— Чого ж це мовчати? Мовчи сам, — обурено наїжачився Чапаєв.
Пересиливши себе, намагаючись здаватися цілком спокійним, Кличков сказав йому тихо:
— От що, Чапай… Ти добрий вояка, сміливий боєць, партизан чудовий, але ж і тільки! Будьмо одверті. Май мужність признатися сам: у військовій мудрості ти слабкий… Ну, який з тебе стратег? Подумай сам, звідки тобі бути ним?
Чапаєв нервово сіпався, і злими вогниками блищали в нього вовчі сіро-сині очі.
— Стратег поганий?! — майже крикнув він на Федора. — З мене поганий стратег? Та йди ти к чорту після цього!
— А ти спокійніше, — зловтішався Федір, задоволений, що хоч трохи дійняв його до живого, — чого тут нервуватися? Щоб бути гарним військовим працівником, щоб знати наукову основу стратегії,— та зрозумій ти, що всього цього вчитися треба… А тобі ніколи було, ну, чи ж не ясно, що…
— Нічого мені не ясно… Нічого не ясно… — обірвав його Чапаєв. — Я армію візьму і з армією справлюсь.
— Аз фронтом? — пожартував Федір.
— Із фронтом… А що ти думав?
— Та, Може, і головкомом — не від того?
— А то не справлюсь, думаєш? Роздивлюся, звикну — і справлюсь. Я все зроблю, що захочу, зрозумів?
— Що ж тут не зрозуміти.
У Федора вже не було того недоброго почуття, з яким почав він розмову, не було навіть і того глузування, з яким він ставив запитання, — ця впевненість Чапаева у безмежних своїх здібностях здивувала його цілком серйозно.
— Що ти віриш у сили свої, це добре, — сказав він Чапаеву. — Без віри цієї нічого не вийде. Тільки чи не зазнаєшся ти, Василю Івановичу? Чи не пусті тут у тебе хвастощі? Адже міри ти не знаєш словам своїм, от біда!
Ще більше розпалилися, заблищали недобрим блиском очі: Чапаев кипів обуренням, але чекав, коли Федір скінчить.
— Це я!.. — крикнув він. — Це я хвалько?! А в степах хто був з козаками, без патронів, з голими руками, хто був? — наступав він на Федора. — їм що? Сволота… Який їм стратег…
— А я за стратега теж не визнаю. Отже, виходить, і я сволОта? — піймав його Федір.
Чапаев одразу змовк, розгубився, обличчя його почервоніло; він зробився раптом безпорадним, начебто його піймали на смішному і дурному, на хлопчачому ділі.
Федір навмисне повернув питання так, щоб відучити якось Чапаева від цієї безпардонної, сліпої лайки на вітер… І не тільки тому, що це «недобре», а все це було для Чапаева дуже небезпечне: почують недруги, запам'ятають, а потім із свідками та з документами припруть його до стінки — дітися буде нікуди, поганюще створиться становище. А від Чапаева часто-густо можна було чути, як він картає безоглядно і штаби, і Реввійськради, і ЧК, і окремі відділи, і комісарів — усіх, усіх, хто над ним може виявити хоч найменшу владу. Галасує, лається, проклинає, погрожує, а все ні до чого: поясни йому — і все зрозуміє, згодиться, навіть відступиться, бувало, від своєї думки, — хоч поволі, туго і неохоче. Відступати не любив навіть у тому, що сказав. До р£чі, він і наказів своїх ніколи не змінював — у цьому була їх особлива, переконлива сила.
Тепер, спіймавши Чапаева на слові, Федір вирішив процес навчання довести до кінця, піти й залишити Чапаева роздумувати.
«Хай помучиться сумнівами, зате довше пам'ятатиме…»
І коли Чапаев, отямившись трохи від несподіванки, почав запевняти, що «не мав на увазі… говорив тільки про них» і таке інше, Федір попрощався і пішов.
Коли опівночі Кличков повернувся, то в кімнаті у себе застав Чапаева. Той сидів і зніяковіло жмакав у руках якийсь папірець.
— Ось, почитайте, — передав він Федорові надруковану на машинці маленьку цидулку. Коли Чапаев був схвильований, ображений або чекав якоїсь образи, він часто переходив на «ви». Федір помітив це тепер у його звертанні, те саме побачив і в записці.
