сам вигадати можу…
Спершу він уперто цьому вірив, іншого й слухати не хотів, тільки посміхався.
Потім, після частих і тривалих розмов з Кличковим, і на це він змінив свій погляд, як змінив його на багато що інше.
"Далі він вважав, наприклад, увесь клопіт з анархістами за непотрібну й дурну витівку.
— Анархістові треба волю дати, він тобі шкоди не зробив ніякої,— казав Чапаев.
Програми комуністів не знав анітрохи, — а в партії числився от уже цілий рік! — не читав її, не вчив її, не розбирався хоч трохи серйозно ні в одному питанні.
Нарешті, пригадується його ставлення до «штабів»—так називав він усі органи, звідки одержував накази, директиви, а також людей, патрони, одежу, — все потрібне. Йому до кінця в цьому питанні вдалось прищепити дуже мало: Чапаев був глибоко переконаний, що в «штабах» засіли майже самі тільки царські генерали, що вони «продають наліво й направо», а «народ», під керівництвом таких от вождів, як він сам, Чапаев, не дається на гачок і, діючи всупереч штабним наказам, звичайно не програє, а виграє. Недовір'я до центру було в нього органічне, ненависть до офіцерства була смертельна, і рідко-рідко де був приткнутий до Дивізії який- небудь жалюгідний офіцерик з «нижчих чинів». А втім, були й такі з офіцерів (дуже мало), які зарекомендували себе безпосередньо в боях. Він їх пам'ятав, цінив, але… завжди остерігався..
, Не шанував і інтелігенцію. Тут йому не подобалося головним чином базікання про справи й відсутність видимого, живого діла, до якого він сам був такий охочий і майстер. А тих з інтелігенції, які вміли діло робити, вважав за надзвичайно рідкий виняток. З цього ставлення його до офіцерства й інтелігенції цілком природно випливало в Чапая прагнення скрізь поставити своїх людей: по-перше, тому, що вони — люди не слів, а діла і надійні; по-друге, з ними йому легше, і, нарешті, як казав він багато разів, «учити треба селянина і робітника тепер-таки, а вчити можна тільки на ділі… Я йому наказую бути начальником штабу — відмовляється, дурень, а сам того не знає, що для нього ж роблю. Накажу, поставлю, почхає тиждень, а там, дивишся, і запрацює, добре запрацює, ніякий офіцер так не працюватиме!»
Ця лінія — висувати повсюди своїх — була в нього центральна. Тим-то й увесь апарат був у нього такий гнучкий та слухняний: скрізь стояли і командували тільки віддані, свої, мало того, — такі командири, які високо його шанували.
Всі ці особливості чапаевського характеру Кличков розглядів досить швидко, і, розглядівши, тільки більше впевнився, що насамперед треба завоювати в нього авторитет і лише тоді перехрещувати, приборкувати його, спрямовувати на шлях свідомої боротьби, — не тільки сліпої та інстинктивної хоч би й яскравої, героїчної, такої гучної та славної.
Чим же завоювати авторитет? Треба взяти його, Чапаева, в духовний полон. Розбуркати в ньому прагнення до знань, освіти, науки, широких горизонтів — не тільки до бойового життя.
Тут Федір знав про свою перевагу і заздалегідь був певний, що, як тільки вдасться пробудили, — пісня Чапаева, анархіста і партизана, буде відспівана, його поволі, обережно, але вперто можна буде навернути й до інших думок, пробудити інтерес і до інших справ. Віри в свої сили, в свою здібність у Федора було багато.
Чапаєв не такий, як інші;— це правда, його важко буде приборкати, як дикого степового коня, але… і диких коней приборкують!.. «Та чи треба? — поставало питання. — Чи не лишити напризволяще цю гарну, самобутню, таку яскраву постать, лишити зовсім незайманою? Хай виблискує, бравує, міниться, мов коштовний камінь!»
Думка ця у Кличкова була, але вона здалась і смішною, і дитячою на тлі гігантської боротьби.
Чапаєв тепер — як орел із зав'язаними очима, серце трепетне, кров гаряча, пориви чудові й палкі, невгамовна воля, але… нема шляху, він його ясно не знає, не уявляє, не бачить…
І Федір узявся хоч трошки освітити, допомогти йому і вивести на шлях… Хай не вдасться, не вийде, — дарма: спи- ток г— не збиток, однаково гірше від цього не буде.
А коли пощастить — ого! Революції такі люди край як потрібні!
Тільки від'їхали від Александрова-Гая, як у задній ряд відійшли в пам'яті і Сломіхінська, і недавній бій, і всі події цих останніх днів. Вставало нове — те невідоме, величезне діло, за яким поспішали тепер до Самари. Вони ще не уявляли собі всієї страшної небезпеки, яка створилася на колча- ківському фронті, і не були поінформовані про серйозність наших останніх поразок під Уфою. Але й без того ясно було, що недаремно викликають їх так терміново на переговори: підготовляється, мабуть, велике діло, і в цьому ділі їм доведеться відіграти не останню роль.
— Як ви думаете, навіщо? — спитав Кличков.
— У Самару?
— Так.
— Перекидати… На іншому місці потрібні,— впевнено відповів Чапаев.
Точно обидва нічого не знали, гадати даремно не хотіли… розмова урвалася сама собою. Кожен думав собі своє — безкраї невисловлені думи…
Приїхали в перше зустрічне село. Спинилися біля Ради… Селяни, як тільки зачули, що приїхав Чапаев, набилися в хату, товпилися, проштовхувались, жадаючи глянути на уславленого героя. Скоро про приїзд дізналося і все село. На вулиці все закружляло, всі поспішали застати, глянути на нього. Біля ґанку збилася численна юрба: дітлахи, жінки, наповзли навіть сивобороді, сухі, білі діди. Всі з ним віталися, з Чапаєвим, як з хорошим і давнім знайомим, багато хто називав його на ім'я та по батькові. Виявилось, що й тут, як під Самарою, знайшлися старі бійці, що воювали з ним разом у 1918 році. І пливуть, пливуть зворушливі медові усмішки, грають радістю сірі чужі обличчя. Дехто дивиться серйозно і пильно, ніби хочуть надивитися досхочу і відбити навіки в пам'яті своїй образ геройського командира. Деякі жінки стояли в смішному здивуванні, нічого не знаючи і не розуміючи, в чому тут, власне, річ і на кого й чому з такою цікавістю дивляться: побігли мужики до Ради, побігли з ними й вони… Хлопчиська не галасували, як галасують завжди, стояли смирно, терпляче чогось чекали. Та й усі чогось чекали, — хотілось, мабуть, послухати, як Чапаев стане говорити. Окремі, випадково впіймані слова, плигали з уст в уста по юрбі. їх перебріхували, їх переплутували, але гнали далі, далі й далі…