— Погане діло… -
— Кожен тепер щось утрачає, товаришу Кличков, кожен, — промовив серйозно Чапаев. — Без цього, мабуть, і революції бути не може: один майно своє втрачає, другий — сім'ю, інший, дивишся, навчання погубить, а ми — ми життя, може, зовсім утратимо.
— Так, — задумався Федір, — може, і життя… А цікаво справді: кінця війні нема… Все нові та нові вороги з усіх боків… І кругом у небезпеці… Ми ось з вами чи довго наїздимося вкупі? Адже близько вже і нові походи…
— І думати не думаю про це, — відмахнувся рукою Чапаев. — Хто його знає, кінець той… Іноді в таку кашу засипався — і виходу, здається, нема ніякого, а, бач, живий. Краще не думати наперед. Я якось до чехів у село помилково заїхав, у 1918 році це було… Своє» думаю, так, своє село, а шоферові що! — він повезе, куди схочеш… Тільки в'їхали — лишенько: чехи! Ну, кажу, Бабаев (шоферові, значить), закручуй, як знаєш, — а в самого кулемет у руках… Крути, кажу, по вулиці, а я стрілятиму… Встигнеш закрутити — врятуємось, а то — згадуй лиш, як звали… Він крутить, а я палю, він крутить, а я палю… Як завернув та як дасть ходу, а кавалеристів тут чоловік п'ятнадцять на нас виїхало, от і почалось навздогін. Обернувся я обличчям назад — курява стіною, не видно нічого, тільки стріляють, чую, на скаку: вони на нас, а я все туди та туди… Обидві стрічки вистріляв… А що, якби лопнула тут шина, що б від мене лишилося?.. Чех за мою голову і тоді нагороду обіцяв: принеси, каже, голову Чапаева, золото дамо… У мене хлопці прочитають ці папірці, сміються з чеха, а якось написали: «Приходьте, мовляв, до Стеньки Разіна в полк, ми вам і без золота віддамо…» Написали, запечатали листа та хлопчакові сільському й дали віднести… У мене багато було всяких пригод.
— І вберігся от… — сказав Федір. — Чим уберігся — чи випадковістю обставин, чи своєю спритністю, хто знає? А, мабуть же, десятки разів на волосинку від смерті був.
— Так-от, — озвався охоче Чапаев, — саме десятки і е, і навіть багато десятків. Я сам усе питаю себе про це: що це я такий живучий, наче навмисно хтось мене оберігає? А іншому, як тільки перша куля полетіла, — раз, і нема людини.
— Ну то що ж, — спитав Федір, — самі от ви все-таки як думаєте: випадковість тут чи інше щось?
— Та ні, де ж випадковість — скрізь голова потрібна… ой як потрібна голова! Адже буває, що всього одну хвилину переждав, і нема тебе, та й не тільки тебе — сто чоловік можна занапастити… Нас, сонних, чех застукав у селі… А я на другому кінці ночував, схопився у-самих штанях та «ура-ура!». А й нема в нас нічого — зброї ніякої, та зраділи хлопці, та як кинулись — зразу відняли в кого що. І не тільки полонених своїх відбили, а й їхніх у полон набрали… Знахідли- вість потрібна, товаришу Кличков, без знахідливості одразу загинеш на війні.»
— А гинути неохота? — пожартував Федір.
— І тут неоднаково, — серйозно відповів Чапаєв. — Ви думаєте, кожній людині життя свого жаль? Та не тільки що, а й один не завжди його любить як слід. Я, приміром, був рядовим, то що мені: уб'ють чи не вб'ють, хіба не все одно мені? Кому я, воша така, потрібен дуже? Таких, як я, народять скільки хочеш. І ясиття свого анітрохи не цінив! Триста кроків — окопи, а я вилізу та й горлаю: на тобі, з'їж… А то й танцювати почну на горбку. Навіть і думки не було про смерть. Потім, дивлюсь, відзначати мене почали — на людину схожий, виходить. І от ви зважте, товаришу Кличков, що чим вище я підіймаюся, тим життя мені дорожче… Не буду перед вами кривитися, прямо скажу — думка про себе складається така, що от не клоп ти, каналія, а людина справжня, і хочеться жити по-справжньому, як слід… Не те, що боязкіший став, а розуму побільшало. Я вже танцювати на окопі тепер не буду: дзуськи, брат, дурно помирати не хочу…
— А в ділі? — спитав Федір.
— У ділі? От вам присягаюся, — палко сказав Чапаєв, — присягаюсь чим хочете, що в ділі боягузом не буду ніколи… Коли в діло — тут усякі інші думки зникають… А ви думали — що?
— Та ні, я нічого не думав, так спитав…
— Чи так воно? Може, в штабі про мене?
Федір не розумів, про що він говорить.
— З полковничками? — вів далі Чапаєв^ і в голосі почувалося ледве стримуване роздратування… — Там, звісно…
— Та ні, серйозно ж кажу вам, — заспокоїв його Кличков, — ні з якими полковничками нічого я не говорив, та й чого мені?