«Товаришу Кличков, — було написано там, — прошу звернути увагу на мою до вас записку. Мені дуже неприємно, що ви так пішли, що ви взяли мої слова на себе, про що сповіщаю вас, що ви ще не встигли мені вчинити ніякого зла, а коли я такий одвертий і трохи гарячий, ніяк не соромлячись вашої присутності, і говорю все, що на думці, проти деяких осіб, на що ви образились. Але щоб не було поміж нас особистих рахунків, я змушений написати рапорт про увільнення мене від посади, ніж бути в незгоді з найближчим своїм співробітником, про що сповіщаю вас як друга. Чапаев».
Ось записка. Від слова до слова подана вона, без найменших змін. Наслідки вона могла мати дуже серйозні: рапорт був уже готовий, через хвилину Чапаев показав і його. Коли б Федір поставився негативно, коли б навіть промовчав — справу було б передано «вгору», і хтозна, які вона мала б наслідки? Дивне тут те, що Чапаев зовсім начебто не дорожив дивізією, а в ній же були пугачовці, разінці, домашкінці — всі ті геройські полки, з якими він був такий близький. Тут виявилась основна риса характеру: не роздумуючи, з плеча, в одну мить приносити в жертву навіть найдорожче, навіть заради цілковитої дрібниці, заради дурниці.
А підігріти в такий момент — і «ділов» ще, мабуть, наробить безглуздих.
Прочитав Федір записку, обернувся до Чапаева з радісним, сяючим обличчям і сказав:
— Годі вже, дорогий Чапаев. Та я й не образився зовсім, а якщо знервований був трохи, то зовсім-зовсім з іншої причини.
Федір промовчав і тільки другого дня сказав йому про справжню причину.
— Ось телеграма, — показав Чапаев.
— Звідки?
— За наказом з штабу треба виїздити завтра ж на Бузу- лук… В Оренбург не їдемо… Кінчити всі справи і їхати…
Подумали і вирішили до ранку не відкладати, а закінчити все зараз же і вночі виїхати; остаточний розгляд невдалої операції Уральської дивізії однаково за один день не закінчиш: ~ треба виїздити на місце, дістати ще деякі документи і т. д. Вирішено. Зараз же в штадив. Викликали кого треба було. Переговорили. Через півтори години виїздили з Уральська на Бузулук.
У ті дні на шляху до Самари діялося щось неймовірне. На Кінель один за одним мчали і повзли поїзди з усіх боків: од Уфи й Оренбурга, близькі й далекі, які з військом, із снарядами, з провіантом, бронепоїзди, які — зустрічні — порожні, санітарні, і знову з військом, військом, військом… Тяглися обози з Уральська, і звідти йшло військо.
Відбувалося спішне перегруповування: перекидалися величезні маси, вводились нові і свіжі, відводилися в тил потрі- пані, деморалізовані, тимчасово непридатні до діла. Колчак уже взяв Уфу і підходив до Волги. Обстановка створювалася грізна. ^Самара була під ударом; разом з нею під ударом були й інші великі поволзькі центри. Обстановка допускала можливість відходу на Волгу. Це був би тяжкий удар для Росії. Червоне командування не хотіло цього відходу, гаряче взялося за оборону, вирішило, будь-що вистояти, переламати становище, що створилося, вирвати у ворога ініціативу й погнати його назад від центру Радянської держави. В Бузулу- цькому районі готувався потужний кулак: звідси мали завдати перших ударів. 25-й Чапаєвській дивізії доручалося велике завдання — ударити Колчака в лоб, і разом з іншими дивізіями, гнати його від Волги, маючи за найближчу мету захоплення Уфи.
Крім тих частин, що йшли від Сломіхінської, крім бригади Сизова — талановитого молодого командира, що діяла під Уральськом і була спішно перекинута на Бузулук, у район Сорочинської, до 25-ї дивізії включалася бригада під командою якогось офіцера, який через два тижні перебіг до білих. У цій бригаді, згрупованій недалеко від Самари, в районі Кро- товки, був і Іваново-Вознесенський полк.
Колчак сунув широченним фронтом на Перм, на Казань, на Самару, — в цих трьох напрямках ішло до півтораста тисяч білої армії. Сили були майже рівні — ми виставили армію трохи меншу за колчаківську. Через Перм на Вятку думав Колчак з'єднатися з інтервентами, через Самару — з Денікі- ним; у цьому замкненому, фатальному кільці він і поспішав поховати Радянську Росію.
Перших відчутних ударів він зазнав на шляхах до Самари: тут вирвано було в нього ініціативу, тут почасти були розбиті його дивізії і корпуси, тут покладено початок деморалізації серед його війська. Ні офіцерські батальйони, ні дресирування солдатів, ні техніка — ніщо після перших ударів, що їх він зазнав, не могло спинити стихійного відкочування його війська на Уфу, за Уфу, в Сибір до остаточної загибелі.