Що ти, думаю, за чортівня? Кругом і розмови розумні, і знають люди, що говорять, що й до чого, чому народ заворушився, а я один того не знаю. Дай у партію вступлю… Одного тямущого чоловіка упросив — він мене до кадетів усе прихиляв, тільки звідти я скоро… есером став: хлопці, бачу, якраз на діло йдуть… Пробував з есерами і на збори їхні ходив — і тут почув анархістів. От воно, думаю, діло де! Люди одразу всього доходять, і утисків притому ж нема ніяких — кожному своя воля… А Керенський організовував тоді добровольців загін, із сербів. Мене командиром ставили. Та я ж його й розвалив, загін той увесь, — проти Керенського сам обернув^ Тоді мене, голубчика, розжалували, в Пугачов од- правили, командиром роти призначили. А часи ж які тоді? У Пугачові раднарком був свій, і головою цього раднаркому був хлопець — ну, одне слово, сцравжній… Я йому чомусь полюбився, видно, та й мені до серця! Як послухаю, аж самому охота розумним жити. Він мене, раднаркомщик, і почав вчити та просвіщати. Відтоді я вже все по-іншому розумію. Та й усю анархізму кинув — сам у більшовики вступив… І книжки пішли в мене інші — читати ж я дуже охочий. В ту війну, як грамоти навчився, лежу в окопах і читаю, все читаю… Хлопці сміятися почнуть: псаломщиком будеш, кажуть, зачитаєшся, а мені й не до сміху. Про Чуркіна-отамана читав, Разіна, Пугачова Емельку, Єрмака Тимофійовича, дістав про Ганнібала, теж читав Гарібальду італійського, самого Наполеона… Я, знаєте, все більше люблю, щоб воювати людина вміла та сама б себе не жаліла, коли треба буває… Всіх я цих знаю. І до того ж інших читав… Тургенева, казали, гарні твори, та не дістав, а в Гоголя все пам'ятаю, і Чичкіна пам'ятаю… Ех, коли б мені та більше підучитися — тут інакше б голова працювати стала. А то що ж, як єсть темний чоловік! Був темний, темний і зостався…
Та ніколи було й учитися мені: на Пугачі, того й жди, козаки наскочать… Як де треба до того ж хліб діставати або бунт який придушити, — завжди мене посилали:
— Тут Чапаєв?
— Тут, — кажу… їжджай.
І більше нічого: вчити мене не треба, знаю сам…
Довів Чапаєв автобіографію аж до Жовтневого перевороту.
Чи все в нього так розказано, як було, — звідки мені знати? Похвастатися любив — цей гріх за ним був, — може і тут що приплів, для красного слівця… Тільки якщо і приплів, то дрібницю якусь
Біографія нібито звичайнісінька, нема в ній нічого визначного, а водночас — придивіться: всі обставини, всі злигодні і події особистого життя його штовхали на невдоволення і протест».
У Федора і ще було дещо приписано, та ми вже спинимося на цьому і міркувань його про Чапаева наводити не будемо. Що в Чапаева за життя було після Жовтня — про це відомостей однакових нема: надто барвиста була ця смуга. Він, як вихор, метався по степу. Його сьогодні бачили в одному селі, а назавтра — за сотню верст звідти…
Козаки тремтіли від самого імені Чапаева, уникали бою з ним, — так були зачаровані його постійними успіхами, перемогами, молодецькими наскоками.
До Самари Їхали чотири дні. Сіл та хуторів по дорозі бачили безліч. І хоч би де вимовлялося ім'я Чапаева, воно всюди справляло однаковий ефект. Сам Чапаєв поводився з надзвичайним апломбом. Був такий випадок: до якогось села під'їхали пізно ввечері, людей на вулицях нема, про Раду спитати нема в кого. Хотіли постукати в хату до кого-небудь, та вилазити неохота на морозі; поїхали прямо на церкву, гадаючи, що знайдуть Раду «там десь, на майдані».
Нарешті трапився прохожий.
— Товаришу, де тут Рада?
— Там он, за яром… — показав він у другий бік.
Повернули, приїхали. Величезна будівля, схожа на сарай,
стара, глуха, дика, та у місці зовсім дикому — за яром, край села, так і видно, що занедбана… Стукали, стукали, насилу відімкнули. Виходить старезний глухий дідок.
— Чого, — каже, — треба, соколики?
— Де черговий? — сердито питає Чапаев.