— А то вони наговорять…
— Не люблять? — спита*в Федір.
— Ненависть мають до мене, — повільно і значливо " сказав Чапаєв. — Я телеграми та цидулки їм такі посилав, що в трибунал хотіли… Тільки от війна перешкодила, а то, чого доброго, і під суд підеш. Йому там біля стола сидіти — малина: лізь, каже, на рожен… А я на рожен ніколи тобі не полізу, хоч ти хто хочеш будь… Диви, знайшлися командири… Патронів, коли тобі треба, — то їх нема, а до наказів — ач, бистрі які… Ну, і крив я їх куди попало… Хуліган, кажуть, партизан, що з нього візьмеш…
— ч Та що ж, товаришу Чапаев, — здивувався Федір, — ви думаєте, полковники у нас, чи що, Червоною Армією керують?
— А то що ж?
— Та як що: а Реввійськради, комісари наші, командири червоні?..
— «Реврада», виходить, що нічого й не тямить іноді, а наговорять йому — і вірить…
— Ні, це не те, зовсім не те, — заперечував Федір. — У вас неправильне уявлення про Ревради… Там народ свій сидить, і тямущий народ, ви це даремно…
— А от побачите, як у похід підемо, — тихо відповів Чапаев, але в голосі вже ні впевненості, ні наполегливості не було.
Федір розповідав йому, як організувалися Реввійськради, яке їхнє призначення, які в них функції, яка структура… І бачив, що Чапаев нічого цього не знав, усі ці відомості були для нього справжнім відкриттям… Слухав він надзвичайно уважно, нічого не пропускав, усе запам'ятовував — і запам'ятовував майже буквально: пам'ять у нього була знаменита… Федір завжди дивувався чапаєвській пам'яті: він пам'ятав навіть найменші дрібниці і коли-не-коли та й вкине їх де- небудь у розмову.
Федір любив ці довгі, нескінченні бесіди. Говорив і знав, що зерно падає на добрий грунт. Останнім часом він помічав, що думки його Чапаев іноді видавав за свої — так, у розмові з кимось там стороннім, ніби ненароком. Федір бачив, як той відчув у ньому «знаючу» людину і, мабуть, вирішив, у свою чергу, використати таке товариство. Від питань про управління армією, про техніку, про науку вони перейшли до найболючішого для Чапаева питання: про його неосвіченість. І домовилися, що Федір буде його вчити, як дозволять час і обставини… Наївні люди: вони хотіли вивчати алгебру в пороховому диму! Не довелося вчитися, звичайно, жодного дня, а думки, розмови про це багато разів виникали і згодом; бувало, їдуть на позицію вдвох, заговорять-заговорять і наткнуться на цю тему.
— А ми вчитися хотіли, — скаже Федір.
— Мало що ми хотіли, та не всі наші хотіння здійснювати можна… — скаже Чапаєв з прикрістю, з жалем.
Бачив Федір, як жадібно хапався Чапаєв за всяке нове слово, — а для нього багато-багато було нового! Він цілий рік був у партії, здається, справа щодо релігії ясна, а тут якось Кличков раптом побачив, що Чапаєв… хреститься.
— Що це ти, Василю Івановичу? — звернувся він до Чапаева. — Комуніст господній, та чи при своєму розумі ти?
(Вони вже через два тижні знайомства перейшли на «ти»).
Чапаєв зніяковів, але задерикувато відповів:
— Я вважаю — і комуністові, як він хоче. Ти не віриш — і не вір, а коли я вірю, то тут тобі яка шкода?
— Не мені шкода, я не про себе, — натискав Федір. — Я тобі самому дивуюсь — як ти, комуніст, і в бога вірйти можеш?
— Та, може, я й не вірю.
— А не віриш, чого хрестишся?
— Та так… хочу от… і хрещуся…
— Ну, як же можна… Хіба цим жартують? — умовляв його серйозно Кличков.
Тоді Чапаєв розповів йому історію з часів далекого дитинства, запевняючи, що саме ця історія і дала всьому початок.
— Я хлопчаком був маленьким, — розповідав він, — та й украв одного разу семишник від ікони, — у нас там ікона стояла одна чудотворна… украв і украв… купив кавун та наївся, а як наївся, зразу ж і захворів: аж шість тижнів мучився. Жар пішов, морозить, поносом рознесло, зовсім в. могилу хотів. А мати дізналася, що я той семишник украв, — вже вона кидала-кидала туди… самих гривеників, казала, карбованців на три пішло, та все. молиться-молиться за мене, щоб простила, значить, богородиця… Вимолила — на сьомому тижні встав… Я відтоді все й думаю, що є, мовляв, сила якась, якої остерігатися треба… Я й цупити відтоді перестав, яблука в чужому саду не візьму — все мене страх бере… Під кулями нічого, а тут от боязко… Не можу…