Федір цього разу говорив небагато, а потім частенько підводив розмову до теми про релігію, розповів про її походження, про так званого бога. Більше Чапаєв ніколи не хрестився… Але не тільки хреститися він перестав, а признався якось Федорові, що «справжнім дурнем був доти, доки не розумів, у чому — річ, а як зрозумів — дзуськи, брат: після солодкого не захочеться гіркого…»
Внаслідок цих кількох розмов Чапаєв зовсім інакше став думати про віру, про бога, про церкву, про попів; а втім, попів він ненавидів і раніше, тільки трошечки все-таки і про них боявся думати: все здавалося, що «до бога вони ближчі, ніж ми, хоч і падлюки чималі».
Чим далі, тим більше переконувався Федір, що Чапаева, оцю крем'яну, сувору людину, цього героя-партизана, можна, як дитину, прибрати до рук; з нього, як з воскового, можна робити нові й нові форми — тільки, обережно, вміло треба підходити до цього, знати треба, що «прийме» він, чого відразу не захоче прийняти… Основна площина, на якій можна було його особливо легко вести за собою, це — площина науки: тут він сам охоче, любовно ішов назустріч живим думкам. Та й годі. В усьому іншому — неподатливий, міцний, часом упертий. Умови життя тримали його досі «в чорному тілі», а тепер він побачив, зрозумів, що е нові шляхи, нове всьому пояснення, і став замислюватись над цим новим. Повільно, несміливо й тихо підступав він до заповітної, зачиненої брами, і так само повільно відчинялася вона перед ним, розкриваючи шлях до нового життя.
VIII. НА КОЛЧАКА
Чекаючи розпоряджень, в Уральську пробули десять днів. Нудьга була мертва, діла ніякого. Товклися в штабі Уральської дивізії, що стояла тут, підтримували зв'язок з бригадою своєї дивізії,— цю бригаду в ті дні ще не перекинуто було в Бузулуцький район. Нудилися страшенно. Тільки один раз, і на дуже короткий час, побачився Федір з Андрєєвим, — той майже безперервно роз'їжджав по фронту і'в Уральськ заглядав тільки наскоками. Він змарнів, пожовк, глибоко запали і здавалися мало не чорними його чудові сині очі — видно, недосипав часто, багато хвилювався, а може, і з харчуванням не все було гаразд. Кличков зустрів його у коридорі штадиву, вже одягненого, готового до від'їзду, хоч і приїхав він сюди тільки півгодини тому.
Один на одного подивилися довгим, допитливим поглядом, наче питали: «Ну, що нового дало тобі це нове життя: що придбав і що втратив?»
І, здається, обидва помітили це нове, що лягає незгладимим відбитком на погляд, на обличчя, на рухи того, кого вже торкнулося бойове життя.
Поговорили на ходу всього кілька хвилин і розпрощалися до нової зустрічі…
Чапаєв нервувався надміру — він без діла завжди був такий: як тільки на день, на два, бувало, доведеться спинитися й чекати чого-небудь, — Чапаева не впізнати. Він у такому стані чіпляється до всіх немилосердно, лається за дрібниці, погрожує карами…
Внутрішня сила, його багата енергія постійно шукає виходу, і коли нема їй застосування в ділах, вона розряджується марно, але розряджується неодмінно.
Уральська дивізія в цей час мала свій фронт десь коло Лбищенська. Операції йшли ні добре, ні погано: без великих поразок, але й без значних перемог. Раптом — нещастя: у невдалому бою загинуло щось дуже багато народу. Фронт за Лбищенськом похитнувся. Новоузенський і Мусульманський полки були потріпані; їм на допомогу спішно послали кури- ловців. Справжня катастрофа. І'все так несподівано. Як грім серед ясного неба. Не ждали, не гадали, не було ніяких ознак. Начальник Уральської дивізії — спокійний, випробуваний командир — і той розгубився, не зразу зорієнтувався в тому, що сталося, не знав спочатку, що треба робити. Радився з Чапаєвим, разом вирішили — як бути.
Але відновити фронт уже не вдалося, — Уральськ незабаром оточений був кільцем і в цьому кільці протримався цілі місяці.
