— Сказав би нам що-небудь, товаришу командир, — звернувся до нього голова Ради. — Мужичкам, бачиш, охота послухати розумну мову.
— Що я скажу? — усміхнувся Чапаєв.
— А як там живуть, скажи, навкруги от… Щось та надумай…
Чапаєв комизитись не любив. Охоту послухати у мужиків знав і бачив сам, — чому ж не поговорити?
Поки запрягали коней, він звернувся до селян з промовою. Важко сказати що-небудь про головну тему цієї чапаєв- ської промови, — він повторював найзагальніші місця про революцію, про небезпеку, про голод. Але й ці слова були до вподоби: ще б пак, сам Чапаєв говорить! З напруженою увагою вислухали вони до останнього слова хитромудру, плутану його промову, а коли скінчив — співчутливо похитували головами, пришіптували:
— Оце-то так!
— Ну, аякже!
— Ой і молодець!
— Багато що хорошого сказав, от спасибі, братику. Оце так же спасибі!
Скільки сіл проїжджали — Чапаева знали повсюди, зустрічали його скрізь однаково шанобливо, радісно, подекуди — просто-таки урочисто. Село висипало все подивитися на нього, мужики заходили в розмову, жінки охкали й перешіптувались, хлопчаки довго-довго кричали і бігли за саньми, коли виїздили. Де-не-де виголошував він промови. Ефект і успіх були забезпечені: річ була не в промовах, а в імені Чапаева. Це ім'я мало магічну силу, — воно давало знати, що за промовами, можливо, беззмістовними та незначущими, криються значні, великі діла.
Це дуже дивна властивість людська, але вже завжди так: випадковому і часом дурному слову відомої і уславленої людини завжди надається більшої ваги, ніж безперечно розумному зауваженню якогось блідненького, непомітного «середняка».
На одному з перегонів розговорилися про приватні справи: хто звідки, чим займався, в якому середовищі виріс, — одне слово, на теми безкраї. Федір розповідав про чорне робітниче місто, де народився, дістав перші дитячі враження, зрозумів уперше, що життя — сувора боротьба. Потім — кочове життя, і так аж до самої революції. Коли він закінчив коротеньку автобіографію. Чапаєв почав розповідати про себе. Щоб не забути, Федір у першому ж селі по пам'яті записав чапаєвську повість.
Біографія Чапаева
…Мені Чапаев розповідав про себе, — писав Кличков. — Чи вірити — не знаю. В усякому разі, щодо деяких пунктів бере мене сумнів, наприклад, щодо його родоводу, — надто вже помітно прикрасив. Гадаю, що в цьому місці у нього фантазія, проте перекажу все так, як чув, чому не переказати? Шкоди не бачу, а кому захочеться точно все встановити — хай поблукає по тих місцях, про які говорю, — там збереглися у Чапая і друзі, і родичі. Вони розкажуть, мабуть, чимало про життя і боротьбу степового командира.
— Знаєте, хто я? — спитав мене сьогодні Чапаев, коли сиділи в санях, і очі в нього заблищали наївно і таємничо. — Я народився від дочки казанського губернатора і артиста-ци- гана…,
Я спершу подумав, що він «жартувати зволить», але, почекавши хвилинку і не почувши від мене крику здивування, Чапаев провадив далі:
— Знаю, що повірити важко, а було… все було, як єсть… Він, циган тобто, звів її, матір, та вагітну й покинув — сама, як знаєш. Ну, куди ж бідолашній подітися? Туди-сюди, а матері не обминеш. Мати вдовою вже була. Діда мого, губернатора, на світі тоді не стало… Приїхала ото до матері та тут же під чає пологів і померла. Лишився я, як те цуценя. Куди, думають, сховати такий скарб? Та й придумали. Кличуть ото двірника, а в двірника брат на селі жив, — цьому братові подарували, наче іграшку яку. Живу, росту як усі діти росли. У нього ж своєї сім'ї ціла купа! Поб'ємося, бувало, верещимо — хоч святих винось… Про мале дитинство майже й не памятаю нічого, та, мабуть, і пам'ятати нема чого — воно на селі в усіх однакове. А підріс до дев'ятого року — у люди віддали, і вештався я по цих людях все своє життя. Передусім дали свиней пасти — і я практику на них вимучував: великої худоби зразу не дають. Коли на свинях набив руку, пастухом став справжнім, а