— А нема нікого… дома всі, тут удень тільки ходють… Нема нікого…
— Покликати негайно голову…
Федір у таких випадках ніколи не протестував проти наполегливості і навіть гостроти поводження: в ті часи особливою чемністю мало чого можна було добитися. Часом бачать, що маруда чоловік, так його і гнуть, щоб затерти, забити, не дати йому нічого… Суворі були часи, суворо тоді і чинити доводилось, коли хотів якесь діло робити, а не теревені точити.
По голову послали — той ще дорогою од вістового дізнався, що викликає його «сам Чапаев». Підходить сторопілий, скидає шапку, вклоняється.
— Це що ж, братику, Рада тобі — свинюшник, чи що? — грізно зустрів його Чапаев. — Куди ти її до чорта в болото викинув — місця тобі нема серед села, га?
— Та народ не дає,— несміливо сказав голова.
— Який народ? Не народ, це куркулі не хочуть, а народ тут ні до чого… Ач ти, поступливий який…
— Та я хотів…
— Що там хотів! — обірвав Чапаев. — Тут робити треба, не хотіти… А владою називаєшся… Завтра ж перевести Раду на майдан, зайняти там будинок добрий і сказати, що Чапаев звелів. Зрозумів?
— Зрозумів, — промовив той.
— їхатиму назад з Самари, гляди, коли застану в цій дірі…
Безсловесний і, видно, нікчемний голова з числа «підставних» заметушився, забігав, шукаючи коней… Навіть і ночувати не стали «в такому селі», вночі ж і подалися.
Приїхали в Самару. З'явилися до Фрунзе. По-товариському покликав він Чапаева і Федора зайти до нього ввечері на квартиру — договоритися як слід про майбутні операції. Прийшли. Фрунзе роз'яснив становище на фронті, говорив про те, як рішуче треба тепер діяти, які потрібні командири згідно з моментом… Коли Чапаев в якихось справах вийшов десь хвилин на п'ять, Фрунзе питає Федора:
— Справа серйозна, товаришу Кличков… Думаю призначити Чапаева начальником дивізії. Що скажете? Я знаю його мало, але чуток про нього — самі знаете… Як він на ділі? Ви з ним хоч трохи та попрацювали…
Федір висловив йому все, що думав, — добре висловився про нього, відтінив тільки незрілість політичну.
— Я й сам тієї ж думки, — сказав Фрунзе. — Чоловік він, безперечно, незвичайний… Користь може дати величезну, тільки от партизанщиною все ще дихає жарко… Ви постарайтеся… Дарма, що гарячий: вони, і гарячі, ручні бувають…
Федір коротко пояснив Фрунзе, що в цьому напрямі якраз і веде свою роботу, що симпатію і довір'я Чапаева вже, безумовно, заслужив і сподівається, що далі зійдеться з ним ще ближче.
Увійшов Чапаєв. Після короткої розмови Фрунзе сповістив його про призначення і сказав, що їхати треба зараз же на Уральськ і там чекати розпоряджень, бо загальний план майбутньої операції все ще досить неясний. Попрощалися. Пішли. Через дві години виїздили з Самари. Перед від'їздом Чапаєв попросив дозволу заїхати у В'язовку — своє рідне село. Фрунзе згодився. Поїхали на В'язовку.
— А хто у вас у В'язовцї? — спитав Федір.
— Всі у В'язовці… Старі там — батько з матір'ю — названі… Двоє хлопців, дівчинка — ці живуть у вдови однієї. У тієї, бачте, двоє своїх, от укупі всі й живуть…
— Знайома хороша?
— Еге ж, хороша знайома… Дуже знайома, — Чапаєв хитро усміхнувся. — Друг у мене помер, а вона зосталася, друг от і заповідав, іцоб була зі мною.
У В'язовці зустріли з великим тріумфом. Голова Ради зразу ж скликав засідання на честь приїзду дорогого гостя. Там Чапаєв говорив свої «промови»… Увечері в Народному домі його імені «місцевими силами» поставили спектакль. Грали страшенно погано, зате старанність виявили колосальну: артистам хотілося заслужити чапаєвську похвалу… Переночували, а вранці — гайда на Уральськ!..
Федорові здалося, що з дітьми Чапаєв поводиться без ніжності; він його про це спитав.
— Правда, — каже, — відтоді, як у мене ця розколина сімейна об'явилась, ніщо мені не любе, і дітей своїх майже за чужих почав вважати…
— А виховувати як же будете?
— Та що ж виховувати: мені от все ніколи, а тут — хто їх знає як, я навіть і не питаю цро це… Посилаю з платні, та й по всьому… 4
— Та платні мало…
— Мало, знаю… до того ж ще за листопад і грудень у мене не одержано… Он де листопад… А тепер березень за половину. Не платять…