Як тільки одержано було звістку про катастрофу і передано в центр, Фрунзе наказав особливій комісії негайно розслідувати причини поразки; в комісію входив і Чапаєв, головою призначили Федора. Чапаева, видно, образило, що головування доручено не йому, а комісарові, але це виявилось лише згодом. Чапаєв і думки не припускав, що тут, крім обставин суто воєнних, можливо, не меншу, якщо не більшу роль могли відігравати обставини політичні: так, очевидно, подивився на справу центр, тому й доручено всією справою керувати Кличкову.
Почали негайно збирати всілякі матеріали, документи, копії різних наказів та розпоряджень, зведень, телеграм… Чапаєв взяв у Федора бригадний наказ, в якому йшлося про такий невдалий наступ на селище Мергенєвське— в цьому наказі була канва для пояснення того, що сталося, а тому Кличков надавав виняткового значення наказові. Чапаєв уважно його розглянув, склав «критичну свою думку», сидить диктує машиністові. Входить Федір.
— Проглянув наказ, Василю Івановичу?
— Ну, проглянув, то й що?
— Я над ним теж думав чимало… Обміркуємо, — запропонував Федір.
— Можна прочитати, ось надруковано.
В голосі і манері Чапаева почувалася погано прихована зневажливість і якесь невдоволення, поки що зовсім не зрозумілі Федорові.
— Ану, прочитай, — сказав він, — поговоримо, може, змінимо що…
— Та вже без змін, — відрубав Чапаев. — Ти в себе змінюй, а я як написав, так і пошлю.
— Це ж чому? — здивувався Федір і відчув, як його боляче вразила ця неприязна відповідь.
— А тому… Коли «голова», то свою думку і доповідай… А я — «спец»… Я тільки — «спец»…
Він двічі з образою вимовив це слово…
— Ну, чого ти мелеш? — образився Федір. — Чого мелеш по-пустому? Розбиватись навіщо: обговоримо разом і відішлемо.
— Та ні вже, — упирався Чапаев. -
Кличкову не хотілося далі товктися на цьому питанні.
— Ну, читай, — сів він на стілець.
Чапаев прочитав свою критику на бригадний наказ Уральської дивізії,— розбір був досить путящий, старанний, серйозний. Від обговорення Федір ухилився — думку свою вирішив послати окремо.
— Що скажеш? — спитав Чапаев.
— Та добре, по-моему, — крізь зуби раптом процідив Фбдір.
— А то хіба погано? — підвищив раптом тон Чапаев. — Може, й погано, та не в мене… отак! Ми знаємо, що робимо, а от там штучки всякі… шкура погана!..
Федір не зрозумів, на чию адресу відпускає Чапаев такі епітети.
— Стерво… — вів далі він люто. — Затерти людину хочуть… Ходу не дають… Ну, ми управу знайдемо, ми про себе скажемо!..
Це Чапаев глузував з приводу «проклятих штабів», які вважав за збіговище дармоїдів, боягузів, кар'єристів і різних взагалі покидьків…
— Стривай, Чапаев, чого ти страмишся? — напівжартома звернувся до нього Федір. — Ні сіло ні впало — якого чорта! Блекоти об'ївся, чи що?
— Давно об'ївся, давитися почав, — і в голосі Чапаева почувся докір. — Давишся… Авжеж… А взяти нічого… у мене, брат, нікуди не підкопаєшся… Чапаев своєму ділу хазяїн…
— Про що ти?
— Про те, все про те, що в академіях ми не вчені… Та ми без академіїв… У нас по-мужицькому і то виходить… Ми погонів не носили генеральських, та й без нйх, слава богу, не кожен такий стратех буде…
— Не хвались, не хвались, Василю Івановичу, це тобі не до лиця… Хай тебе інші… А сам… — і Федір приклав пальця до губ… Недавне неприємне почуття так і підбивало його чимось уколоти Чапаева, такчби мовити, помститися на ньому… Чим же? А найуразливішим місцем — знав це Федір — е в Чапаева розмова про визнання і невизнання його доблестей, здібностей, військового таланту, особливо, коли до цього підпустити що-небудь про «штаби». Момент був такий, що й дратувати не доводилося, — Чапаєв і без того був уже неспокійний. і
— Мовчи краще про стратегію, — випалив Федір.