з пастухів мене артіль теслярська взяла, свого діла почала вчити… З ними й працював, по нарядах ходив, а потім з теслярів у крамничку попав, до купця… Торгувати вчився, красти пробував, та не вийшло нічого — надто вже не до душі був мені обман… Купець — він чистим живе обманом, а коли обману не буде в купця — жити йому одразу не буде з чого. От я тоді це все і зрозумів, а як зрозумів — нічим тут мене не напоумиш: не хочу та й не хочу — так і пішло… Що тепер я злий проти купця, то все через те, що знаю я його наскрізь, сатану: тут я кращим за Леніна сопіа- лістом буду, бо на практиці всіх купців розглядів і твердо знаю, що відняти у них слід усе, в падлюк, начисто розпатра- ти, жеребців. Плюнув я на торгівлю тоді і подумав собі: що ж, мовляв, робитиму я, сирота? А років було — сімнадцять. Ме- тиКував-метикував та й надумав на Волзі ходити, по містах, на народ усякий подивитися, та як хто живе — дізнатися самому… Купив шарманку знову ж собі… І була тоді зі мною дівчина Настя… «Давай, — кажу, — Насте, по Волзі ходити: я співатиму та шарманку крутитиму, а ти танцюватимеш. Зате все ж і на Волгу ми надивимося й усі міста обійдемо з тобою!» І пішли… В різних місцях, як зима затисне, і подовгу жили з нею; працювати навіть почали, як голодно жилось… Та що тут за робота — так собі послуги… на зимовий час… А як воно по квітневих сходах покотиться, сонечко, як рушить матінка кригу на Каспійське море, — узяли ми голод на оберемок та берегом, усе берегом, бережком… І шарманка грає, жайворонки вгорі свйстять, та Настя тут, та пісня тут… Ех, ти, не забути тебе — не забуду! Ну ж і красунею ти повесні пливеш!
І раптом похилилась Чапаева голова, стих печально веселий голос:
— Багато у квітні сонця, а крім сонця, — пріє квітнем земля… І від прілості тієї не вберіг я її, ластівку… Зів'яла, як листочок зелений. І зосталась порожня моя шарманка… А танцюристку у Вольському на березі поховав… А сам циганові шарманку збув — і лишився я наче зовсім самотній… Так, життя, воно завжди такого підбирає — підібрало й мене: на царську службу роки підійшли… Коли служба підійшла — служити пішов, а служити пішов — війна прийшла… З того ж таки часу і виходу нема з-під рушниці… От воно як…
— Ви були одружені? — питаю Чапая. — Пам'ятаю, ви щось і про дітей…
— А, так… Я це перед війною… Це правда, що одружений був, тільки недовго воно… Як германська стукнула, враз забрали… Приїхав якось додому — недобре говорять про жінку. Я і так і не так: скажи, кажу, як це все воно отак сталося?
«Ні при чому, — каже, — я, Васю, все це лихий поговір людський». Так-то воно так, що лихий поговір, а все ж я між іншим і насправді дізнався, як вона в ганьбі великій ходить. «Ну, що ж, — кажу, — гадюко зелена, хоч і любив я тебе, а йди ж ти, суко, під три вітри, не хочу я більше знати тебе в житті. А дітей беру з собою…» І так уже образа мене взяла! Бо ж два роки не бачив її, а інших щоб молодиць — пальцем не чіпав. Я ніколи цього… Все чекаю, що до неї повернуся, тільки для неї і беріг себе… Ну, як же тут серцем не стривожитись! Приїхав чоловіченько, а вона — от що!
Поїхав я назад, на позицію, та з горя так і лізу, так і лізу під огонь. Один, думаю, кінець, коли в житті нічого не виходить… Усіх «геор'гіїв» чотирьох заслужив, унтером став, у фельдфебелі вийшов, а куля не бере… Вже й ранений був не раз, а все от цілий та цілий… Тільки одна й жила біда: воювати вмів, а грамоти не знаю ніякої. І так уже мені нудно, сором бере, та й заздрість погризла: читають хлопці, пишуть кругом, а я й знати не знаю нічого… Якось, пам'ятаю, «сірим чортом» прапорщик мене вилаяв, а я його як шугну по-росій- ськи у три поверхи, — надто вже лють розібрала… Так усі лички з мене й поздирали, лишився я знову на солдатському споді. Зате грамоти тут навчився: читати й писати, все як єсть завчив. Діло ділом, війна затягується, а от і революція приспіла — женуть мене в Саратов, у гарнізонний полк.